Під знаком Геннадія Гармидера, або Мелодія на два голоси

А розпочиналося все, якщо не помиляюся, випуском настільного календаря на 2024 рік з репродукціями офортів Г. Гармидера «Побут Одеси к. ХІХ — п. ХХ ст.», тираж якого швидко розійшовся, і тепер ініціатори взялися за підготовку нового випуску нового, на 2025-й. Власне, це вже п’ятий проєкт.

Щодо промоції, то всі акції — випуск календаря і серія виставок Г. Гармидера на різних локаціях Одеси — це задум і зусилля, передовсім, дружини митця, відомої художниці Світлани Крижевської та їхньої доньки Дарини Гармидер. Значною мірою менеджмент, кураторство, інформаційна підтримка в соціальних мережах і просвітницька ініціатива, найперше — проведення лекцій та оглядів виставки, — усе це проявилося як сильна сторона відповідальної, творчо неспокійної Дарини Геннадіївни.

Особливість цього перманентного міського виставкового «турне» не тільки в поетапному розкритті багатогранності таланту Геннадія Гармидера, творця синтетичного мистецтва — графіка, майстра ілюстрації й екслібрису, офортиста і живописця, театрального художника, автора логотипів. Безпрецедентність проєкту — у паралельному або спільному проведенні серії виставок його і дружини Світлани Крижевської. Скажімо, пам’ятним було представлення робіт подружжя «Седнів. Живопис, графіка» в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Грушевського. У ці ж дні в арт-просторі Центральної бібліотечної системи для дітей (вул. Європейська, 67) триває персональна виставка С.Г. Крижевської під грайливою назвою «Падав сніг на поріг». Ці вернісажі у паралельному просторі перегукуються ніби зворушлива луна, мовби лебединий крик. Адже понад пів століття два рівновеликі таланти йшли пліч-о-пліч, підтримували одне одного, обопільно надихаючись творчістю, і ця духовна прив’язаність матеріалізувалася саме таким оригінальним і природним чином. Нагадаю загальновідомий факт, що Світлана Крижевська є донькою славно-звісного живописця і педагога, свого часу директора Одеського художнього училища, активного члена НСХУ Григорія Зіновійовича Крижевського (1918—1992).

— Як вдавалося співіснувати в одній подружній парі двом самодостатнім художникам? — запитав Світлану Григорівну.

— Перш за все у сім’ї важливою є взаємоповага одне до одного як до творчих особистостей. Цьому було все підпорядковане, і саме тому ми витримали разом шістдесят років, хоча й виникали часом непорозуміння. Але коли вже на другому курсі Київського художньо-го інституту ми вирішили одружитися, то поставили собі умову: сприяти одне одному в творчій самореалізації. Адже на той момент свій життєвий шлях ми вже визначили. Полегшувала й та обставина, що на момент переїзду на навчання до Києва ми разом студіювали в Одеському художньому училищі (закінчили в 1965-у. — В.К.).

Як і донька, котра активно популяризує творчість батька, Світлана Крижевська дбає, щоб ім’я чоловіка було на слуху (опублікувала низку статей про нього в місцевій пресі). Подібна просвітницька діяльність — данина пам’яті дорогій людині — має помітний суспільний резонанс.

Серія виставок, присвячених пам’яті Геннадія Гармидера, дозволяє подумки охопити основні періоди його творчості, збагнути його феномен, місце у вітчизняному мистецтві. На мою думку, провідною є графіка художника, найперше — серія офортів на тему архітектури й побуту Одеси позаминулого та минулого століть, про які вже згадувалося на початку статті (виставка «Шлях майстра», квітень 2024-го). Деякі з них автор цих рядків раніше бачив у виданні «Театральна Одеса» (Київ, 1990). Попри монохромність, вони дуже живописні, пронизані південним сонячним світлом, а водночас домінанта архітектури вибудовує своєрідну архітектоні-ку твору, неквапливе перетікання погляду від ближнього до дальнього планів. Естетичну насолоду викликає також висока техніка цього різновиду графіки, який культивував свого часу одеський Політехнікум мистецтв (згодом — інститут, училище), такі майстри, як Володимир Заузе, Михайло Жук, Олександр Постель, Костянтин Ковтурман та інші. Їх офортні краєвиди Одеси здебільшого натурні, тоді як Гармидер, швидше, інтерпретує реальність, придумуючи спершу композицію, і, зрештою, міфологізує й романтизує своє місто. Його офорти з одеськими ведутами із згаданої серії, а також більш ранньої — «Одеса початку XIX століття» — це своєрідна метафора, перегук із минулим у сучасному часовому просторі. Не випадково над містом у нього іноді витають крилаті створіння, чи то янголи, чи музи, — своєрідна ремінісценція із Пюві де Шаваном («Сон», «Священний ліс», 1883). У цьому сенсі я б сказав, що серії про стару Одесу — це теж ніби сон, марево, спогад...

