Переглядів: 162

Оборонець української національної ідеї

6 жовтня сповниться 160 років від дня народження видатного українського вченого-правника, громадського і політичного діяча Сергія Шелухіна (1864 —1938). Сучасники називали його оборонцем української національної ідеї, а дослідники сходяться в тому, що його діяльність стала своєрідним «правовим виміром» процесу державотворення. З-поміж одеситів вагому лепту у вивчення життєвого і творчого шляху цієї постаті, безпосередньо пов’язаної з нашим містом, внесли, зокрема, Григорій Зленко, Анатолій Мисечко та Олександр Музичко.

Сергій Шелухін народився в селі Деньги Золотоніського повіту Полтавської губернії (тепер Золотоніський район Черкаської області). Сім’я мала глибоке українське коріння. Одна з гілок родоводу бере свій початок із XVIII ст. від полковника Панькевича, соратника Богдана Хмельницького. Батько, Павло Якович, був офіцером російської армії, й носив змінене на російський лад прізвище Шелухін (справжнє — Шолуха). Після тяжкого поранення у 40-річному віці капітан Шелухін одружився з деньгівчанкою Явдохою Григорівною Демченко. Невдовзі, (6)19 жовтня 1864-го у них народився син Сергій.

Першим учителем хлопчика був небіж Т.Г. Шевченка Іван Бойко. Здобувши початкову освіту, Сергій вступив до Лубенської гімназії, яку тоді очолював відомий український діяч і письменник М.Т. Симонов (Номис). Уже в гімназії виявляв неабиякі здібності: у восьмому класі склав підручник з тригонометрії, схвалений відомим математиком А. Вінклером, про що було зроблено запис в атестаті зрілості, який він отримав у 1883-у.

У тому ж 1883-у юнак вступив до університету св. Володимира в Києві, де два роки навчався на фізико-математичному факультеті, а в 1885-у перейшов на юридичний факультет, щоб здобути професію правника, яка, за його словами, «...припала до душі незалежністю судової роботи і становища судді». Під час навчання в університеті був активним учасником національного відродження, членом «української громади», захищав ідеї незалежної соборної України.

У 1888 році Сергій був свідком і грав на скрипці на весіллі Івана Франка в Києві. Дружні стосунки з поетом підтримував і надалі, а в 1909-у тепло його приймав й організував лікування в Одесі.

Того ж 1888-го С. Шелухін закінчує навчання, оскільки обставини примушують його шукати заробіток, а не займатися наукою. У Єлисаветграді він стає кандидатом на посади в окружному суді, обирає спеціалізацію «цивільне право« і проходить усі посади з кримінального права. Додатково вивчає медицину й виступає на засіданні Медичного товариства з доповіддю, яку в 1902-у було надруковано в «Літературно-науковому віснику». Працюючи в Єлисавет-градському окружному суді, був почесним мировим суддею Кам’янець-Подільської мирової округи, головував на засіданнях з’їзду мирових суддів. Згодом став прокурором Кишинівського окружного суду. В Кишиневі познайомився з гімназистами Наталією і Вадимом Богомольцями, які стали активними діячами визвольних змагань.

У 1902 році Сергій Павлович переїжджає з родиною до Одеси, де 15 років служить членом Одеського окружного суду, потім — генеральним суддею і, нарешті, сенатором з циві-льного департаменту.

В Одесі він продовжує дослідницьку та наукову роботу, доводить необхідність повної реорганізації суду, стає дійсним членом «Одеського юридичного товариства». С. Шелухін переконує, що великі штрафи, в’язниця та заслання слугують не державі, а політичному свавіллю панівних груп і партій, позбавляючи свободи пригнічених. Це, на його думку, легалізований терор.

Співпрацює з петербурзьким журналом «Право» та «Одесским листком», у яких друкує кілька юридичних статей щодо права жінок бути захисниками у кримінальних та повіреними в цивільних процесах, зокрема «Права женщины быть присяжным поверенным по судебным уставам 1864 г.» та «Еврейские метрические записи».

У нашому місті Сергій Шелухін активно включається в українське громадське життя. Часто виступає в «Народній аудиторії», стає членом історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті, де читає доповіді. Його статті й замітки часто публікують газети «Одесские новости» та «Одесский листок». Друкується також у київських та галицьких виданнях, виступаючи під псевдонімом «С. Павленко».

С. Шелухін був діяльним членом низки місцевих культурно-освітніх товариств: «Одеського товариства історії і старожитностей», юридичного та бібліографічного товариств, Одеського відділення Російського технічного товариства, яке в 1911 році організувало тут міжнародну виставку, де низку медалей і призів завоювали проєкти й товари з Галичини, що експонувалися в українському павільйоні.

