«Найскладніший фах — уміння бути людиною»

В оприлюднених дослідником документах, звісно ж, відображена й важлива роль керівництва Шостої майстерні — театральних акторів та режисерів курбасівської школи Степана Корнійовича Бондарчука (1886—1970), Софії Андріанівни Мануйлович (1892—1971) і Павла Трохимовича Долини (1888—1955) — у вихованні обдарованої одеської молоді вікопомних 1920 років та залученні її до театральної творчості. Нині ж цю тему хочу продовжити й доповнити, ознайомившись із хвилюючими спогадами відомої української актриси, режисерки і педагогині Поліни Мусіївни Нятко (1900—1994) під назвою «Про моє театральне і особисте життя» (Київ: КВІЦ, 2023). У переліку імен талановитих київських театральних митців минувшини мене як історика і краєзнавця особливо зацікавили долі двох з них, до того ж сімейної пари, — Степана Бондарчука і Софії Мануйлович, які згодом стали одеситами.

Авторка мемуарів згадує про обставини свого знайомства з цим подружжям ще в далекому 1916 році, під час навчання у Києві, в Музично-драматичному училищі Миколи Лисенка, яке пізніше, за часів УНР (у 1918-у), отримало статус Музично-драматичного інституту імені М.В. Лисенка. Саме тоді, навчаючись в училищі, вона подружилася із молодшими сестрами Софії Мануйлович — Вірою і Любою, розумними й освіченими дівчатами. На правах старших ті взяли опіку над молодшою за віком Поліною, адже на момент знайомства вже закінчили київську гімназію та вищі жіночі курси, вчителювали, відвідували Художній інститут, малювали, були начитаними, добре знали українську літературу.

Сестри мали свою сімейну бібліотечку з українських класиків, з якої, як зазначає авторка спогадів, давали їй читати книжки, та й загалом вона відчувала з їхнього боку повсякденний добродійний вплив. Зазвичай дівчата зустрічалися на улюбленій Марино-Благовіщенській вулиці (нині — Саксаганського), у напівпідвальній великій п’ятикімнатній квартирі. Вона належала їхній старшій сестрі, яка була замужем за Степаном Бондарчуком. На той час подружжя вже виховувало трирічного сина, який завжди перебував у центрі уваги присутніх.

Зі слів Полини Мусіївни, «ця велика родина була без тями закохана в театр. На квартирі Люби й Віри ми багато читали, захоплювалися поезією, читали Тичину, скарби української, російської, зарубіжної поезії. Ми придумували етюди, ставили їх. Через сестер Мануйловичів я познайомилася з Сонею і її чоловіком Степаном Бондарчуком. Соня і Степан Бондарчуки були акторами Молодого театру. Віра і Люба з захопленням розповідали про свою щасливу старшу сестру і її чоловіка. Вони вже артисти! Щоправда, збираються поки що для студійної роботи і на репетиції в сараї шорників на Володимирській вулиці. Шорники безплатно надали свій сарай, де вдень вони виготовляли збрую, а вечорами там збиралися молодотеатрівці, проводять сту-дійні вправи під керівництвом Курбаса».

Тісне спілкування між цією родиною і Поліною Нятко проявилося тоді, коли легендарний режисер Лесь Курбас напередодні Лютневої революції запропонував і їй долучитися до складу акторів-однодумців молодіжного творчого колективу. Ось як це виглядало зі слів акторки-початківця:

«В домі Мануйловичів-Бондарчуків мене познайомили з Лесем Степановичем Курбасом — керівником Молодого театру. Курбас часто бував у Соні і Степана, він вже не отримував зарплатні, бо весь час віддавав Молодому театру. Родина мала змогу почастувати його хоча скромним, але все ж обідом. І тоді в їдальні за великим столом збиралася численна родина. Вони разом ділили скудну вечерю або скромний обід сім’ї. Часто був квасолевий суп, на друге — картопляне пюре. Запивали солодким чаєм. Це було розкішно у той скрутний час. Розмови точилися про театр, театр, театр.

У той вечір Бондарчуки саме приймали Леся Курбаса за чашкою кави. Соня запросила мене із Вірою до своєї кімнати і представили мене Курбасу.

— Чекайте, дівчинко, а звідки я вас знаю? А ви не декламували на площі Богдана Хмельницького?

— Декламувала.

— Так це ж я вас чув. Яка ви смілива!

Я була щаслива, що мене чув сам Курбас!».

