Світлана КРАКОВСЬКА: «Маємо просто визнати — ми вже живемо в іншому кліматі»

— Обов’язково хтось прийде і скаже, що ця планета вже вбила колись динозаврів…

— Вони забувають таку дрібничку, що в той час не було людей. І ще одне. Ми не усвідомлюємо важливої деталі: розвиток людства відбувався саме тоді, коли кліматична система була сталою. І навіть малесенький перепад температур у декілька десятих градуса вилився в те, що називається Малий льодовиковий період у Середньовіччі (у Західній Європі це стало причиною поганих врожаїв, голоду, переохолодження, хлібних бунтів, втрати великих ділянок узбережжя внаслідок штормів і повеней. — LB.ua).

А тепер такі зміни відбуваються впродовж одного покоління. Ну і додайте те, що ці зміни в кліматичній системі набирають обертів. Це як такий потяг, який уже зсунули, і він як покотиться, то, в принципі, під цей коток потрапити — раз плюнути. І питання — як уберегтися.

Коли ми почали це пояснювати, то зрозуміли, що всі наші меседжі лякають.

І злякатися нормально, бо це дійсно страшно. Є навіть таке явище, яке отримало назву «кліматична тривожність» — climate changе anxiety. Особливо вона проявляється в молоді. Люди кажуть: «Я не народжуватиму дітей, бо не хочу, щоб вони страждали, не хочу, щоб вони ще більше впливали на кліматичну систему». У мене, скажімо, старша дочка якийсь час ходила з цим, і я не знала, що їй відповісти. Але потім знайшла слова: «Слухай, от ти така свідома, а мільярди людей, які якраз народять дітей, — ні, вони не зможуть їх так виховати, а ти зможеш навчити дітей, як жити на цій планеті, щоб бути в гармонії з нею».

— Люди усвідомили, злякалися — і?

— Біда в тому, що в багатьох випадках цей страх паралізував. Тобто він ні до чого не веде. Побачивши це, тривожність, науковці почали казати: «Ні, потрібні якісь позитивні меседжі». Вони теж є. Наприклад, коли зменшуються викиди парникових газів, то з ними й інші речовини-забруднювачі не потрапляють у повітря, яке таким чином очищується, краще дихається, краще живеться. Тобто є плюси для здоров’я. Тому не можна тільки щось обмежувати й забороняти, треба ще й щось давати навзаєм. А тепер я читала в одного науковця, що цим позитивом ми власне пригальмували дії.

Щойно люди вирішили собі: ну, не все так страшно, можемо ще якось жити, як жили. І це знову погано. Колись казали, що термін «глобальне потепління» не дуже лякає, бо «потепління» звучить добре. «Глобальне» — це щось далеке. Науковці ніколи не використовували його, вони завжди казали «зміна клімату». Але це теж не відчувається як щось таке важливе — ну, був такий клімат, став такий. І потім виник термін climate emergency — «кліматична надзвичайна ситуація». І це вже трохи мобілізує. Таке формулювання говорить про необхідність швидких дій, реагування. Й оці швидкі дії в нас якось загальмували.

— Якщо дивитися статистику звіту «Глобальний вуглецевий бюджет — 2023», то глобальний рівень парникових газів знову зріс, зокрема зростали і викиди від викопного палива, на високому рівні залишається емісія від знеліснення. Зараз є консенсус серед науковців, як про все це комунікувати далі?

— Це вже більше соціологія і психологія. І дуже велика надія, чесно кажучи, на них у тому, як правильно доносити ідеї. Так, щоб людина усвідомила оцю небезпеку, терміновість дій і знала, що робити. І це має бути розкладено по поличках, бо спочатку людина має розуміти. А для того, щоб вона розуміла, її треба навчати. А навчати треба із садочка й упродовж всього життя. І в нас нема іншого виходу. Ми всі в одному човні, кожен гребе, як може, або допомагає іншому, або навчає, як треба гребти.

І насправді Грета Тунберг зробила дуже велику справу, бо показала, що одна людина може щось змінити. Звичайно, в неї була підтримка, але вона до-зволила себе підняти і, по суті, принесла себе в жертву, бо весь хейт пішов на неї. Але водночас і пробудила інших. Нещодавно мене знайшла на LinkedIn 16-річна дівчина з Індії, яка створила організацію, щоб поширювати знання про клімат. У неї були спікери з усіх континентів. І мене вона теж запросила як мотиваційного спікера. Я зазвичай молоді не відмовляю. Бо розумію, що цим молодим людям жити в цьому світі далі і їм треба розуміти, до чого готуватися і що робити.