Як працював художник? Як уже мовилося, Геннадій Гармидер відштовхувався не від безпосередніх натурних вражень, а відправною точкою були ідея і набутий досвід. В одному зі своїх інтерв’ю з цього приводу він сказав: «Спершу я придумую офорт, замислюючись над питанням: «що я хочу зобразити?». Наприклад, мене зацікавив якийсь куточок Одеси: я йду на те місце з альбомом, роблю рисунок, замальо-вую фрагменти окремих деталей — гіпсові прикраси, лиштви, балкони, рельєфи. Потім малюю схему будинку, вказую кількість вікон тощо, замалювавши детально одне-два. Повернувшись до майстерні, роблю загальний композиційний рисунок. Тільки після цього виходжу на конкретний матеріал — цинк або мідь і беруся за виготовлення друкарської форми...» [1].

У серії офортів 1983 року він відтворює моменти модернізації Одеси на основі цивілізаційних досягнень XIX — поч. XX ст. — впровадження конки, появи міжнародного пароплавного сполучення, міських парових трамваїв, гасових ліхтарів, згодом — електрики тощо. Це аж ніяк не послаблює поетичного сприйняття тієї епохи. Нагадаю, що ці революційні технічні зміни в побуті одеситів чудово описані І. Нечуй-Левицьким в його романі «Над Чорним морем» (не так давно Дарина Гармидер опублікувала статтю про зв’язки цього українського письменника з Одесою). Вони зафіксовані в текстах, світлинах і рисунках на сторінках тогочасної популярної міської періодики: «Одесский вестник», «Одесские новости», «Новороссийский телеграф», «Одесский листок» та ін. На одному з офортів зображено Театральну площу і продавця останнього з названих видань на тлі будинку його успішного редактора-видавця Василя Навроцького, до речі, власника першого в Одесі (і в Україні) легкового автомобіля...

Яка ж вона, ця компактна, невелика за обсягом виставка, що затишно розмістилася в одному з бічних залів музею? Зазначу: донедавна тут майже рік «жили» твори Михайла Жука, і я спіймав себе на думці, що, як і у випадку з його славним попередником, з творами Гармидера теж не хотілося б розлучатися, бо вони так органічно, як б навіть сказав ментально переконливо, заполонили стіни цього закладу. Адже в домі князя Гагаріна колись відбувалися засідання літературно-артистичного товариства, виставки Товариства південноросійських художників, зрештою, тут зібрані кращі експонати «золотої доби» одеської літератури, з якою Г. Гармидер дуже тісно пов’язаний.

В експозиції представлені не тільки авторські розробки оформлення книжок, а й самі книжки, які розкладені у вітринах по периметру залу. Особливість ілюстрацій Геннадія Гармидера полягає в стилістичній виваженості, лаконізмі й читабельності, зв’язаності з текстом. Тут ілюстрації до дитячих, переважно російськомовних видань: «Собака-бяка», «Сказки народов Одессы»; творів Ігоря Потоцького — «Азбука маленького одессита», «Считалочка», «Кораблик» і, звісно, його «Одесская рапсодия» — рукотворна книжка, видана у співавторстві з поетом лише в десяти примірниках, окремі з яких були подаровані національним бібліотекам України (Одеса), Франції, бібліотеці 8-го університету Парижа та публічній бібліотеці у Варшаві. Було також проілюстровано «Песенку про мышиного короля» Інни Коваленко, казку «Коза-дереза» тощо.

