Олесь САНІН: Унікальна традиція, що виживає в умовах постійної агресії

— Пане Олесю, розпочнімо з того, як вплине визнання з боку ЮНЕСКО на традицію кобзарства в Україні?

— Коли питання номінування постало перед братчиками Кобзарського цеху, йшлося про те, щоб спробувати використати можливості, які дає ЮНЕСКО, для того, аби світ знав про наш опір і, авжеж, про кобзарство, що збереглося дотепер, попри знищення носіїв, зокрема у 1930 роках.

Також я сподіваюся, що визнання з боку ЮНЕСКО для нас технічно відкриє доступ до бібліотек, де зібране надбання інших народів, а вони своєю чергою побачать наше. Навіть до цієї події ми мали практику, коли до нас приїздили фахівці, що реконструюють музику, з тих країн, де жива традиція не збереглася. Були спеціалісти і з Норвегії, Ісландії, зовсім нещодавно — з Німеччини, які досліджують свою епічну традицію, що має 300, а то й 700 років. Тексти у них залишилися, а носіїв, здатних виконати музику, нема. Отже, вони зверталися до нас, щоби зрозуміти техніку гри, особливості виготовлення музичних інструментів.

Їм це цікаво, адже, наприклад, середньовічні пісні не дуже звучать як сучасний пісенний репертуар. Ми ж зберегли епічну традицію. З великою вірогі-дністю, нам вдасться озвучити трьохсот- чи п’ятисотрічні й зіграти це так, як було у часи української княжої доби. Не можна сказати, що це точне відтворення музики, яку чув Володимир Великий, але з чималою імовірністю ми можемо відтворити, як це було.

— Як пройшло обговорення номінації?

— Були голоси російських сателітів (Росія у цих засіданнях участі не брала), мовляв, «українська номінація мілітаризує, а це не в традиціях ЮНЕСКО». Ми наголосили, що не ми почали цю війну, що йдеться про агресію Росії проти України. Ми — це музиканти, які пішли захищати Батьківщину з інструментами у руках. Адже Росія веде не просто загарбницьку війну, вона прийшла знищити ідентичність нашу, українськість, тому що їм треба керувати рабами, які не пам’ятають свого роду, — ми цьому протистоїмо.

Наш досвід корисний для світу. Кобзарство є унікальним явищем — традицією, що виживає в умовах постійної агресії, то внутрішньої, то зовнішньої.

— І рішення ухвалили швидко — номінацію подали лише в 2023 році…

— Так. Зазвичай ЮНЕСКО розглядає їх по 5—7 років.

— Як було й з українсько-естонським елементом, який внесли до Списку напередодні, 3 грудня: над писанкою працювали з 2017-го...

— Саме так. Для нас спеціально зробили пришвидшену процедуру. Визнано, що ця традиція через агресію може зникнути. По суті, вона зникає з тимчасово окупованих територій. У нас є реальні факти про знищення майстерень і носіїв на Харківщині. Дехто переїхав в інші міста, багато лірників служать. Це — один із факторів пришвидшення самої процедури. З інших питань ми працювали напряму з експертами.

Отож, зважаючи на всі чинники, кобзарські цехи Києва, Харкова та Львова у співпраці з ГО «Центр розвитку «Демократія через культуру», асоціацією «Дивись українське!» вийшли з ініціативою подати до ЮНЕСКО номінацію «Програми з охорони кобзарсько-лірницької традиції». Нас підтримали культурна інституція «Міжвухами», Національна академія мистецтв, Головне управління комунікацій Збройних сил України і Міністерство культури та стратегічних комунікацій.

Координаторами були також дослідники Валентина Дем’ян та Олександр Буценко, продюсер Андрій Різоль.

— Скільки зараз є братчиків вашого цеху в Україні?

— Ми можемо говорити про 40—50 осіб. У нас є й учні, тож, може, трохи більше. Але це не сотні, йдеться про десятки людей. Зовсім невелика частина з них є майстрами, напевно, троє.

— Чим загалом є ця традиція?

