Коли «Чорноморка» прибуває до Львова...

До того ж люблю ділитися з рідними і друзями деякими одеськими публікаціями. Для цього також потрібна жива газета, а не електронний замінник. А поїздки в транспорті? Пригадую, якось влітку в трамваї розгорнув «Чорноморку» і почув від сусідів здивоване: «А це звідки газета? Невже з Одеси? Ого! Й українською мовою? От молодці!». Відчув тоді певну гордість за свою причетність до «вогнестійкого» південного видання, якому і війна не змогла винести вирок. І це тоді, коли навіть західноукраїнські газети — завжди популярні у своєму регіоні — тепер якщо й не позакривалися, то суттєво поскорочували тиражі.

Оскільки підтримую робочі зв’язки з краєзнавцями різних регіонів, то відразу звернув увагу на статтю Антона Гриськова: «Матимете час — чкурніть до Одеси…» (31.10.2024), у якій так багато цінної інформації про Аркадія Казку. Є у публікації згадка і про Григорія Зленка, з яким я свого часу листувався. Поряд — невеличка публікація Михайла Гершковича «Від-знака балтського краєзнавця». У ній — про почесного громадянина міста Балти Петра Ткача. Це все потрібно знати навіть у Львові, бо краєзнавці є важливим цементуючим складом української нації.

А чим порадувати своїх львівських друзів? Ага… ось цікава фраза болгарки Тетяни Станєвої: «Я не хочу втратити свій дім, як це сталося з моїми друзями — кримськими татарами. Для мене дім — не стіни і вікно. Це, перш за все, етнічні болгари, які в Україні відчувають себе більшими болгарами, ніж у самій Болгарії…». Це зі статті «Етнічна різноманітність Одещини». У нас тут більш польське питання актуальне. Та й про угорців Закарпаття знаємо не так уже й мало. Бо багато галичан люблять подорожувати Карпатами. А ось болгари Одещини — менш відома сторінка. Тож добре, що завдяки «Чорноморці» можна закрити деякі білі плями.

Теоретично статтю Алли Котляр «Якими ми є і якими станемо після війни» (3.10.2024) я міг би прочитати десь в Інтернеті. Але якось не судилося — пропустив. А ось тут, у «Чорноморських новинах», прочитав фразу професорки Галини Пилягіної: «Ми справді опинилися ніби в різних світах — ті, хто воює, ті, хто живе на територіях, де ведуться бойові дії, в окупації… Або ж ті, хто живе на умовно мирних територіях. Чи виїхав за межі України. Причому, навіть в останніх умови та проблеми різні залежно від того, в яких країнах вони опинилися…». На цю тему ми не раз говорили з науковцем, професором Романом Пляцком. Або за кавою, або прогулюючись в університетським парком. Яким буде наше суспільство після війни? Ми лише приступили до обговорення цієї теми, а тут, виявляється, вже так детально все висвітлено! Добре, прочитаємо статтю уважно.

Знаєте, навіть дітям можуть бути цікаві деякі публікації. Особливо, якщо дорослі звернуть їхню увагу на той чи інший факт. Скажімо, львівська школярка Аліса Лащенко (на знімку на 1-й стор.) із публікації «Трава крізь асфальт, або Із Чорноморська у Таращу» дізналася, що її прадід, Іван Григорович Лащенко, збирався писати книжку про таращанського по-движника, вчителя географії Григорія Притулу. Про це у статті згадувала місцева поетеса Катерина Сидорук. А я дещо раніше передав їй книжку «Трава крізь асфальт» письменниці із Чорноморська Валентини Сидорук. Бачите, навіть прізвища од-накові у двох творчих особистостей. Збігів багато. І світ набагато тісніший, ніж це здається на перший погляд!

Тож велика подяка колективу «Чорноморки» за системну, невтомну творчу працю і щире побажання фінансово та організаційно вистояти у цей важкий воєнний час.

Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.