У 1905-у Сергій Павлович став одним зі співзасновників одеської «Просвіти», в якій активно працював, часто читав лекції та реферати, переважно з української тематики. Скажі-мо, упродовж 1906-го він аж 18 разів виступав на засіданнях «Просвіти». Кожна з його доповідей була ґрунтовною розвідкою в царині української історії та української літератури. У 1905-у перед двотисячною аудиторією прочитав лекцію про злучення України з Москвою. Це був перший український мітинг в Одесі і перша в історії Росії лекція, прочитана правником українською мовою. А говорив він про автономію України.

У серпні 1908 року в Чернігові відбувся XIV Всеросійський археологічний з’їзд, на який запросили й наукову секцію одеської «Просвіти».

С. Шелухін, якого відрядили на це зібрання, виступив з доповіддю «Про стародавності і державно-правове значення назви «Україна». Вперше на науковому з’їзді доповідь було проголошено українською мовою і вона мала величезний успіх, оскільки засвідчила рівень української мови не як «наречия», а самодостатньої мови науки. Там же виступив ще з однією доповіддю — «Голосіння на похоронах».

Після цього С. Шелухіна було обрано дійсним членом Одеського археологічного товариства. В усіх своїх виступах, працях, статтях він доводив величезний внесок українства у загальнослов’янську історію та культуру.

У 1909-у в Одеському університеті відбулося свято на честь Миколи Гоголя. С. Шелухін виступив з доповіддю «М.В. Гоголь и украинское общество», яку видали ще й окремою брошурою, і написав статтю «Рідна душа і народність». Він наголошував, що в уславленого російського письменника — українська душа і що за цю українську душу, яка проявилася «і в мові, і в сюжетах, і в творчості, багато ставились до нього навіть з презирством».

Вірним помічником і соратником Сергія Павловича у громадській роботі стала його дружина Любов Шелухіна. Вона була однією з ініціаторок проведення в Одесі різдвяних свят для дітей, що, зрештою, перетворилися на добру традицію. Так, у 1907 році на різдвяну ялинку в помешканні «Просвіти» (Софіївська, 30) зібралося близько трьохсот дітей, які, одягнуті в національні костюми, співали і декламували українською мовою. Любов Шелухіна була й редакторкою однієї з перших в Одесі українських газет «Вісті» (1906).

У 1908 році С. Шелухін разом з І. Луценком були серед організаторів «Товариства об’єднаних слов’ян» в Одесі. Після закриття в місті у 1909-у «Просвіти» став одним із діяльних членів «Українського клубу» і товариства «Українська хата». Проживав на Херсонській, 36 (тепер вул. Пастера). Сергій Павлович виступив також одним з організаторів збору коштів для відкриття українського університету у Львові. Під час Першої світової війни редагував журнал «Листок пчеловода» Одеського товариства сільського господарства.

У родині ІІІелухіних зростало троє дітей: Юрій, 1893 року народження, Павло, 1896-го, і Ксенія, 1898-го. Відомо, що Юрій проживав у с. Деньги, був відомим пасічником, утримуючи понад 1000 вуликів. Там його знали за автентичним родинним прізвищем ІІІолуха (ІІІелуха). Втім, незабаром йому довелося покинути своє село та спішно виїхати на Кавказ, де й загубився його слід. Дочка Ксенія Сергіївна до 1917-го навчалася на історико-філологічному факультеті Одеського університету як вільна слухачка, подальша її доля невідома. Не вдалося розшукати якихось відомостей і про сина Павла.

Відомо, що активним членом українського руху Сергій Павлович став ще в 1905 році. У спогадах він пише, що, маючи відзнаки та чини за судову службу, «я через мою любов до рідного народу не міг на Україні стати навіть членом судової палати, коли Одеська судова палата двічі обрала мене в свої члени, то міністерство повідомило, що я… можу одержати цю посаду в Московщині, а ніяк на Україні».

Після Лютневої революції Сергію Шелухіну, який був відомий і своїми друкованими працями із сільського питання, запропонували посаду в Петрограді, «позаяк я маю праці по селянському праву, не хотів би я перейти в Петроград в сенат по крестьянському департаменту». Але він відмовився, переїхав до Києва й поринув у законодавчу роботу в Україні. Незабаром, у добу Центральної Ради став генеральним суддею, а з пере-йменуванням генерального суду в Український сенат — сенатором.