— На Грету Тунберг справді було багато агресивно негативної реакції. Чи це не нашкодило більше?

— Це була, зокрема, і така нездорова реакція на правду. Бо що вона робила? Казала правду. Я пам’ятаю, як її запитали: «Нащо ти це робиш? Ти не ходиш у школу, не вчишся. Краще ходи і вчися, от станеш вченою, тоді твій голос буде вагомішим». А вона відповідає: «От я спілкуюся з кліматологами, вони 30 років вам кажуть, ви все одно не чуєте». Справді, нащо вчитися, бути науковцем, якщо тебе все одно ніхто не чує. У нас на вебінарі була віцеголова IPCC Діана Урге-Форзац. Вона в цій тематиці давно. Й от вона показала карикатуру: мікрофон, IPCC попереджає про загрози зміни клімату в першому звіті 1992 року, 2001-й — те саме... 2007-й... 2014-й… А далі питання: «А цей мікрофон взагалі працює?». Тому які претензії до Грети? Вона знайшла мову, щоб її почули.

Маленька надія

— До речі, ковід — це був такий приклад того, як людство може взяти себе в руки?

— Так, це якраз і показує, що перед обличчям якоїсь загрози людство може мобілізуватися, але при цьому ця загроза має бути екзистенційного характеру. До того ж такою її мають визнати саме на рівні управлінців. Коли вони відчувають цю загрозу власному життю, починають відповідно діяти, видавати розпорядження, накази. Водночас за цей період дуже скоротилися подорожі, насамперед — авіаційні. Своєю чергою на 7% скоротилися викиди.

— І як на це відреагувала кліматична система?

— А ніяк. Вона надто велика, щоб реагувати на такі маленькі події. Це був такий blip, як його називають англійською — спалах. У принципі, я сказала б, що система відреагувала на це, десь як на виверження вулкана. І на концентрацію це не вплинуло взагалі. Аби був ефект, то таке скорочення викидів мало б тривати щонайменше п’ять років. Тоді є ймовірність, що ми хоча б побачили стабілізацію росту концентрації.

Я часто показую це на діаграмах Open Climate Data. Там можна передивитися графіки викидів, концентрації парникових газів і температури за всю індустріальну епоху, включно з економічними кризами і ковідом. Але найпоказовіший період — після Другої світової війни. Тоді підйом кривої викидів стає інтенсивнішим внаслідок повоєнної відбудови. Але концентрації СО2 відреагували на це тільки через 20 років. Тобто система тоді ще могла абсорбувати оте додаткове, що викидали, ще працювали океани, рослинність. Система якось могла впоратися з людською діяльністю. А десь із 1960-х уже і в концентрації парникових газів відбувається цей перегин, і лінія графіка йде вгору. Так само якщо ми зараз починаємо знижувати викиди, то концентрації і температури відреагують не раніше, ніж за 20 років.

— На цьому моменті всі опустили руки і змирилися зі своєю незавидною долею…

— Ні, я думаю, що нам опускати руки зарано. Якщо ми це зробили, можемо зробити і назад. Ну хіба це не позитивний меседж? Ми суперлюдство, ми управляємо системою, ми її зламали — ми її полагодимо. Якось так. Треба по-дорослому до цього підходити. Бо поки що в нашій позиції дуже багато дитячого: це не я, то все природні чинники, що ви до мене маєте, я маленька людина. А ні, бери відповідальність на себе і лагодь. Ну серйозно, воно тільки так може спрацювати. Інакше в нас усі діти, а дорослих нема.

Є вислів, який став вірусним: bend the curve — «переламати криву». Йдеться про те, що крива викидів рухається вгору і треба переламати цей тренд. Якщо ми врешті-решт станемо на цей шлях, то є надія. А ковід, той малесенький пік на графіку, — це була така малесенька надія, що людство, коли є екзистенці-йна небезпека, все ж реагує.

— Аби ж не запізно…

— Ну, знову ж таки, виживуть не всі і загинуть не всі. Колись я отримувала візу у французькому посольстві. То було через місяць-два, як вийшов фільм «Післязавтра». Кажу співробітнику, що я кліматолог. А він мене питає: «А коли оце післязавтра настане?». «Ніколи». Це років 20 тому було. Ніколи не кажи ніколи.

