Переглядів: 99

Павло Клепатський: «Справа шкільна дуже важна...»

У січні минає 140 років від дня народження історика, краєзнавця, члена Української Центральної Ради Павла Григоровича Клепатського (Клепацького), випускника історико-філологічного факультету Одеського університету.

Про Павла Клепатського почали згадувати лише після здобуття Україною незалежності, бо ж був звинувачений в антирадянській діяльності й після 1938 року загинув у московських катівнях. Серед дослідників, які долучилися до повернення цього імені, — професори Володимир Ричко і Геннадій Стрельський з Києва, Олександр Музичко з Одеси, Тетяна Портнова з Дніпра та Олександр Завальнюк із Ка-м’янця-Подільського. Але їхні праці розраховані більше на фахівців і присвячені переважно науковій спадщині вченого, до того ж опубліковані у спеціалізованих виданнях, мало доступних для загалу. Тож цією статтею я поставив за мету ознайомити з біографією та здобутками дослі-дника української історії ширше коло читачів.

Народився майбутній історик 12 (за новим стилем — 24) січня 1885 року в селі Пугачівка Таращанського повіту Київської губернії (сьогодні це село входить до Рокитнянської селищної громади Білоцерківського району Київської області) в родині священника Григорія Клепатського й Олександри Михайлової. Згодом батька перевели настоятелем церкви у Сахнівку Канівського повіту (нині у Корсунь-Шевченківському районі на Черкащині). За десять верст на схід від Сахнівки стоїть славне місто Канів, де навіки упокоївся Кобзар, а за три десятки на захід — село Моринці — місце народження Тараса Григоровича Шевченка. На правому березі річки Рось височіють таємничі гори Пастушка і Дівича, де, за легендою, зберігаються скарби, які в 1169 році, під час навали суздальського князя Андрія Боголюбського на Київ, заховала княжна Агнеса, дочка польського короля Болеслава.

Можливо, легенди про княжі скарби та розповіді односельців про народного улюбленця Тараса Шевченка стали причиною того, що Павло, який отримав освіту в Богуславському духовному училищі та Київській духовній семінарії, не продовжив сімейну традицію, а після шести років навчання в семінарії в 1905-у вступив на історико-філологічний факультет Юр’ївського університету (м. Тарту, Естонія). Утім, уже через рік перевівся на такий же факультет Новоросійського університету в Одесі, який закінчив у 1910-у. Період його навчання в нашому університеті, порівняно з подіями, які відбувалися в Одесі та альма-матер у 1905 році, був відносно спокійним. Юнак слухав лекції професорів Михайла Попруженка і Григорія Перетятковича. Визначний вплив на формування наукових інтересів студента мали лекції приват-доцента Олександра Грушевського, молодшого брата відомого історика Михайла Грушевського. На жаль, через «мазепинські погляди» та викладання українською мовою Олександр Сергійович не зміг довго протриматися в університеті.

Та найбільше вплинув на формування Павла Клепатського як історика професор Іван Андрійо-вич Линниченко. В Одесі він створив наукову школу, в якій велика увага приділялася вивченню джерел із соціально-правової і соціально-економічної історії Південної та Лівобережної України. Важливим осередком діяльності школи було створене з ініціативи І.А. Линниченка Одеське бібліографічне товариство, активним учасником якого став і Павло Клепатський.

Під керівництвом Линниченка студент Клепатський написав свою першу наукову працю — «Історія Київської землі за доби Великого князівства Литовського», за яку в 1909 році отримав золоту медаль. За підтримки Івана Андрійовича молодий учений надрукував і першу монографію, що отримала схвальні відгуки серед фахівців.

Ще в студентські часи Павло Клепатський, за рекомендацією ще одного учня професора І. А. Линниченка — Михайла Слабченка, вступив до Одеської «Просвіти» і в 1908-у прочитав цикл лекцій «Історія української етнографії». Ці лекції стали альтернативою офіційній історії Київської Русі. У них він опирався на погляди Михайла Грушевського, який наполягав на безперервності історії українського народу від стародавніх часів до сучасності. Виступи молодого вченого викликали жваві дискусії серед слухачів й іноді затягувалися майже до півночі. Після закриття у 1909-у «Просвіти» долучився до діяльності інших національних товариств — «Українського клубу» та «Української хати».

