Якщо й домовлятися, то на рівних

На столі у Д. Трампа є три основні пропозиції щодо «мирного плану»: майбутнього спецпредставника США з питань мирного врегулювання в Україні 80-річного генерала Кіта Келлога, майбутнього віцепрезидента Джея Ді Венса та колишнього в. о. керівника розвідки Річарда Гренелла. Який з цих планів обере Д. Трамп, поки що не відомо. Можливо, це буде якийсь симбіоз трьох пропозицій.

Утім, зупинимося детально на «мирному плані» генерала Кіта Келлога, якому Д. Трамп, власне, доручив його реалізувати. Передусім він передбачає «заморожування» поточних ліній фронту, а також відтермінування членства України в НАТО на тривалий термін. Згідно з цим планом Києву будуть запропоновані гарантії безпеки з боку США та збільшення постачань зброї, щоб стримати Росію від поновлення наступу під час переговорів або після можливого досягнення «мирної угоди». План К. Келлога передбачає «примус України та Росії розпочати мирні переговори». При цьому Україна зберігатиме юридичне право на повернення окупованих Росією земель і може спробувати їх повернути дипломатичним шляхом, але лише після смерті Путіна. На мою думку, повернення окупованих земель у такий спосіб є вкрай безперспективним. Прикладом є Японія, яка із 1945 року, після смерті багатьох радянських і російських керівників, і досі не змогла повернути собі окуповані Радянським Союзом чотири японські південнокурильські острови.

13 грудня в ефірі телеканалу Fox News Кіт Келлог зазначив, що бойові дії в російсько-українській війні припиняться у найближчі місяці. Неймовірно, але він не виключив, що  Д. Трамп може запросити В. Путіна і В. Зеленського на свою інавгурацію 20 січня, аби потім вони залишилися на кілька днів у Вашингтоні та «видовбали цю угоду щодо врегулювання війни» (?). Ближчим часом  К. Келлог планує свою поїздку в країни Європи, а також до Росії та України, щоб оцінити ситуацію.

Який би план не обрав майбутній господар Білого дому, це не означає, що його приймуть в Україні, ЄС і НАТО. На мій погляд, найкращий план для України — це «мир через перемогу», який ще наприкінці вересня у Вашингтоні президент Володимир Зеленський презентував Джо Байдену і Дональду Трампу.

Бажання Д. Трампа і його команди «забезпечити мир в Україні через силу» цілком правильне за формою, але чи збігається воно за змістом з «Планом перемоги України»? Я в цьому не впевнений. Сенс цього словосполучення ми розуміємо так, що Україна за допомогою наших партнерів має посилити опір російській агресії настільки, щоб кремлівська камарилья нарешті зрозуміла, що Україну їй ніколи не перемогти. Але чи так само розуміють сенс цього словосполучення у Вашингтоні? Схоже на те, що  Д. Трамп і його оточення мають на меті однаково спонукати і Київ, і Москву до «мирних переговорів». Про це свідчить хоча б те, що майже в кожному американському варіанті «мирної угоди» робляться прозорі натяки, мовляв, Україні доведеться «тимчасово» поступитися Росії частиною окупованих територій. На різних рівнях у США часто звучить така теза: «примусити Росію й Україну сісти за стіл переговорів». З якого дива такі заяви? Чому до жертви агресії — України — має застосовуватися якийсь примус, коли він мав би застосовуватися лише до агресора? У міжнародному праві чітко прописано, що примус чи покарання повинні застосовуватися передусім до злочинця. Чому б не примусити агресора звільнити всі окуповані ним українські території і після цього посадити його за стіл переговорів, щоб заставити виплачувати репарації Україні? Як заявив 27 листопада у зверненні до учасників Міжнародного безпекового форуму у канадському Галіфаксі президент В. Зеленський, «не можна назвати миром будь-які ідеї поступок нашою землею або нашим суверенітетом. Аморальні компроміси призведуть до нової крові. Справжній довготривалий і чесний мир може стати результатом лише повного демонтажу всіх елементів російської агресії».

