У свічадах вічності

Одні з цих персоналій уже давно знані, бо й в інших локаціях міста і в інший час докладно говорилося про них, інші — менш відомі. Та, попри все, необхідно розширювати це коло імен, нагадувати людям про тих наших краян, котрі в різний час відстоювали гідність — і свою, й національну — навіть за найважчих умов. Сьогодні, в часі такої страшної і небезпечної для нашої державності війни, — й поготів. Сус-пільство потребує цього, можливо, навіть підсвідомо. Воно не те що не пам’ятає — воно елементарно не знає майже нічого про багатьох з них, творців української культури, безмежно талановитих у любові до України.

Та все ж почати варто саме з останнього із названих персонажів. Станіслав Конак (наголос саме на останньому складі), глибокий знавець літератури, поет Божою ласкою, ще й по сьогодні майже або й зовсім не вивчений літературознавцями, то що вже казати про поціновувачів пое-зії. Чесний критик і сумлінний аналітик поезії. Хто б іще згадав сьогодні про цього поета?

Працював літературним консультантом у «Чорноморських новинах» (газеті, яка під нинішню пору самовіддано й відчайдушно намагається втриматися на поверхні суспільного життя; та кортить, однак, запитати: чи багато з присутніх на тому вечорі — пальців обох рук вистачить? — читають її?). Чи була така посада в тодішньому переліку редакційних посад — важко сказати. А проте, спілкуватися з ним, слухати його було вельми цікаво. Хоч був, за вдачею своєю, категоричним і непримиренним. Заходив у відділ культури, велися розмови про поезію, літературу загалом. Був вельми суворим критиком, знав і відчував мову, літературу, історію. Не терпів «скоропису» в поезії. Хоча суворість у нього була й напускною. В цьому сенсі про нього ходили легенди. Якось в редак-ційному холі, неподалік від його кабінету, довелося побачити майже істерику зовсім юної дівчини, яка тримала в руці зіжмакані аркуші. З’ясувалося, Конак назвав її бездарною й порадив кинути поетичні вправи. Здається, газета надрукувала тоді один вірш поетки, а згодом Станіслав Конак порекомендував їй усе-таки продовжувати писати й вірити в себе.

Він розумів усе, але такий був у нього характер, вважав, що слово, літературно мовлене, має бути добірним, а поезія — глибокою. Це бачимо у його книжках, на видання яких віддавав усі свої кошти…

Тими ж роками до редакції часто заходив Василь Барладяну. Таємничий Бирладник, чиє ім’я було незрідка пов’язане зі штучно створеними скандалами, поет і прозаїк. Вповідали, хто вчився з ним на філологічному факультеті Одеського уні-верситету, що міг цілими днями сидіти в бібліотеці та безперервно читати й конспектувати прочитане. Найбільше цікавився мистецтвом, любив історичну тематику… Мав феноменальну пам’ять, міг довго й багато розповідати на обрану тему. Оперуючи рідкісними та малознаними фактами, аби лишень було кому слухати. Знав стільки, що можна було лише дивуватися з цього обсягу знань.

Пригадується холодний печальний день його похорону. Віддалений цвинтар. Церква, звичайно ж, не українська, з відспівуванням — проблема. Де це місце, в якому стані, чи є тут з родини хтось? Мабуть-таки, ці питання — дуже важлива складова пам’яті про кожного з таких людей. А було їх багато…

Святослав Караванський. Заокеанський друг редакції, якій за кілька років до свого відходу прагнув допомагати не лише гостроактуальними статтями, а й, як міг, матеріально. Навіть створив у США комітет допомоги українській пресі, що опікувався кількома незалежними газетами в Україні, і звітував щоразу копіями квитанцій про пожертви американських українців, котрі відгукнулися на його прохання. Був це не лише акт вдячної пам’яти колишнього працівника «Чорноморки», а й щира потреба української патріотичної душі…

Галина Могильницька. Ще донедавна ця красива, талановита і мудра жінка була серед нас, ми впивалися її доглибним та щирим поетичним і публіцистичним словом. Пам’ятаємо її живою, активною у суспільному житті. Голос її звучав переконливо й вагомо — чи йдеться тут про поетичну творчість, чи про її безкомпромісну боротьбу публіцистичними творами за українську церкву. Її ґрунтовні статті на шпальтах «Чорноморських новин» ще й досі не втратили своєї актуальности…

Мабуть, не варто повторювати тут всього, що було мовлене на тому вечорі про згадані постаті. Одначе варто наголосити на тому, що всі вони за життя були тісно пов’язані з «Чорноморськими новинами», і цим пишається газета, бо це становить частку її історії. Таких людей було багато. Тож є надія, що в подальшому не загубиться цей прекрасний проєкт під назвою «У свічадах вічності» із циклу «Читаємо… Пам’ятаємо», який започаткувала Ярослава Різникова, заохотивши до участі в першому випуску прекрасних спікерів — завідувачку літературно-драматичною частиною Одеського музично-драматичного театру імені В. Василька Світлану Бондар, кандидатку філологічних наук, доцентку кафедри української літератури ОНУ імені І.І. Мечникова Ірину Нечиталюк і молоду поетку, редакторку новоствореного літературно-мистецького часопису «Камертон» Марину Забуранну.

Вочевидь, потреба в такій програмі давно назріла. Відтак дуже важливо, щоби заявлене знайшло своє регулярне продовження знайомством ще з десятками імен, передусім з тими, які залишаються маловідомими або й забутими. Вони робили свою справу чесно й сумлінно, працювали для України, не надто зважаючи на нерозуміння, глухий і часто відвертий спротив. Чи можна сьогодні в бібліотеках побачити, бодай на тематичних виставках до ювілеїв їхніх чи пам’ятних дат, книжки Василя Барладяну-Бирладника, Станіслава Конака, Святослава Караванського, Галини Могильницької? Питання, здається, риторичне.

Тож, перефразовуючи назву проєкту, можна сказати й так: «Згадуймо самі… Нагадуймо іншим…».

Роман КРАКАЛІЯ.