Мабуть, більшість представлених видань добре відома людям старшого покоління, хоча й трапляються рідкісні екземпляри або малюнки, які з певних причин не були затребувані. Тут ілюстрації до творів Джека Лондона («Морський вовк»), Жуля Верна («Знайда із загиблої  Цинтії»), Ред’ярда Кіплінга («Зухвалі капітани»), Остапа Вишні («Вишневі усмішки»), Ісака Бабеля («Одесские рассказы»), Валентина Катаєва («Белеет парус одинокий», «Розбите життя, або Чарівний ріг Оберона»), Івана Дузя («Котляревський і Чорноморське козацтво»), Юрія Смолича («Світанок над морем»), Бориса Нечерди («Удвох із матір’ю»), Олекси Шеренгового («Хліб на долоні»); ілюстрації та оформлення книжок Тараса Федюка, Володимира Невмитого, Станіслава Стриженюка, Анатолія Глущака, Юрія Михайлика, Олександра Бєляєва. Здебільшого ці книжкові зразки з дарчими підписами авторів — з особистої колекції Гармидерів-Крижевських.

Геннадій Васильович був популярний як ілюстратор у таких видавництвах, як «Дніпро», «Оптимум», «Маяк» та інших. З останнім він розпочав роботу в 1977 році ілюстрацією дитячої книжки Олександра Батрова «Время синего цвета». Створюючи образ того чи іншого персонажу, художник глибоко ним проймався, досягаючи цим психологічної переконливості. «Малюючи, інколи ненароком я поглядав у дзеркало і ловив себе на тому, що моє обличчя набуває міміки того персонажу, над яким я в даний момент працюю» [2], — зізнавався художник. Це називається «вживатися в образ» і є ознакою справжньої  артистичної натури. У цьому зв’язку досить згадати його сповнену теплого гумору графічну серію «Коти Одеси», яка експонувалася в Музеї Олександра Блещунова (2013). Допускаю, що цей ряд веселих та іронічних малюнків з’явився завдяки роботі над «Одесским сатириконом» та книжкою Валентина Константинова «Вальсы собачьего года». Особлива прив’язаність до братів наших менших задекларована і в живописному автопортреті з кішкою (1994).

Окремої уваги в творчості Геннадія Гармидера заслуговує морська тематика, зокрема робота над серією «Морська бібліотека», започаткованою видавництвом «Маяк». Море було його улюбленою стихією ще з юначих часів, що проявилося і в захопленні яхтингом. Він брав участь у морських експедиціях із відомими яхтсменами та моряками як стерновий чи матрос і навіть будував катамаран. Світлана Крижевська не без гумору згадувала розповідь чоловіка, про те, як одного разу під час шторму він однією рукою вимушено тримався за канат, а другою нашвидкуруч робив замальовки матросів. Симптоматично, що й остання робота майстра, яку, на жаль, не встиг завершити, — ілюстрації до книжки Антона Санченка «На чорноморській хвилі: 33 століття копаного моря», — була присвячена цій тематиці. Утім, дві завершені ілюстрації з довідкою про автора були включені до книжки, яка вийшла вже після смерті художника.

«Я прагну щоразу дивуватися, здавалося б, буденним речам, наприклад, старовинній архітектурі, яку, на відміну від приїжджих, більшість одеситів не завжди помічає, — зізнавався художник. — Для мене визначальними є інтерес до життя, до творчості, адже хотілося б, щоб після мене щось залишилось...». Це зізнання звучить як творче кредо.

Характеристика такої постаті як Геннадій Гармидер була б не повною, якби не згадати, що його творчість була не просто своєрідною візиткою Одеси — він виступав також у ролі своєрідного амбасадора від мистецтва у складі наших делегацій на міжнародному рівні. Тож логічним є задум видати українсько-англійський альбом творів митця, про що під час відкриття нинішньої виставки повідомив представник «Ротарі клубу «Одеса-Рішельє». Упродовж трьох останніх років ця гуманітарна організація ділових людей за підтримки громадськості працює над випуском альбому-білінгви творів Г.В. Гармидера (300 іл.). Під час відкриття виставки публіці представили макетний варіант видання й оголосили про збір коштів на повноцінний тираж. Є сподівання, що найближчим часом задум вдасться реалізувати й у березні нинішнього року його презентують на ретроспективі Геннадія Гармидера в Одеському музеї західного і східного мистецтва. Орієнтовно експозиція займе п’ять залів музею.

Володимир КУДЛАЧ.

Примітки:

[1] Геннадий Гармидер. Разговор с художником [Електронний ресурс] // Ютуб / Авторський відеопроєкт Ірини Платонової: «Диалоги с одесскими художниками об их жизни и творчестве». — Назва з екрана. — Дата публікації: 22.12.2018. — Дата звернення: 23.12.2024.

[2] Там само.