Але ну що таке планета врешті-решт? Небесне тіло, так? От пощастило цій планеті, що на ній є життя, чи не пощастило? Думаю, пощастило. Бо ж не одним людством, тут є багато іншого прекрасного.

І коли мені починають казати, що ми полетимо на Марс, я зауважую: «Люди, спустіться на Землю і подивіться на той Марс. Що ви там шукаєте?».

Так, цікаво, звичайно. Я теж хотіла бути космонавтом у дитинстві. Але це треба, щоб люди поїхали в Антарктиду або в пустелю і пожили там якийсь час. Я думаю, тоді вони зрозуміли б, що їм реально потрібно для життя. Бо, мабуть, людина має усвідомити, що їй для життя необхідне повітря в першу чергу і його має щось генерувати, і тільки потім починається все інше. Та й узагалі ці розмови не мають сенсу, якщо ми говоримо не про виживання, а про життя. А по правді, подорож на Марс — не що інше, як загроза життю.

Тому треба складати план відповідно до тих можливостей, які в нас є. Вони, в принципі, ще якісь є. Якщо спуститися на індивідуальний рівень. У ковід дуже багато людей навчилися працювати дистанційно. Це економить стільки ресурсів. Насамперед йдеться про транспорт, який далеко не екологічний у багатьох місцях. Або які насправді в людини потреби? Чи їй треба аж так багато речей? Ми у війну, коли багато хто мусив тікати з однією валізою в руках, мабуть, зрозуміли, що найцінніше? І це не десяток пар взуття, не меблі.

У цьому контексті не можу не згадати про спеціальний звіт IPCC про кліматично стійкі міста, який мають підготувати до 2028 року. Більшість населення живе в містах, і вони дуже вразливі до зміни клімату, саме тому, що концентрують людей. Якщо йде паводок, як в Іспанії, то все летить шкереберть, змітає на своєму шляху і людей, й інфраструктуру. Якщо проходить ураган, то теж ми бачимо, скільки може бути жертв. Але в містах так само концентруються і ресурси.

Тому тут можна багато всього впроваджувати — енерго-ефективні технологічні рішення, пасивні будівлі, зелені острівки, блакитні зони. Усе це працює. І цей тренд тільки набирає обертів у всьому світі. Бо розуміння, що треба адаптуватися, вже прийшло. Зараз дуже багато говорять про енергоефективність, але ще і про ретрофіт, тобто реконструкцію тих будівель, які є, щоб пристосувати їх до нових умов, бо це дешевше, ніж будувати нове. Йдеться про утеплення, установлення жалюзі вздовж стін або зелених дахів тощо.

Вигідне місце

— Наскільки ми зараз перевищуємо карбоновий бюджет?

— Загалом ми викидаємо щороку майже 40 гігатонн СО2, і це ледь не наполовину більше, ніж можемо собі дозволити (те, наскільки зростає рівень вуглекислого газу в атмосфері, залежить від кількості антропогенних викидів СО2 і частки цих викидів, які поглинають океан і суходіл. — LB.ua). А війна має зрештою підсилювальний ефект. На жаль, ми переходимо в такий режим, коли дуже багато таких підсилювальних факторів починають спрацьовувати.

— Такий собі ідеальний шторм?

— Так. Зараз багато говорять про ці tipping points — точки неповернення. Це і те, що відбувається з кригою, льодовиками і з тим же Гольфстрімом. Скорочення біорізноманіття на 73%, вирубування тропічних лісів, відмирання коралових рифів. Тобто є якісь такі індикатори, які нам сигналізують, що все летить не туди.

— А ті країни, які планомірно переходили на відновлювальну енергетику, то це як крапля в морі?

— Ми ж на одній планеті живемо. Поки одні збіль-шують частку альтернативної енергетики, інші спалюють більше викопних палив. А повітря ж не має кордонів, і якщо десь в одному місці воно викидається, то перерозподіляється по всій планеті.