Якщо хтось в оточенні Д.Трампа чи й він сам сподіваються «умовити» В. Зеленського піти на територіальні поступки, то апріорі це не можливо, оскільки згідно з Конституцією України ніхто, в тому числі і Президент України, не має права передавати комусь території нашої держави. Але ми не можемо виключати і такий варіант, коли Україні не вдасться визволити всі свої території, а відтак доведеться якось домовлятися про припинення війни. На мою думку, навіть вступ України до НАТО не може бути стовідсотковою гарантією безпеки України. По-перше, від запрошення до реального вступу в Альянс може пройти не один рік через аморфність цієї організації, пов’язаної із необхідністю прийняття стратегічних рішень на основі консенсусу і подальшого його ухвалення парламентами країн-членів. По-друге, сьогодні таке рішення не може бути ухваленим через членство в Альянсі таких країн, як Угорщина і Словаччина та ще шести держав — США, Німеччина, Бельгія, Словенія, Люксембург та Іспанія, які не поспішають запрошувати Україну до НАТО. І навіть у тому разі, якщо Україна або її частина буде формально прийнята в НАТО, це не гартуватиме абсолютної впевненості в тому, що Альянс застосує 5-у статтю Статуту організації, якщо Росія наважиться на повторний напад на Україну, адже знову постане дилема: ризикувати країнами Альянсу чи лише Україною?

Можу помилятися, але за найгіршого розвитку російсько-українській конфронтації Україна могла б піти на такий тимчасовий компроміс: 1) Україна погоджується припинити бойові дії і повернутися до ліній розмежування між українськими і росі-йськими військами станом на 23 лютого 2022 року, звісно, залишивши за собою невід’ємне юридичне право повернути в майбутньому окуповані частини Донбасу і Крим дипломатичним шляхом. І жодної мови про існування сухопутного коридору з Ростова-на-Дону через Маріуполь і Бердянськ до Криму не може бути, як його не було до повномасштабного вторгнення; 2) Україна утримується від вступу в НАТО впродовж наступних 10 років (до 2035-го) й натомість отримує гарантії безпеки від коаліції країн Північноатлантичного альянсу, скажімо, у складі 12 держав: США, Канади, ФРН, Великої Британії, Франції, Італії, Туреччини, Румунії, Польщі, Фінляндії, Швеції та Данії; 3) Україна продовжує процес вступу до Європейського Союзу; 4) Україна має право розвивати військову співпрацю з будь-якою країною світу і зміцнювати свої Збройні сили та оборонно-промисловий комплекс без будь-яких обмежень; 5) Міжнародні санкції проти РФ продовжують діяти і посилюватися до моменту звільнення всіх окупованих українських територій і виплати всіх репарацій Україні; 6) Процес судового переслідування російських військовослужбовців, які скоїли тяжкі злочини проти мирного населення на окупованих територіях, має продовжуватися щонайменше протягом наступних 50 років; 7) Документ, який включатиме вищезазначені пункти, може називатися «Меморандум про припинення бойових дій між Україною і РФ», але аж ніяк не «мирною угодою». Такий або подібний сценарій припинення війни можливий у тому разі, коли обидві країни не зможуть здобути повну перемогу, що, власне, і є пріоритетом наших обережних партнерів, судячи з того, як повільно й обмежено вони до цього часу надавали нам зброю, особливо далекобійну, та ще й при цьому «не рекомендували» її застосовувати проти Росії.

Узагалі прийнятного «мирного плану» із рашистаном не може бути, оскільки Путін маніакально хоче поставити Україну на коліна і примусити її капітулювати. Ще 14 червня цього року він зухвало заявив, що українські війська «мають бути повністю виведені з територій Донецької, Луганської, Херсонської та Запорізької областей у межах адміністративних кордонів». Крім того, за його словами, «Україна повинна відмовитися від вступу до НАТО, а також погодитися з включенням до складу Росії чотирьох областей, як це записано в конституції РФ».

