У кріслі колісному з видом на море...

Лише схований, обкладений мішками з піском Дюк де Рішельє на Приморському бульварі та люди у формі нагадують про те, що війна — ось тут, поруч.

Раптові вибухи по інфраструктурі Одеського порту порушують безпечний настрій курортного міста. Люди зупиняються, озираються, заглядають у телефони, щоб дізнатися, де що сталося, й одразу ж повертаються до свого відпочинку…

Щоправда, серед цього безтурботного свята під час загального лиха зовсім не видно людей на кріслах колісних. Їх просто нема. Ні на Дерибасівській, ні на Приморському бульварі, ні у Міському саду. Можливо, просто так збіглося, але, досліджуючи цю тему, я дедалі частіше помічала, що на вулицях нашого міста люди на кріслах ко-лісних зустрічаються вкрай рідко. Чому?

У країні триває жорстока війна. За повідомленням німецької протезної компанії Ottobock, 50 тисяч українців, військових і цивільних, втратили кінцівки за час російської агресії. Тоді де ж вони? Чому їх не видно на вулицях Одеси?

Дмитро й Оксана Куценки приїхали до нас відпочити на тиждень з Дніпропетровщини.

Дмитро — людина шанована, родом із села Чкалове Нікопольського району. Став на захист України ще у 2014-у, брав участь в АТО у складі добровольчих батальйо-нів, згодом служив за контрактом у ЗСУ. Під час повномасштабного вторгнення був у складі 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». З початку великої війни боронив країну на Сумщині та Харківщині. Російську навалу зустрів неподалік Охтирки, де воював у складі першої механізованої роти. У ході боїв за його участю було знищено значну кількість живої сили ворога і захоплено чимало техніки.

У березні 2022 року підрозділ, у якому служив Дмитро Куценко, обороняв місто Ізюм на Харківщині. Потім були бої за Бахмут. Він особисто знищив танк і БМП ворога разом з екіпажами. Але після четвертого скидання авіабомби багатоповерховий будинок, у якому розташовувався його підрозділ, обвалився, і всі хлопці загинули. Усі, крім нього. Ноги Дмитра придавило бетонними плитами. Вижити, винести пекельний біль йому допомогли уколи знеболюючого, яке передавали через щілину, а ще — злість на ворога. Штурм не припинявся. Вивільнити його з-під завалів вдалося аж через 33 години.

— Я відразу зателефонував дружині. Сказав, що живий, але, мабуть, залишуся без ніг… Мабуть, така в мене доля, — посміхається Дмитро. — Можливо, я буду ще корисний на цьому світі, може, комусь допоможу, щось зроблю для людей.

24 лютого 2024 року Президент Володимир Зеленський нагородив Дмитра Куценка найвищою державною нагородою — Герой України та вручив йому орден «Золота Зірка».

Він – справжній герой, неймовірна, сильна духом людина з великим розумом і щирим, добрим серцем. У нього ясні й по-дитячому чисті очі. А ще у нього є мрія. Дмитро живе у селі й вирощує черешню. Нещодавно виграв грант на техніку й останнім часом самостійно їздить на тракторі. Так, це правда — їздить на тракторі по своєму господарству, чудово водить машину, і все це — без обох ніг. Він, як уже мовилося, займається вирощуванням черешні й має намір розвивати її експортний потенціал. Тим більше, що у світі існує великий попит на черешню, і не так уже й багато місць, де вона може рости й давати які-сний, щедрий урожай.

Родина Куценків приїхала на відпочинок до Одеси на власному авто, узявши, звісно, крісло колісне із собою. Приїхали на тиждень, щоб погуляти містом, покупатися в Чорному морі, оздоровитися, набратися сил та наснаги. До речі, ви в курсі, що на кріслі колісному не їздять, а ходять, гуляють?

— Ми приїхали, через інтернет зняли номер у сучасному готелі, де є зручні пандуси, ліфти, широкі коридори, доступні для того, щоб користуватися кріслом колісним. Але на цьому наші позитивні враження від Одеси закінчилися, — із сумом зауважує Оксана.

— Ми вийшли з дружиною сьогодні в місто, щоб прогулятися, може, десь пообідати, однак скрізь зустрічали бар’єри і не могли рухатися далі. Це було дуже неприємно. По-перше, не можливо було припаркуватися — місць ніде не було. А коли, нарешті, припаркувалися, не могли далі рухатися. Центром Одеси дуже незручно гуляти на кріслі колісному. От візьмімо, наприклад, підземний перехід у районі вокзалу. Спуск під значним нахилом, і якщо дружина спробує мене спустити в такий перехід, а згодом — підняти, то це практично нездійсненно. У мене досить велика вага, і їй потрібно докладати чимало зусиль, щоб здійснити такий перехід через підземку. У мене як реального користувача такими переходами складається враження, що ці спуски зроблені більше для галочки, ніж для реальних людей, які послуговуються кріслами ко-лісними, — каже Дмитро.