Більше подробиць автобіографічного характеру про шлях подружжя Бондарчук-Мануйлович до театральної сцени можна знайти у книжці «Молодий театр: Генеза. Завдання. Шляхи» (Під ред. Ю.П. Косенко. Упорядн., авт. вступ. ст., розд. «День за днем», прим. М.Г. Лабінський. — Київ: Мистецтво і Спілка театральних діячів України. 1991. — 320 с.). Зокрема, у своїй статті «Молодий театр». Чому я взявся за перо?» її автор С.К. Бондарчук попередньо повідомляв про себе як про випускника музично-драматичної школи Миколи Лисенка, що «не поривав з нею зв’язків», а в 32-річному віці «по закінченню муздрамшколи працював заради шматка хліба канцеляристом у губернській земській управі, але не поривав зв’язку зі своєю alma mater і всім серцем був відданий театральному мистецтву».

Цікаву інформацію повідомляє він і про С.А. Мануйлович, яка у 24-річному віці наважилася змінити фах народної вчительки на не менш важкий — артистки українського театру. За її плечима було навчання на українському відділі цієї ж школи. А загалом «…була людиною поетично вдумливою. Вона кохалася у творчості тодішніх молодих поетів — Павла Тичини, Якова Савченка, Василя Чумака. Та поезії Шевченка, Франка і Лесі Українки були вершиною її вподобань. І психічний склад, і зовнішні дані Мануйлович орієнтували її на образ лірико-драматичного плану, але й роль мольєрівської Дорини в «Тартюфі» також були у її акторських можливостях».

Згадуючи роки інститутського навчання, Степан Корнійович з теплом називає імена своїх тодішніх педагогів, серед яких особливою харизмою виділялася талановита артистка, дочка видатного українського письменника, театрального і культурно-громадського діяча М.П. Старицького — Марія Михайлівна Старицька (1865—1930), котра очолювала драматичний відділ. У педагогічній роботі вона, як і решта викладачів фахових дисциплін, дотримувалася традиційних форм виховання та послідовності занять. Ці уроки починалися з опрацьовування голосу біля рояля. Познайомившись з резонаторами звуку, учні переходили до вправ із читання гекзаметра в перемінних тональностях, дотримуючись набутого вміння володіти резонаторами. Пізніше переходили до вивчення окремих літературних форм: байка, балада, вірші ліричні, героїчні, монологи, окремі сценки, уривки з п’єс.

Свій репертуар учні опрацьовували за завданням М.М. Старицької. Це були різні літературні твори, а також сцени та уривки з п’єс української класики («Безталанна» І. Карпенка-Карого, «Іфігенія в Тавриді» Лесі Українки, драматичні етюди Олександра Олеся та ін.), зарубіжних класиків («Одруження» М. Гоголя, «Розбійники» Ф. Шіллера) та популярних тоді авторів («Надія» Г. Гейєрманса, «Огні Іванової ночі» Г. Зудермана) тощо.

Певна річ, серед молоді, що зростала в умовах цензурних обмежень, утисків та вузьких рамок, у яких царат тримав український театр, визрівав протест. «Група дванадцяти» (самоназва молодих людей, згуртованих довкола подружніх пар П. Самійленко — Й. Шевченка і С. Мануйлович — С. Бондарчука), вважаючи нову українську драму найкращою цариною для реформ національної сцени, стала основою для створення навесні 1916 року Молодого театру. Доленосною на цьому шляху виявилася їхня зустріч з Лесем Курбасом. Саме він очолив цей театр, мріючи піднести українське театральне мистецтво на рівень світової культури.

Мабуть, найпалкіше спільні почуття тодішньої творчої молоді передав крізь роки С. Бондарчук: «Наш колектив і Лесь Курбас, що наче досі шукали один одного, раптом стали близькими і рідними. Ми полюбили Леся жертовним признанням. Ідея керівництва у нашому майбутньому театрі-студії розв’язалася сама собою — Лесь Курбас був одностайно визнаний нашим керівником, якому ми вірили беззастережно» (Бондарчук С. «Молодий театр…»).

Лесь Курбас, сповнений творчих задумів і мрій про новий театр, натхненний революційними змінами в умовах українського національного відродження, мав всеосяжні режисерські плани: від старовинного українського вертепу, української класики до шедеврів світової драматургії, які ніколи не ставилися на українській сцені.