І тут ми переходимо до такого поняття, як кліматична справедливість. Коли викидають одні країни, а страждають інші. Або викидали минулі покоління, а страждатимуть майбутні. І хто приймає рішення? G7? Знову ті, хто викидає. При цьому обмеження роблять для всіх. Тобто є розвинені країни, де люди вже живуть добре й у комфорті, а є країни, які тільки почали розвиватися, а їм кажуть: «Не можна, залишайтесь, де ви є, у своїх халабудах». Природно, вони відповідають: «Ми теж хочемо жити, як ви». А виходить так, що «жити, як ви» — це виробляти, споживати і викидати парникові гази…

Тому має бути діалог. І на цих кліматичних конференціях він якраз і відбувається між тими країнами, які більш вразливі й уже потерпають, і тими, які усвідомлюють свою відповідальність. Вони, може, про це не говорять відкрито, але дуже добре розуміють, що головні винуватці цього всього.

— Яке місце України в цій історії?

— За рахунок свого минулого ми саме в тій десятці країн, які були індустріально розвинені й найбільше вклалися в карбоновий бюджет (список, який складали на 1990 рік). Тож тепер не можемо навіть претендувати на зелені фонди, наприклад. Тому Україна в цьому діалозі, з одного боку, не дуже може чогось для себе просити, бо ми вже наробили багато. Водночас ми маємо багато союзників, зокрема серед острівних країн, саме завдяки оцим правильним меседжам: якщо ми перестанемо фінансувати Росію, зменшимо свою залежність від викопних палив, то всім буде краще. Це той меседж, на якому ми наполягаємо й гуртуємо країни навколо себе.

Ну і ми можемо показувати себе як майданчик для інноваційного зростання, інноваційного відновлення, з урахуванням кліматичних реалій бути прикладом у цьому передусім для Європи, бо це схожий клімат. І під це якраз більше шансів знайти ресурси. Бо ті країни, які не хочуть давати нам гроші на озброєння, можуть дати на відбудову на принципах кліматичної стійкості. І це вікно можливостей ще є. Так, зараз наше завдання вижити. Але ми мусимо думати і про майбутнє, бо не-зчуємось, як накриє наступна хвиля ідеального шторму. І буде, як у тих карикатурах, де ковід, потім рецесія, у нас ще війна (і зрозуміло, що це не одна війна, а війна світів), а потім ще й зміна клімату.

— А на якій стадії усвідомлення проблеми перебуваємо ми?

— Колись, у 2018 році, на слуханнях у Верховній Раді я почула, що, за даними соцопитувань, у нас удвічі побільшало людей, які розуміють, що зміна клімату становить небезпеку. Якесь таке формулювання було. І цих людей 15%. Я так думаю собі: «15%? Ви смієтеся? Ну що можна робити в країні з ідеєю, яку підтримують 15%?». Потім почала міркувати: «Але ж їх стало вдвічі більше лише за рік. Ну добре, ще два роки — і буде більше від п’ятдесяти». І так воно й трапилося. Зараз таких 90%. Тобто, попри війну, люди усвідомлюють загрозу, яку несе зміна клімату. Хтось з них на початковій стадії, тобто переляку. Хтось уже на стадії гніву: «А де ви були раніше, науковці? Що ж ви мовчали?».

— Та й погода регулярно щось підкидає і нагадує про себе…

— У 2020 році мені дзвонили з Чернігова: «У нас у криниці висохла вода. Ви не могли б сказати, що це таке?». Посуха у вас. За минулі 12 років у нас тільки один рік було так, щоб опадів випало вище від норми. У всі інші — нижче. А два роки поспіль, у 2019-у і 2020-у, узагалі була посуха метеорологічна, гідрологічна, ґрунтова.

Із зміною клімату тропічні ночі вже почали з’являтися й на півночі. І в цьому небезпека, бо ми не пристосовані до таких температур. І якщо вони будуть тривалі, по два тижні, то це багато, особливо для дітей, людей похилого віку чи людей із за-хворюваннями серця.

Буквально нещодавно ми обговорювали, що треба оновлювати будівельну кліматологію. Це такий стандарт, за яким проєктують будівлі, вентиляцію, каналізацію тощо. Його розробляв наш інститут у співпраці з іншими відповідними установами, але всі розрахунки базуються на даних, які закінчуються 2005 роком. Але відтоді вже все змінилося. І ми зараз якраз плануємо з цим працювати, бо все треба робити тепер з розрахунку на інші кліматичні норми, інший клімат взагалі. Це та реальність, яку ми маємо просто визнати, — ми вже живемо в іншому кліматі.

Але водночас є і ті, хто розмірковує: ну, в принципі, все не так уже й погано, бо ж два врожаї.