(Нагадаємо, що, за правилами, безпечний нахил спуску має бути не більше восьми градусів.)

Спуститися і піднятися таким пандусом, про який розповідають гості нашого міста, — це все одно, що на американських гірках покататися.

Оксана, штовхаючи крісло колісне з чоловіком, постійно потрапляє то в ямку, то у вибоїну в плитці, то натикається на високі бордюри, з яких потрібно «сплигнути», а потім «заплигнути» знову. Для людини, яка пересувається на колісному кріслі, задоволення мало. Зазначимо, що за будівельними нормами місця перетину автомобільної дороги з тротуаром мають бути виведені в нуль.

Дмитро дивується, бо зробити пішохідну зону в центрі міста зручною для людей, які пересуваються на кріслах колісних, не так складно і не так уже й дорого.

Тож прикро, що Оксані з Дмитром за тиждень перебування в Одесі не довелося ані погуляти знаменитою Дерибасівською, ані поглянути на величні Потьомкінські сходи, ані пройтися затіненим платанами Приморським бульваром. Одеса непривітно зустріла героя на кріслі колісному.

— Ми нещодавно були у Буковелі й, повірте, нам є з чим порівняти. На жаль, це порівняння не на користь Одеси, — діляться враженнями Дмитро з Оксаною.

Певна річ, складно порівнювати невеликий сучасний, недавно збудований курорт і старовинне місто, територія якого — понад 162 квадратних кілометри, а протяжність з півночі на південь — понад 35 кілометрів.

Єдине місце, куди Куценки із задоволенням щодня приїздили, — це сучасний інклюзивний пляж, який працює в Одесі вже третій рік. Усі послуги тут абсолютно безкоштовні. Для людей з інвалідністю тут створені всі зручності і все продумано до дрібниць. Там, де була вода, — намитий піщаний пляж, відновлені підпірна стіна та парапет, встановлений спеціальний ліфт, який піднімає й опускає людей на кріслах колісних. Для того, щоб без проблем добратися на стоянку, працюють електромобілі, які підвозять тих, хто не в змозі дійти туди сам. На пляжі облаштований 46-метровий пандус з оптимальним кутом для спуску і підйому людей з інвалідністю, вистелений тактильною плиткою для тих, хто має порушення зору. Дмитро з Оксаною охоче спускалися ним до моря. Під пандусом розташовані медпункт, туалети, роздягальні та господарські приміщення.

На пляжі є оглядовий майданчик і вежа, з якої рятувальник спостерігає за тими, хто купається.

Більшу частину пляжу займає дерев’яний настил, по якому легко під’їхати до води на кріслі колісному.

А ще — тут чудова обслуга. Аж четверо молодих хлопців допомагають Дмитрові заїхати у воду. Він насолоджується купанням, а згодом ті ж таки хлопці допомагають йому вибратися на сушу.

— Це чудове місце, — кажуть Дмитро й Оксана. — Ми відчуваємо, що тут про нас піклуються, що ми — бажані гості на цьому пляжі. По суті, це єдине місце в Одесі, де ми із задоволенням, спокійно проводимо свій час…

Цей пляж — символ того, що в Одесі, в Україні бізнес може втілювати проєкти для людей з особливими потребами. Над ним гордо майорить блакитний прапор — міжнародний знак якості і чистоти.

Цей інклюзивний пляж створювався та впорядковувався ще до великої війни у взаємодії з громадськими органі-заціями людей з інвалідністю. Саме тут представлена невеличка модель безбар’єрності, суспільства без обмежень, середовища, в якому комфортно усім.

А от як від маленької моделі перейти до безбар’єрного й доступного міста — це питання до нас усіх.

Ольга ФІЛІППОВА.

Матеріал створено за підтримки Центру експертизи у сфері прав людей з інвалідністю громадської спілки «Ліга сильних», що працює за підтримки проєкту UNDP в Україні «Підтримка громадянського суспільства та молоді», і за фінансування Міністерства закордонних справ Данії. Думки, висновки чи рекомендації належать авторам і не обов’язково відображають погляди Міністерства закордонних справ Данії, Програми розвитку Організації Об’єднаних Націй чи інших агентств ООН.