Зі спогадів Поліни Нятко: «Він, наче магнітом, притягував до себе оточення. Ми знали, що він скінчив два університети — Львівський і Віденський, знав досконало українську, російську, німецьку, польську мови. Був непогано обізнаний з англійською, французькою, італійською, норвезькою мовами, що дозволяло йому читати в оригіналі більшість творів світової літератури. До того ж він був ерудитом в області історії, філософії, мистецтвознавства».

У створеному театрі були свої непорушні принципи: «Товариство на вірі «Молодий театр» у Києві» ставить собі творить і проводить в життя такі форми театрального мистецтва, в яких цілком могла б проявитись творча індивідуальність сучасного молодого покоління українського акторства не «українофільської», а європейської, в національній формі культури, що цілком порвавши з обачними традиціями українського театру, збудує свої нові цінності як у мистецтві театру взагалі, так і в мистецтві актора особливо, не будучи рівночасно провінціалізмом чужих культур» (див.: «Молодий театр» у Києві. — Київ. Адміністрація «Молодого театру», 1918. — 11 с.).

Нема сумніву в тому, що послідовними прихильниками цих принципів, проголошених Лесем Курбасом, були його друзі й однодумці по життю із найвідданішої когорти засновників цього театру — Степан Бондарчук і Софія Мануйлович. Свідченням їхнього особистого творчого зростання у Молодому театрі стали опановані ними акторські ролі: для Степана Корнійовича — Отця Ґільґера («Йоля» Єжи Жулавського), Пароха Гоппе («Молодість» Макса Гальбе) і Нареченого («Горе брехунові» Франца Ґрільпарцера), а для Софії Андріанівни — Едріти («Горе брехунові»), Берти («Йоля»), Джоанни («У пущі» Лесі Українки), Панночки («Драматичні етюди» Олександра Олеся), Дитини («Машиноборці» Ернста Толлера), Кандіди (однойменна п’єса Бернарда Шоу).

Загалом набутий виконавський досвід, творча практика Молодого театру (1917—1919), а також входження до складу Першої української режисерської школи Мистецького об’єднання «Березіль» сприяли професійному становленню Степана Бондарчука і Софії Мануйлович як акторів та режисерів, зростанню їхньої «березільської» сценічної культури. Слід додати, що це подружжя за обопільною згодою надало притулок у своїй квартирі редколегії новоствореного київського часопису «Театральні Вісті» (1917), відповідальним секретарем якого був Лесь Курбас. У цьому часописі друкувалися перекладені ним зарубіжні п’єси, а також статті на театральні теми різних авторів.

Трагічний перебіг подій громадянської війни в Україні, її результати, тяжкі наслідки впливу сталінського режиму призводили до частої зміни подальших життєвих і творчих планів митців.

Ось далеко неповний перелік місць роботи Степана Корнійовича Бондарчука: «Незалежний театр» у Житомирі (1921—1922), «Березіль» (1922—1925), зокрема в Одесі (1924—1925), Драматичний театр на Поділлі у Проскурові (тепер — Хмельницький. — Прим. А.Г.) (1925—1926), Одеська держдрама (1929), Київський робітничий театр (1930), Вінницький (1932), Шуйський (1935—1936), Бухарський (1937 — 1941) театри. Автор п’єси «Пролог» (у співавторстві з Л. Курбасом).

Софія Андріанівна Мануйлович, перебуваючи переважно поруч із чоловіком, навесні 1925 року зуміла тимчасово долучитися до складу акторів першого в Україні, створеного саме в Одесі, пересувного українського робітничо-селянського театру імені І. Франка і здійснити творчу подорож містами та селами по Дніпру — від Херсона до Олешок. У підготовці репертуару й у виступах перед місцевими жителями переважно брали участь колеги, у минулому — «березільці».

Після Подільського театру, у 1926-у, С.А. Мануйлович обійняла посаду декана театрального факультету й викладачки художнього слова при Одеській консерваторії, де пропрацювала до 1934-го, а С.К. Бондарчук отримав відповідний педагогічний досвід на посаді декана театрального факультету і викладача Харківського музично-драматичного інституту (1926—1929). Із 1933-го Степан Корнійович перейшов до Одеського муз-драміну — також на посаду декана театрального факультету і викладача класу майстерності актора. Однак незабаром, після ліквідації цього інституту, подружжя втратило роботу і в 1934-у змушене було переїхати до Москви.