— Це — комплексна і непроста наука, яка передається таким чином, що навіть якщо залишиться один лірник, він зможе поширити це вміння.

Наукою для нас були слова старших учителів: ворог може прийти і знищити військо, фортецю, державу, але він не може знищити пісню і культуру. Якщо залишиться хоч одна людина, яка буде продовжувати співати нашу пісню про волю, про лицарські наші подвиги, колись знайдеться ще хтось, хто почує цю пісню, повірить у неї, збере навколо себе військо і відбудує нашу державу.

Взагалі молодша генерація лірників (до якою я себе також відношу) продовжує традицію, яку зберегли буквально декілька людей. Ми, учні Київського і Харківського цехів, переймали знання у Георгія Кириловича Ткаченка, який залишився єдиним музикантом, що грав на старосвітській бандурі. Він довгий час переховувався, зумів зберегти це мистецтво самотужки.

Тож кожного учня вчать самостійно виготовляти інструменти — навіть якщо він не стане майстром, однаково має знати, як це робиться. Також ідеться про вивчення традицій, молитов, історії, всього репертуару, який нам відомий за 300—400 років. Водночас треба вивчати лебійську мову (таємну професійну мову кобзарів. — Ред.). І варто усвідомлювати, що для майстра таке життя непросте. Воно включає старцювання, виконання вуличної музики. Це навіть може бути частиною духовної схими — коли люди відмовляються від створення родин.

Як на мене, не обов’язково всім ставати супермайстрами — шлях тут найважливіший.

— Традиційно до лірників брали хлопчиків. Зараз приймають дівчат?

— Справді, понад 100 років тому приймали лише чоловіків. Зараз, авжеж, нема гендерного розмежування. Дівчата так само вивчають репертуар, ми допомагаємо їм робити музичні інструменти. Просто більшість із них займається світським музикуванням, не старцюють.

— Із вашого опису козацько-лірницька традиція — це дійсно середньовічний цех. Як виходить розвивати лірництво в сучасних умовах?

— Передусім, серед нас багато тих, хто живе й іншим життям, у кого є кіно, мистецтво. Я — цілий народний артист України, як і Тарас Компаніченко. Він — музикант, але велику частину його життя складає вивчення традиції. Також багато архітекторів, музикантів, науковців, істориків, лікарів. Водночас є й ті, хто живе тільки з цієї роботи, хто годує свою родину зі старцювання, особливо наша незряча братія, як Тарас Дороцький, Лайош Молнар.

Зараз ми намагаємося це знання і професію передати дітям, із порушеннями зору передусім, для яких це відкриває ще якийсь новий світ. Певна річ, не всім це вдасться, але точно не завадить.

Так само у нас зараз нове поповнення, якого ми не бажали ніколи — ветерани, що втратили зір. Як і в старі козацькі часи, є воїни, які, попри те, що за-знали тяжких травм і не можуть більше тримати зброю, хочуть продовжити воювати, і їхньою зброєю стають музичний інструмент і слово.

Водночас ми розуміємо, що живемо в сучасному світі і треба «рекрутувати» до цих знань та вмінь інших людей. Може, хтось із цього візьме ноти мелодії і гратиме рок, а інший — джаз або ж електронну музику, як, наприклад, Богдан Гдаль, лірник, наш братчик. Добре, коли люди просто цікавляться давньою історією, словом, традицією тощо.

Задля промоції ми створили портал «Дума». Там є інформація про кобзарські цехи, братчиків, які грають. Там понад 100 творів, і цей список розширюється. Записи якісні, студійні, є й навчальні фільми. Іще ми додамо відео формату ТікТоку та Ютубу — уроки і для самостійного вивчення, і навіть для шкіл, якщо хтось захоче цим займатися, викладати.

Також будуть програмні речі, де, наприклад, через кобзарський репертуар можна вивчати історію — у нас є твори, які написані самовидцями у ХVI—ХVII ст. Фактично весь репертуар епі-чний кобзарський — це історія, яка розповідає про нашу боротьбу за свободу, про славне лицарство козацьке, гетьманське, пізніше — там уже ми співаємо пісні, псалми і часів боротьби УПА. І, напевно, буде оспівана сучасна історія, хоча всі твори, які ми виконуємо, неабияк актуальні для нинішнього дня.