Проте Путін ще не сказав, що у Києві повинна бути проросійська влада, яка має узгоджувати з Москвою свою внутрішню і зовнішню політику, що всю економіку України має контролювати російський бізнес, що всі «нацики» мають бути знищені або заслані в концтабори Сибіру чи на Соловки, що ЗСУ мають перетворитися на бутафорну армію і вступити в ОДКБ. Багато чого подібного не сказав Путін, «но само собой разумеется, что Украина сначала должна стать российской колонией, а через некоторое время частью России — Малороссией или Юго-западным федеральным округом», як про це досить часто заявляють у Москві, зокрема алкаш Дмітрій Мєдвєдєв. Нещодавно в інтерв’ю журналу «Международная жизнь» він «изрек», що «українці нині стоять перед вибором: залишитися з Росією чи зникнути з карти світу». А ще стверджує, що українці мають визнати свою приналежність до «загальноросійського проєкту і вигнати демонів політичного українства»…

Як на мене, для Путіна не стільки важливо досягти якогось перемир’я з Україною, яке він так чи інакше колись порушить (він може затягувати переговори, одночасно не припиняючи бойових дій), для нього важливий сам процес переговорів і бажано на рівні з Д. Трампом, оскі-льки це буде першим кроком до його легалізації, виходу з ізоляції та послаблення або зняття санкцій. До того ж він спробував би домовитися з Д. Трампом про поділ сфер впливу і про те, щоб президент США непублічно визнав право Росії на поглинання України.

Переконаний, Україна в жодному разі не повинна вести переговори з РФ один на один. На таких переговорах мають бути присутні високопоставлені представники США, НАТО та ЄС. Росія, зі свого боку, може посадити за стіл перемовин китайців, корейців та іранців, якщо вони цього захочуть.

Забезпечити мир в Україні через силу дуже просто. Для цього насамперед потрібна чітка політична воля наших партнерів. Скажімо, якомога швидше надати Україні всю необхідну зброю, а найперше — ракети дальністю хоча б до 3000 км і без обмежень щодо їх застосування. 3 грудня генсек НАТО Марк Рютте застеріг Д. Трампа, наголошуючи на тому, що «мирна угода» щодо України на умовах Росії «може спричинити велику глобальну небезпеку». За його словами, послаблення підтримки України може призвести до активізації дій Китаю, Ірану та Північної Кореї і «загострення їх відносин із США та провідними країнами Європи». М. Рютте попередив, що у разі, якщо Україна буде змушена укласти з РФ невигідну угоду, це може підштовхнути Сі Цзіньпіна до агресивних дій проти Тайваню. Очільник НАТО також підкреслив, що запорукою для успішних мирних переговорів для України може бути її міцна позиція, а для цього «необхідно забезпечити її військову перевагу». За майже три роки війни ці слова на рівні генсека Альянсу ми почули вперше.

Крім забезпечення України зброєю, важливо максимально ускладнити Росії продаж її енергоресурсів, у тому числі шляхом посилення відповідних санкцій. Було б дуже добре, якби Д. Трамп виконав свою обіцянку домовитися з країнами-виробниками нафти зменшити ціну на неї до 40—50 доларів за барель. Якщо це станеться, то через пів року сировинна економіка рашистської «наддержави» просто зупиниться, а разом з нею зупиниться і війна. Цьому ще міг би встигнути посприяти Джо Байден, якби його адміністрація запровадила нові санкції, спрямовані на «тіньовий флот», який Росія використовує для транспортування нафти, про що Україна вже просить майже три роки. Про ці санкції Д. Байден міг би оголосити ще до кінця року. Європейський Союз також планує запровадити аналогічні заходи щодо «тіньового флоту» Росії ще до кінця 2024-го.

