«За яку Україну?»

Найдорожчий Дмитро Донцов є тим, що один із небагатьох прагнув дати чітку відповідь на найважливіше питання: «За яку Україну?».

Це те питання, на яке абсолютно не відповідають зараз, яке обходять, ігнорують, окозамилюють, як «розкольницьке». «Уставшіє от войни» взагалі схильні тепер до лекцій на відсторонено-потойбічні теми, як-от «Чи справді Шахерезада розказувала свої казки?».

Натомість я 29 лютого цього року прочитав чергову лекцію у стилі волання в одеській пустелі на тему «За яку Україну? Сенси російсько-української війни початку ХХІ ст.». У ній цитував Фаріон і, звичайно, Донцова.

Дмитро Донцов:

«За яку Україну? За Україну вільну від обіймів московського спрута, вільну від всякої Москви, Україну на руїнах потворної імперії і захланницького народу. За Україну, звільнену від змори тоталітаризму, совєтського та соціалістичного, який тепер прокладає собі тріюмфальну дорогу в цілий світ. За Україну вільну від держави-тирана, вільну від колхозної панщини. За Україну не пацифістичну, що ставить мир в рабстві понад все, лиш за Україну, в якій віджив би давній войовничий дух нації, яка свою правду і Божу справедливість ставляла б понад життя і добробут.

І найголовніше, на прапорі тієї України, за яку маємо боротися, яку маємо пояснити усім, має стояти не дрібна ідейка біжучого часу — соціялізм, чи інша «кратія», а наша прадавня ідея, ідея нашої нації — ідея християнської культури.

Ідея активного, віруючого, войовничого християнства та його оборонців, які в великім зударі, що гряде, виразно стануть по боці християнської ідеї проти всіх явних і тайних сил, що заприсяглися в багні матеріялізму втопити ідею Христа, і ввести рабство і темряву в світ. З Христом проти диявола і його слуг, до якої б нації вони не належали! Жадного компромісу з царством зла та його ідеями, бо не виганяється диявола Вельзевулом, і не невтральні угодовці наслідуватимуть новий світ по потопі.

З’єднати націю зможе тільки гостра, яскрава, в усьому протилежна большевизмові, ідея. Не за Україну тієї чи іншої «кратії», не за Україну, погній тієї чи іншої «вибраної нації», що під плащиком якоїсь «поступової» ідеї обсяде наш край сараною її визнавців. Лише за Україну стародавнього князівського Києва. Україну Хмельницького і Мазепи, Полуботка і Шевченка».

Тоді дехто мені, як завжди, зауважив застарілість деяких цих тез. А я переконаний, що кожне із цитованих слів і нині є правильним дороговказом для України. А всі ці модернізатори Донцова на перевірку часто є просто тими, хто хоче нас з-під одного ґвалтівника перекласти під іншого, «добрішого», бо страждає на те, проти чого запекло боролися націоналісти від Міхновського до Фаріон — комплексу меншовартості.

Отож, актуальним Донцов буде завжди, але як і кожен дороговказ, він не допоможе сліпим, і як кожні ліки — не допоможе тим, хто не хоче лікуватися.

«Мій» Шевченко це не співець «садка вишневого», а палаючий меч, як і «мій» Донцов не «борець за західні демократичні цінності», а борець з усіма шкідливими для українців ідейками, тими ідейками, якими зараз отруюють глобалісти освіту в Україні, якими міксують навчальні предмети історію України із всесвітньою та українську літературу із всесвітньою. Тому тепер мало тільки просто цитувати Донцова або просто писати, що ти його послідовник. Тепер час визначатися, за кого ти і з ким. Події постійно підкидають лакмуси, які чітко відсвітлюють, хто ти. за яку Україну?

І всі здатні побачити, чи збігаються заяви та чин. А якщо не збігаються, то який ти до біса націоналіст? Який до біса послідовник Донцова?!

Слава Україні!

Слава нації!

Українська Україна буде!

Олександр МУЗИЧКО,
доктор історичних наук.