У березні 1911 року за підтримки І.А. Линниченка Павла Клепацького залишили на кафедрі для підготовки до професорського звання з виплатою стипендії 1200 карбованців на рік. Але захистити дисертацію йому не вдалося — проти ви-ступила чорносотенна більшість вченої ради університету.

У 1914-у Павло Григорович Клепатський почав викладати історію в Одеській жіночій гімназії Н. Бутович, яка на той час перебралася з вулиці Петра Великого, 32 на Дегтярну, 35 (сьогодні за цією адресою розташовується Одеська гімназія №38), та в деяких інших навчальних закладах міста. У 1916-у опублікував в Одесі загальний курс російської історії для гімназій. Тоді він мешкав на Слобідці Романівській.

Революційні події, які розгорнулися в Російській імперії в лютому 1917-го не оминули й Павла Клепатського: від Української трудової партії його обрали членом Центральної Ради від Херсонської губернії. Впродовж 1917 — 1918 років брав активну участь у роботі різних зібрань вчителів як в Одесі, так і в Києві. У своїх виступах закликав до негайного проведення українізації в освіті: «Справа шкільна дуже важна: се є альфа і омега автономії». Зазначав, що народ без мови приречений на культурний занепад. Наголошував на необхідності перетворення української школи на національну і за формою, і за змістом навчання, оскільки викладання російською важко сприймається дітьми і ті втрачають бажання займатися наукою. У липні 1917-го керівники Одеської учительської спілки започаткували курси українознавства для педагогів. Павло Клепатський разом з Володимиром Чехівським і Володимиром Мурським читав лекції з української літератури, історії України та історії освіти в Україні.

На початку квітня 1918 року, після звільнення Одеси від більшовиків, Павло Григорович увійшов до складу українського комісаріату як завідувач чоловічими навчальними закладами міста. Впродовж травня — липня читав лекції з українознавства у Народному університеті та на українознавчих учительських курсах. Свої ідеї поширював на сторінках газети «Вільне життя» під псевдонімом «Павлович». Здебільшого зупинявся на питаннях взаємин з Росією, організації шкільного життя, української літератури, закликав до продовження дерусифікації освіти, різко виступав проти спроб російських учителів повернутися до старої русифікаторської освітньої практики.

Одеський період життя Павла Клепатського завершився наприкінці 1918-го. У відкритому 22 жовтня того року Кам’янець-Подільському державному українському університеті бракувало висококваліфікованих викладачів, відтак декан історико-філологічного факультету цього вишу Леонід Білецький звернувся до декана історичного факультету Одеського університету з проханням скерувати до них колишнього стипендіата, а потім і приват-доцента Павла Клепатського. Прийнявши запрошення, у січні 1919-го Павло Григорович перебрався до Кам’янця-Подільського. Лише за весняний семестр 1919-го він прочитав 35 лекцій і провів практичні заняття з цікавих та складних курсів історії України та джерелознавства історії України.

Павло Клепатський брав також активну участь у роботі історико-філологічної секції Наукового товариства, створеної в грудні 1919-го при Кам’янець-Подільському університеті. До її складу входили не тільки професори та викладачі вишу, а й місцеві науковці, які виявили бажання докласти сил до систематичної дослідницької праці. У цей же період він написав магістерську дисертацію «З історії взаємовідносин Русі із Візантією у Х ст.» й успішно захистив її 22 березня 1921-го на засіданні комісії фахівців історичної секції факультету, яка ухвалила рішення про надання приват-доцентові звання в.о. екстраординарного професора.

Багато зусиль Павло Клепатський докладав і для налагодження пам’ятко-охоронної роботи на Поділлі. Так, з його особистої ініціативи провадилися перші заходи щодо обстеження найцінніших історико-культурних пам’яток, визначення конкретних способів їх охорони та збереження.