— Куди охочі навчитися цього мистецтва можуть звернутися?

— У нас є майстерні і в Ірпені, і в Мощуні. До речі, на сайті можна знайти зворотний зв’язок. Я особисто колись просто побачив на вулиці тих, хто грає, і цим дуже зацікавився. Мені багато хто казав: «Ні, тобі це не треба, займися чимось іншим». Однак я прийшов туди, навчався, було непросто.

— Як може допомогти держава у популяризації лірництва?

— Зазвичай створенням окремих програм збереження, можливі стипендії для підтримки цього явища.

За кордоном, скажімо, це робиться так: держава звертається до носіїв традицій щодо популяризації й організовує цей процес, влаштовуючи семінари, фестивалі тощо. Також держава фінансує це з різних джерел або робить якісь преференції для меценатів, що долучаються. І, звичайно, намагається зберегти джерела й самих носіїв.

До речі, нещодавно дізнався таку цікаву історію з японською культурою. Всі ми знаємо, що катана, самураї — це японська традиція. Я познайомився з майстрами, які виготовляють катани, і вони зазначили, що в них купа роботи. Я подумав, що йдеться про виготовлення зброї для колекцій, а виявилося — про військові замовлення. Мені розповіли, що всі офіцери роблять самостійно собі катану під супроводом майстрів. Авжеж, ми не кажемо, що катана знадобиться в сучасному літаку, тут мова про спадщину: за цією майстерністю стоїть тисячолітня історія воїнів, які бережуть рідну землю. Так відчувається історична тяглість.

Увесь наш кобзарський репертуар — історія про лицарську традицію, про моральність, про все те, чим зараз живе воїн. Тому важливо це вивчати. Козацькі полки завжди супроводжували ці музиканти. Вони оспі-вували подвиги, тож для самих воїнів було зрозуміло, для чого захищають свою землю. Зараз ми багато виступаємо в госпіталях, військових частинах.

Є ще один момент: співці беруть участь у військових обрядах, зокрема присутні на похоронах. Буває так, що родині, невінчаним удовам, які відправили своїх наречених на війну, недостатньо слова командира. А коли вони чують ці тексти, ці пісні, ці молитви кобзарів, які розповідають, що десь 300 років тому теж хтось поклав свою голову за Батьківщину і завдяки цьому ми живемо, знаємо себе як українців, смерть не видається даремною. Звичайно, це — горе, але смерть не даремна: ми шануємо цих воїнів і пам’ять про них житиме століттями.

А ще у нас черга з військових частин, які просять до їхніх капеланських служб спрямувати тих, хто знає цю традицію та вміє грати. Ми, як можемо, відсилаємо.

— Лірники можуть бути частиною капеланської служби?

— Тільки не треба спеціально створювати якийсь закон, що фіксуватиме їх в армії. Не має бути завтра наказу: терміново на фабриці випустити 10000 бандур, розповсюдити — і буде нам щастя. Ні, у традиціях це робиться геть не так. Держава — достатньо механічна структура. До цього у нас фактично ремесла перетворили на сувенірку, частину їх знищили.

Якщо ми у шкільні програми розпишемо нотки, щоби у школах грали кобзарські пісні, — так не спрацює. Це радянщина якась, що фактично і знищила традицію кобзарства. Тобто не треба втручатися в традицію, треба дати можливості для її поширення, щоби це стало надбанням культури з максимальною охороною та мінімальним втручанням.

— Наша музика звучить за кордоном?

— Звичайно. Особливо активно ми займалися її популяризацією до ковіду, до повномасштабної війни. Нас любили за-прошувати на фестивалі середньовічної і сучасної музики. У нас залишилося багато зв’язків в Італії, Франції, Іспанії. Сподіваюся, будемо їх розширювати.

Світлана ТКАЧУК.