Утім, ще до переїзду, в 1928—1930 роках, Софія Мануйлович стала організаторкою й художньою керівницею Одеського театру юного глядача і цей творчий досвід значно розширила, працюючи в Московському театрі ляльок Сергія Образцова. Такою ж плідною була її робота і в Миколаївському ТЮГу (1936—1939).

Війна з фашистами застала подружжя в Одесі, яка із жовтня 1941-го перебувала під румунсько-німецькою владою. В окупації опинилися такі відомі українські митці, як В. Красенко, Й. Маяк, І. Твердохліб, Я. Возіян, М. Боярська та інші. Заручницею трагічних обставин стала і здібна театральна молодь. У цих несприятливих для українців умовах саме Степан Бондарчук ініціював створення тут Українського драматичного театру імені Т. Шевченка, який, щоправда, діяв лише пів року — із січня по червень 1942-го. За такий короткий проміжок часу вдалося сформувати репертуарну афішу із семи назв. Усі — українська класика: «Маруся Богуславка», «Сорочинський ярмарок», «Циганка Аза», «Ніч під Івана Купала» М. Старицького, «Суєта» І. Карпенка-Карого, «Назар Стодоля» Т. Шевченка та «Наталка Полтавка» І. Котляревського. Степан Корнійович був художнім керівником театру, а Софія Андріанівна — режисеркою.

Однак на вимогу окупаційної влади приміщення довоєнного Українського театру імені Жовтневої революції по вул. Херсонській (нині — Пастера), 15 довелося терміново звільнити, поступившись румунському окупаційному театру. При цьому значна частина майна і декорацій була розграбована та втрачена назавжди.

Вивчаючи діяльність українських патріотів у нашому місті під час тимчасової окупації фашистами, одеський історик В. Щетников на підставі румунських документів, що збереглися у Державному архіві Одеської області, склав перелік щонайменше із десяти осіб, які в цей час працювали у культурно-навчальних закладах міста і підозрювалися у причетності до українського сепаратизму. В цьому переліку є і прізвище С. Бондарчука як директора Українського театру (див.: Щетников В.П. До питання про діяльність українського руху опору в Трансністрії // Одеса і українці. — Одеса, 1997. — С. 35-36).

Професор-історик Т. Вінцковський з Одеси та І. Нікульча, директор Центру міжнародних зв’язків і менеджменту Кагульського державного університету імені Б.П. Хиждеу (Молдова), які опрацювали відповідні джерела вітчизняних і румунських архівів, також припускають, що С. Бондарчук та його оточення могли «належати як до ОУН, так і до іншої націоналістичної організації», хоча «на жаль, простежити цю гіпотезу за іншими джерелами неможливо» (див.: Вінцковський Т.С., Нікульча І.Я. Українське самостійницьке підпілля у Трансністрії (1941—1944 рр.) // Український історичний журнал. — 2007. — №. 5. — С. 130).

Кандидатка мистецтвознавства Наталя Єрмакова з Києва, яка певний час мала можливість зна-йомитися з архівом родини С. Бондарчука — С. Мануйлович зі згоди їхніх нащадків, наводить дані про перебування Степана Корнійовича в 1947—1956 роках у таборах сталінської системи ГУЛАГ, у заполярній Воркуті. Не уникнула повоєнних репресій і Софія Андріанівна, яка тривалий час була у засланні на інших теренах СРСР. Звісно ж, після таких випробувань вони, повернувшись до Одеси, не могли й думати про будь-яку театральну чи іншу творчу або викладацьку діяльність.

Ніби підсумовуючи багатогранний творчий і життєвий шлях митців, дослідниця зробила вельми цікавий і, вочевидь, слушний висновок: «Уміння бути людиною — мабуть, найскладніший фах з усіх відомих на землі. С. Бондарчуку і С. Мануйлович йшлося саме про це» (див.: Наталя Єрмакова. Архів долі: публікація документів архіву С. Бондарчука і С. Мануйлович // МІСТ: Мистецтво, історія, сучасність, теорія: зб. Наук. пр. з мистецтвознавства і культурології. / Ін-т проблем сучас. мистец. НАМ України; редкол.: В.Д. Сидоренко (голова), А.О. Пучков (заст. голови) та ін. — К.: Фенікс, 2013. — Вип. 9. — С. 60).

Без сумніву, вагомий внесок цих талановитих творчих особистостей у розвиток національного театрального мистецтва в Одесі й Україні потребує додаткових досліджень і належної оцінки. У цьому контексті, на мою думку, вкрай важливо віднайти спосіб, щоб гідно вшанувати пам’ять про цих митців.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.