Після встановлення радянської влади на Поділлі розпочався процес реорганізації вищої освіти, внаслідок чого Кам’янець-Подільський університет ліквідували. 26 лютого 1921-го було створено два самостійних вищих заклади освіти — Інститут народної освіти (ІНО) та сільськогосподарський. Майже рік посаду ректора ІНО обіймав професор П.Г. Клепатський. На його плечі ліг тягар не лише з виконання постанов державних органів щодо структурних змін в інституті, а й з реалізації оголошеного більшовиками курсу на пролетаризацію професорсько-викладацького складу і студентів закладу. Це, звісно, негативно позначилося на навчальному процесі: розпочалися репресії як проти викладачів, так і проти значної частини студентів.

Нове керівництво інституту відмовилося визнати результати магістерського іспиту приват-доцента Павла Клепатського через те, що, мовляв, на нього не були запрошені ректор і політичний комісар. Із березня 1921-го розпочалися обшуки у квартирах викладачів. Частина з них потрапила у в’язницю без пояснення причин і пред’явлення обвинувачень у скоєнні злочинів. А це, своєю чергою, боляче вдарило по освітньому процесі, ускладнивши й без того важкий морально-психологічний клімат у колективі. Не-одноразові звернення ради ІНО на чолі з П.Г. Клепатським про звільнення з ув’язнення викладачів залишалися без відповіді. Ба більше, влада посилила полі-тичні й трудові чистки колективу. Впродовж 1922 року з ІНО відрахували майже 500 осіб. Чорна смуга репресій не обминула й Павла Григоровича. Наприкінці того ж 1922-го його заарештували чекісти, щоправда, через півтора місяці відпустили, але до виконання обов’язків ректора вже не допустили.

Після звільнення Павло Клепатський переїхав до Києва. У 1922 — 1923 роках виступив з трьома доповідями на засіданнях Історичного товариства Нестора-літописця, яке входило до структури Всеукраїнської академії наук (ВУАН). У 1923-у — на початку 1926-го працював на посаді вченого секретаря Губернського архіву, викладав українознавство в архітектурно-художньому інституті, Державному музично-драматичному інституті М. Лисенка, музичному технікумі. Однак така кар’єра була занадто скромною для діяльної натури Павла Григоровича. Тому в березні 1926-го він прийняв пропозицію Полтавського ІНО й посів посаду професора з історії класової боротьби та методики суспільство-знавства.

На момент приїзду історика Полтава не мала таких потужних традицій розвитку історичної науки, як Одеса і Київ. Тим вагомішим є внесок Павла Клепатського у розбудову вищої історичної освіти та науки у цьому краї. Завдяки активності професора пожвавилася історіографічна діяльність Полтавського наукового товариства, у цей же час він багато друкувався у наукових виданнях Полтави та ВУАН.

Більшість українських учених з дореволюційним стажем у 1920 роках були змушені пристосовуватися до вимог нової влади. Часто ці кроки були болі-сними. З огляду на активну діяльність П.Г. Клепатського в Центральної Раді, його заклики про українізацію школи та соці-альне становище, жодні реверанси у бік режиму не могли вберегти професора від розправи у час репресій радянської влади проти української інтелігенції. Звільнений у 1931-у з роботи в Полтаві, він намагався сховатися від режиму в глухих провінційних центрах України та Росії. Але каральні органи знайшли його й там. 9 травня 1936-го Павла Григоровича заарештували у Соль-Ілецьку Оренбурзької області, де професора прийняли на посаду звичайного вчителя, а 10 серпня за звинуваченням у керівництві контрреволюційною повстанською організацією засудили до 5 років таборів. У 1938-у судовий вирок був переглянутий і винесений новий — 7 років ув’язнення. Подальша доля вченого невідома.

Залишається сподіватися, що нові дослідження дозволять дізнатися правді про останні дні історика. На жаль, не вдалося знайти інформацію й про реабі-літацію Павла Клепатського. Наостанок хочу зазначити, що на виконання закону про деколонізацію ім’я вченого присвоєне вулицям в Одесі та Полтаві. У нашому місті ця вулиця (колишня — Гаріна) розташована на Слобідці, де мешкав майбутній професор історії, член Української Центральної Ради.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net