— А у вересні ще один місяць літа...

— Так, гуляємо. Але, по-перше, треба попереджати: добре, зараз класно, але ще трошки і буде зовсім погано навіть у нас. По-друге, Україна і справді чи не найостаннішою відчула цей переляк від зміни клімату, бо доволі далека від негативних кліматичних чинників. Ми далеко від океанів, які роблять погоду, далеко від спекотних територій, пустель. До нас долітає пісок то з Сахари, то з Каракумів.

— Але обтрусились і пішли далі…

— Так. У нас є море, і воно може приносити певні негаразди узбережжю. Але водночас є Карпатські гори, які нас захищають. І розташовані ми в середніх широтах, далеко від полярних, далеко від субтропічних, крім південного берегу Криму. У нас є певна різниця у зволоженні територій країни. Можуть прийти раптові похолодання, і вони до нас приходять, але ненадовго. Або ці хвилі спеки. Знову ж таки: обтрусилися і пішли далі.

— Тобто ми таке собі порівняно тихе місце?

— Україна справді розташована так, що, звісно, відчує і вже відчуває наслідки зміни клімату, але набагато менше, ніж та сама Західна Європа. І я, чесно кажучи, думаю, що до певної міри це не перша, але й не остання причина цієї війни.

— Наше розташування — це просто якийсь дар і прокляття одночасно...

— Уже зараз у деяких країнах заговорили про кліматичних біженців. І вони до нас при-йдуть. Я не знаю, добре це чи погано, але так буде. Чому дуже багато європейських та американських наукових програм налаштовані на Африку, на Південну Америку, на Індію, на ті країни, які найбільш вразливі до зміни клімату? Бо вони не хочуть, щоб до них звідти побігли всі.

Ми теж починаємо планувати, що робити. Починаємо питати, шукати. Хоча ще не пройшли цей етап віри в чарівну технологію. До мене досі звертаються: «А якщо парасольку чи дзеркало поставимо в космосі, а воду добуватимемо в пустелі з повітря». Я кажу: «Клас, а ви взагалі в курсі, яка там вологість повітря, що ви з неї збираєтеся воду добувати?». Ще є цей пошук. Хай він іде, аби не заважав чомусь справді продуктивному. Аби хтось на це не дуже покладався, скажімо так. Бо було таке сподівання, що впродовж наступних 10 років з’являться технології, які дозволять нам абсорбувати цей карбоновий геп. Якщо подивитися на найоптимістичніші прогнози, то такої технології, щоб ми стільки могли абсорбувати, на обрії і близько нема.

Тобто найкраще, що може абсорбувати, — це фітопланктон в океані і зелень на суходолі. І те викопне паливо, яке формувалося мільярди років, а ми в одну геологічну мить спалили його і підняли в повітря, так само легко і швидко загнати назад неможливо.

Ще є така штука, як Solar Radiation Management. Це теж геоінженерія, коли за допомогою парасольок, дзеркал ми нібито будемо відбивати сонячне опромінення. Але це засіб, коли вже геть зовсім погано. Коли людина горить, у неї температура 42 і треба знизити її, інакше вона просто помре від температури. Ось тоді приймають жарознижувальне. Це не лікує — температура в людини все одно потім підвищиться. Так само з планетою. Якщо зробити оце жарознижувальне, то концентрація парникових газів нікуди не зникне. Ефект триватиме. Ба більше, це ж не тільки парниковий ефект. Відбувається ще й закислення океанів, а це, наприклад, впливає на кальцієвий баланс — хітин ракоподібних стає м’яким. Тобто руйнується екосистема океану. З такими змінами більшість населення планети загине від голоду, спеки, посухи. Цілі регіони можуть стати пустелями, де не буде нічого живого.

В такому світі Україна — ласий шматок.

І це, до речі, теж аргумент для допомоги нам у війні. Бо ж насправді європейцям вигідніше, щоб Україна вистояла й українці жили та розвивали свою країну. Узагалі, з погляду здорового глузду вигідніше жити всім у мирі та вкладатися в те, що зробить життя комфортнішим для всіх, аби не було спокуси лізти до сусіда, грабувати й убивати. Але, на жаль, не в усіх той глузд є і не в усіх він здоровий. Тому мусимо вистояти і проти загарбників, і проти негативного впливу зміни клімату.

Олена СТРУК,
Джерело: LB.ua.