Сирійський експрес

У 60-х роках минулого століття в Середземному морі якось раптово прописався 6-й флот США. СРСР миттєво побачив ядерну загрозу й розгорнув 5-ту (Середземноморську) ескадру кораблів ВМФ. Її бойову службу ускладнювала відсутність у Середземному морі радянських військово-морських баз — була лише обмежена кількість пунктів базування (Порт-Саїд і Тартус). Штаб командувача ескадри базувався в «точці 3» (біля берегів Тунісу, поблизу порту Хаммамет). Саме через цю обставину Порт-Саїд і Тартус мали стратегічне значення.

Протягом шестиденної війни війська Північного командування ЗС Ізраїлю під орудою генерала Давіда Елазара розбили сирійську армію на Голанських висотах. У СРСР зрозуміли, що треба щось робити, і 1971-го уклали із Сирією угоду, яка передбачала створення в порту Тартус пункту матеріально-технічного забезпечення ВМФ в обмін, зокрема, на підтримку в питанні Голанів.

На момент розпаду СРСР пункт МТЗ ВМФ занепав, а до 2010-х узагалі нагадував закинутий піонертабір. Приблизно в ті роки недоімперія активізувалася у здобутті світового панування й згадала про Тартус. І не лише для того, щоб забезпечити дії флоту. Тоді РФ була одним із найбі-льших торговців зброєю у світі,

відтак перспектива мати перевалочну базу на шляху до ринків Близького Сходу й Африки видавалася цікавою. Справи йшли добре, й були навіть плани створити такі бази у Триполі (Лівія) та на Сокотрі (Ємен).

Таким сусідам не дуже зраділи всі інші учасники збройового ринку. Дійшло навіть до того, що 2010-го під час інспекційних заходів у Тартусі пішов купатися й потонув генерал-майор ГРУ ГШ РФ Юрій Іванов. Його виловили рибалки біля узбережжя провінції Хатай у Туреччині.

2008-го світ побачив «операцію з примушення до миру» в Грузії. І проковтнув це. Путін розправив крила, укріпився в образі глобального мачо й начистив до блиску амбіції світового лідера.

У 2011-у спалахнула Арабська весна. У Дамаску напружилися, але тут вигулькнули кремлівські коробейники з пропозицією підігнати кілька кораблів зброї (і байдуже на санкції!) та прислати військових радників. Асад подивився на долю Каддафі — і погодився. Так почалося розпалення імперськості РФ на Близькому Сході.

2013-го російські найманці прибули до Сирії, частина транзитом вирушила до Африки. Запрацював «успішний бізнес-проєкт» з геополітичним присмаком. У 2014-у ті, кому слід, уперше почули про ПВК «Вагнер». Париж і Брюссель із запізненням зрозуміли, що їх банально вичавлюють з традиційних пасовиськ поблизу районів видобутку корисних копалин і продажу зброї в Африці. До повномасштабного конфлікту європейці не були готові, а задіяти власні ПВК в Африці виявилося надто дорого. Склалася нова реальність.

У 2015-у Сирія перетворилася на кипучий казан, де зійшлися інтереси повстанців різної етимології. Режиму Асада почало припікати. «Друг Владімір» негайно відгукнувся й за-тіяв військову операцію боротьби «з міжнародним тероризмом». Російська авіація завдавала ударів по загонах сирійської опозиції та цивільних, які просто потрапляли під роздачу. У боях із 2015-го по 2024-й, за даними ООН, загинуло близько 600 тисяч мирних сирійців. Російський контингент втратив близько 300 військових, ще 430 найманців — «Вагнер».

Пропаганда РФ цей чистої води геноцид подавала внутрішньому споживачеві як повернення Росії до ролі світового лідера, котрий «захищає в Сирії мирне населення від терористів, рятує від середньовічних варварів історичні цінності (Пальміру), допомагає сирійським дітям, відкриває школи та лікарні, проводить концерти, сіє добро та любов». На відміну від 140 мільйонів ховрашків на одній сьомій суші, громадяни Сирії чомусь вважали росіян окупантами і ставилися до них відповідно. Саме тут апарат пресклоуна МО РФ Конашенкова відточував інструментарій та узагальнював досвід у відповідні методички. Мародерство, насильство над цивільними і страти почалися не в Бучі — цю візитну картку росіяни залишили в бага-тьох сирійських селах і містах задовго до 24 лютого 2022 року.

У 2018-у Москва і Тегеран підперли Асада — й диктатура встояла.

Але зараз Іран зализує рани після ударів ВПС Ізраїлю, ЦАХАЛ добиває його проксі в Палестині й Лівані. Тим часом Москва загрузла в Україні. Тож повстанцям знадобилося лише 11 діб, аби поставити крапку в понад півстолітньому пануванні диктатури Асадів. Те, що вчора виглядало непохитним, сьогодні — пилюга при дорозі.

Утім, нас цікавить доля іншої диктатури, яка зараз руйнує залишки Донбасу, і чим для України обернуться події на Близькому Сході.

5—6 грудня ГШ ЗС РФ підготував для Путіна інформаційну довідку з відповіддю на друге головне російське питання — «що робити?». За його оцінкою, стабілізувати ситуацію могло б угруповання ЗС РФ у Сирії, збільшене на 15 тисяч уже зараз і ще на 20 тисяч до нового року. Щоб повернути під контроль Асада втрачені території, потрібне угруповання до 120 тисяч з танками, ББМ, артою, літаками та гелікоптерами. А де взяти, якщо бої за кожен сарай в Україні потребують приблизно такого самого угруповання?! Розглядали рішення смикнути з Курської області Африканський корпус (реінкарнація рештків ПВК «Вагнер»), але не склалося, бо без «африканців» Курська область не встоїть.

Сьогодні те, що залишилося від російського контингенту в Сирії, сповзається до Тартуса й Латакії в очікуванні евакуації. Існує проблема вивезти важку техніку, бо нічим: великі десантні кораблі переважно на дні Чорного моря або базуються далекувато. На аеродромі Хмеймім поки що перебувають чотири Су-34, сім Су-24, чотири Су-30, транспортні Ан-72 і три Іл-76, один з яких — ВПС Сирії.

Прибуття «сирійців» на передову в Україні можна очікувати впродовж півтора — двох місяців. Кількість піхоти, що, вочевидь, з’явиться на наших теренах, зіставна зі щодобовими втратами ворога, тому погоди вона не зробить, а ось техніка — ППО, засоби зв’язку, літаки, бронетехніка (небагато) — погана новина. Хоча друзі з Тегерана, може, щось собі вициганять, бо дуже потребують.

Очевидно, що тріо Путін — Асад — аятола зазнало важкої геостратегічної поразки і втратило контроль над Близьким Сходом. Дев’ятирічна росі-йська авантюра в Сирії, ініціатором якої виступав особисто Путін, закінчилася безславно, як і решта «геополітичних» починань кремлівського стратега. Це зміцнює нас у думці про невідворотний кінець і цього диктатора.

Тим часом з в’язниці «Седная», де утримували політичних в’язнів і «ворогів режиму», 7 грудня звільнили льотчика сирійських ВПС Рахіда аль-Татарі. 1980-го він відмовився бомбити повсталу проти Хафеза Асада Хаму, після чого провів у в’язниці 44 роки. В усій авіації РФ не знайшлося жодного льотчика, який відмовився б бомбити сирійські й українські міста.

Тому молоток справедливості в ГУР тримають у справному стані.

Віктор КЕВЛЮК,
експерт Центру оборонних стратегій.

Джерело: https://lb.ua.