Сергій Павлович брав активну участь у роботі Української Центральної Ради. Так, на засіданні 15 червня 1917-го він виступив з промовою щодо закону про вибори до Українських Установчих зборів. Головною хибою цього закону, на його думку, був дозвіл голосувати всім громадянам Росії, відтак наголошував: «Скликати Установчу раду має право тільки незалежний (суверенний) народ, яким і є народ український».

На початку грудня 1917 року очолював у Центральній Раді фракцію самостійників. Різко критикував ідеї автономістів та федералістів, акцентуючи на тому, що Україна не могла бути частиною Російської федерації, оскільки такої федерації не існувало. Промови С. Шелухіна у ЦР в грудні 1917-го проти підміни української самостійності автономією прискорили участь УНР у мирних переговорах у Брест-Литовську. Як уже мовилося, Сергій Шелухін був активний в українському русі починаючи з 1905 року: голова Революційного комітету в Одесі (1917), діяч УПСФ, член Української Центральної Ради, генеральний суддя УНР, міністр судових справ в уряді Всеволода Голубовича (лютий-квітень 1918). У період Гетьманату — член Державного сенату та голова делегації на переговорах з РРФСР. За Директорії — виконувач обов’язків міністра юстиції в уряді Володимира Чехівського (1919), член української делегації на мирній конференції в Парижі (1919).

Найплідніший період державотворчої роботи Сергія Павловича — часи Гетьманату. 3 серпня 1918-го наказом №149 генеральний суддя С. Шелухін призначений сенатором.

Вагомий його внесок і в українську культуру, зокрема в утвердження української мови. Питанням мови та освіти він займався ще до революції. У 1911-у в педагогічному журналі «Світло» (Київ) опубліковані його праці «3начення рідної мови для народності і творчості», згодом випущені окремими брошурами. У 1918-у в часописі «Шлях» вийшла його розвідка «Наша пісня», невдовзі теж надрукована окремою брошурою.

Сергій Шелухін ще в 1887 році ступив і на українську літературну ниву. Друкувався у «3орі», «Батьківщині», «Ділі», «Літературно-науковому віснику», «Київській старовині», «Україні» та інших виданнях під своїм прізвищем та під псевдонімами Сергій Павленко, Денезський, С. Полтавець, Подорожній, Кондратенко, Просвітянин. У збірнику «Українська муза» вийшла добірка його віршів, серед яких виділяється, насамперед, громадянська лірика.

Розуміючи значення мови для утвердження державності, 5—6 вересня 1918-го С. Шелухін подає прем’єр-міністрові Ф. Лизогубу записку, яка була першим офіційним документом про державний статус української мови пори Гетьманату.

За всіх урядів С. Шелухін як досвідчений фахівець брав найактив-нішу участь в українському державотворенні, без огляду на партійний світогляд та особисті амбіції. Він був будівничим державності, а не її руйнівником. У 1918 році за сумлінне виконання обов’язків і служіння національній ідеї отримав чин генерала.

Із 1921-го Сергій Шелухін живе за кордоном: спочатку — у Відні, а потім — у Празі. Там, у Празі, стає професором карного права Українського вільного університету й Українського педагогічного інституту ім. М. Драгоманова (1924—1925). Згодом — проректором, а з 1929-го — деканом факультету права і суспільних наук, протягом 1921—1938 років викладає теорію та кримінальне право, полі-тичну історію України. Був членом Українського історично-філологічного товариства, головою Українського комітету у Чехо-Словаччині (Прага) та Українського правничого товариства в Чехії, а також багатьох наукових спільнот.

12 лютого 1921 року постала Всеукраїнська національна рада (Відень), яку очолив прибічник гетьманського правління С. Шелухін. Засновники цієї організації мали намір об’єднати в своїх лавах представників-однодумців з Наддніпрянщини, Галичини та Кубані. Однак майже відразу виявилися серйозні суперечності, а тому діяльність ВНР була нетривалою.

В еміграції С. Шелухін написав багато праць з історії України, в яких аналізує боротьбу за державність і звинувачує в трагічному фіналі цієї боротьби українську інтелігенцію.

Серце правознавця й історика, громадського і політичного діяча, одного з перших генеральних суддів та генеральних прокурорів України, палкого поборника Української державності Сергія Шелухіна перестало битися 25 грудня 1938 року. Похований у Празі.

Україна вшановує пам’ять про борців за її незалежність. На батьківщині С.П. Шелухіна — в селі Деньги на Черкащині — в 2023 році встановлено йому пам’ятник, а в Києві, Черкасах, Кропивницькому, Одесі, Золотоноші та Лубнах його іменем названо вулиці.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net