Новини постфактум та інші забави

Підмінюється і тема легітимності на верхівці влади. У наших засобах масової інформації уникають посилатися на Основний Закон України, де така процедура (під час воєнного стану) докладно описана. І якщо тлумачити закон буквально, то читається так: вибори Президента України, відставка уряду загалом та проведення парламентських виборів під час війни не можливі. Як наслідок — не можливе ухвалення нової Конституції України. Тобто Володимир Зеленський, Денис Шмигаль і Верховна Рада дев’ятого скликання разом із «більшістю» зі «Слуги народу» стали пам’ятниками самим собі до кінця війни. Причому пам’ятниками, які ухвалюють закони, укази та розпорядження, обов’язкові для виконання на території нашої країни.

Для влади це зручна ситуація. Ніхто в Україні і за її межами не уявляє, коли закінчиться війна з москалями, коли стануть можливими парламентські вибори і коли народ зможе вирішити, кому передати кермо центральної влади.

У 2022-у багато хто вважав, що масштабна війна триватиме не більше року. І на Банковій тоді вжили превентивних заходів. Як-от недопущення п’ятого президента Петра Порошенка та представників опозиції за кордон, відправлення Валерія Залужного послом у Лондон, а також цькування окремих голів місцевої влади, які не бажають лягати під жорстке керівництво Києва.

Тепер з’ясувалося, що війна надовго, а воєнний стан нікому скасувати не вдасться навіть за допомогою маніпуляцій. Як же бути із легітим-ністю влади? Справжньою, а не прописаною в Конституції України. Наразі в нашій країні діють тимчасові органи управління, військово-цивільні адміністрації, наділені рішеннями РНБОУ та указами президента надзвичайними повноваженнями щодо забезпечення життєдіяльності. Але ці повноваження пов’язані з воєнним становищем. Тобто діють, доки триває війна. А потім?

Курс — на Курськ, а решта почекає

Та досить про легітимність. В окопах про неї думають не часто. Натомість щодня па-м’ятають про нестачу зброї та техніки, про те, як рішення керівництва й командирів на місцях допомагають досягати конкретних результатів, завдавати найбільших втрат ворогові.

Почнемо зі стратегії. Насамперед нагадаємо: «курська операція», задумана Верховним головнокомандувачем Зеленським (усупереч думці частини командирів бригад та критиці посла Валерія Залужного), триває так собі. Тобто з тими ж проблемами, що й війна в Україні загалом. Доставлять снаряди вчасно — українські бригади йдуть у наступ. Затримають постачання — стають в оборону. Розгроми та взяття росіян у полон сотнями — у минулому. Результат раптовості, не більше.

Основне питання, яке Зеленському ставили під час планування наступу з переходом кордону рф: що далі? Навіщо ціною великих втрат завойований плацдарм на території ворога? З чуток, ініціаторові переходу кордону не вдалося переконливо відповісти на це питання. Тепер з’ясувалося, що з покровського напрямку агресори не перекинули до Курська велику кількість військ, а послали туди підрозділи з Півночі, Далекого Сходу та Калінінграда. Нашим військам по всьому фронту нині протистоїть більше російських солдатів, ніж раніше. І більше техніки, яку разом з ними доставили. Психологічний ефект від перетину ворожого кордону — теж палиця з двома кінцями. З одного боку, очевидна перемога України, з іншого — втрата «чистого» статусу жертви неспровокованого нападу.

А тим часом «курська операція» якраз підоспіла до місцевих виборів у Німеччині. Там у двох федеральних землях перемогли партії промосковської орієнтації. Відповідь більшої частини тих, хто проголосував «за», була такою: не можна витрачати німецькі гроші на допомогу одному з учасників протистояння. У нас свої проблеми, тож додавати чужі не треба. До цієї позиції, до речі, близька і політика більшості соціал-демократів. Представники СД у федеральному уряді, депутати у Бундестазі й Олаф Шольц особисто ви-ступають категорично проти постачання в нашу країну високоточних далекобійних ракет «Таурус» і частини зброї, яку Україна може використати для атаки на «російських партнерів».

На щастя, більшість лідерів Старої Європи поглядів Шольца не поділяють. Підганяють фахівців щодо підготовки українських льотчиків для освоєння F-16. І серйозно обговорюють тему про зняття повної заборони використання західної зброї для атаки військових об’єктів у глибині «рашки». Заборона ця, за деякими чутками, вже знята в НАТО. А єдиною перешкодою залишається позиція президента Сполучених Штатів Джо Байдена. Апостола боягузтва і політики «червоних ліній», накреслених у московському кремлі.

У розпорядженні Байдена є ще три місяці для гри в піддавки з божевільним путлером. А 20 січня наступного року «червоні лінії» вже креслитимуть Трамп або Гарріс. При цьому не відомо, чиї лінії червоніші. Зеленському краще б нікого не дратувати у США і не зустрічатися з господарем Білого дому, який відходить. Але з Курська видніше.

Слава Україні!

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.