Слід зазначити, що з початком широкомасштабної агресії РФ проти України більшість країн НАТО почали нарешті нарощувати свої військові бюджети, що їх просив зробити Д. Трамп ще під час своєї першої президентської каденції. Так, станом на грудень 2024-го дві третини країн Альянсу (23 із 32) виконали зобов’язання досягти розмірів військових бюджетів у понад 2% від їхніх ВВП. Таким чином, цьогоріч сукупний військовий бюджет усіх країн НАТО становитиме 1,47 трильйона доларів порівняно із 1,09 трильйона у 2020-у. І все ж більшу частину оборонного бюджету Альянсу, як і раніше, складатиме внесок США — 886 мільярдів доларів. Скоріше за все, у 2025-у всі 32 країни НАТО підвищать фінансування своїх військових бюджетів до понад 2% від ВВП, а відтак сукупний бюджет країн Альянсу може наблизитися до 2 трильйонів доларів. Отже, те, що не вдалося зробити Д. Трампу, «вдалося» злочинцеві Путіну, агресія якого в центрі Європи значно посилила військову могутність країн НАТО. За умов, якщо військова допомога з боку США у 2025-у зменшиться або взагалі припинеться, підтримка з боку провідних європейських країн НАТО, а також Канади, Японії, Австралії та Республі-ки Корея буде достатньою для того, щоб Україна могла принаймні стримувати агресора і, можливо, навіть перемагати його. Але в такій ситуації США втрачатимуть свої лідерські позиції у світі й гасло Д. Трампа «Make America Great Again» («Повернемо Америці колишню велич») не відповідатиме реаліям.

Сьогодні європейські країни обговорюють питання про створення спільного оборонного фонду в розмірі близько 500 мільярдів євро для фінансування безпекових проєктів та закупівлі зброї. Передбачається, що в першу чергу фінансуватиметься виробництво зброї для України. Очікується, що у формуванні цього фонду активну участь братимуть інвестори зі США. До речі, у 2024 році американські інвестори забезпечили понад 65% вкладень венчурного капіталу в оборонні технології у Європі, тодя як у 2023-у — лише 18%. Важливу роль відіграє програма Extraordinary Revenue Acceleration for Ukraine (ERA), яка передбачає отримання 50 мільярдів доларів від країн «Великої сімки», із яких 20 мільярдів надають США і ще 20 мільярдів — Євросоюз.

Слід зауважити, що Україна максимально використовує і власні ресурси для посилення своєї обороноздатності. Наш державний бюджет на 2025-й має забезпечити стабільність ситуації в країні навіть за умови продовження воєнних дій протягом всього наступного року. На оборонні потреби передбачено понад 2,2 трильйона гривень, що становить 26,3% від ВВП. Із цієї суми 740 мільярдів передбачено на закупівлю зброї та військової техніки, що має повністю покрити відповідні потреби. За словами міністра фінансів Сергія Марченка, без допомоги США Україна зможе воювати принаймні впродовж першої половини 2025 року. Нагадаю також, що ОПК України за допомогою наших партнерів розвивається досить швидкими темпами і дедалі більше забезпечує потреби ЗСУ в боєприпасах і військовій техніці. Нині український ОПК здатний виробляти за рік зброї та військової техніки на 30 мільярдів доларів, але держава спроможна виді-лити на це лише 15 мільярдів. Фінансування запланованих видатків базується на внутрішніх ресурсах та міжнародній підтримці.

На засіданні Ради «Україна — НАТО», яке відбулося 3 грудня у Брюсселі, генсек Альянсу Марк Рютте пропонував Україні поки що відкласти будь-які мирні переговори з РФ, доки західні союзники не зможуть надати достатню військову підтримку, щоб допомогти Києву домогтися успіху на полі бою і зміцнити свої позиції для перемовин. 12 грудня в інтерв’ю «Суспільному» керівник Офісу президента Андрій Єрмак зазначив, що «жодного плану щодо справедливого миру наразі не існує, і ми його не бачили. Натомість існує кілька думок, кілька позицій, і вони обговорюються». Відтак пояснив, що перш ніж розпочинати переговори з Росією, «Україна має бути сильною для того, щоб говорити з Москвою на рівних». На мій погляд, це дуже слушні думки, і наше керівництво має довести їх до Д. Трампа та його оточення, зокрема до К. Келлога. Наразі, коли ворог має певну перевагу на фронтах, будь-які запропоновані Україні «мирні плани» замороження війни на деякий час не принесуть миру. Ба більше, це замороження дасть змогу путінському режиму оговтатися, накопичити сили і знову вдарити по Україні чи й по інших європейських країнах. Отже, наше державне керівництво має просувати єдиний стратегічний план завершення війни — план миру через нашу перемогу — і послідовно відстоювати його в дискусіях різного рівня з нашими партнерами.

Олексій ВОЛОВИЧ,
кандидат історичних наук,
полковник у відставці.