Чотири жінки і війна...

Чотири жінки, ще на самім початку цілковито чужі одна одній, щодалі до ночі стають все ближчими поміж себе, хоч і тримаючи певну відстань. Миттєвий вихід з рівноваги та гостра конфронтація — їхня зброя. Проти кого? Кожна оберігає свою таємницю, своє найдорожче, своє — найостанніше, що зосталось. Війна жорстока, вона робить жорстокими й нас. Але війна не годна вбити в людині характерні для неї позитиви, заховані десь глибоко в душі. Тож час проявляє в характері кожної все, що поза межею зла, ненависти, болю… Хоча емоції іноді зашкалюють…

Але, як би там не було, треба лаштуватися на ночівлю, хоч спальник один на всіх, зате місця більше, ніж доволі: степ та й степ довкруж. Знаходяться якісь цукерки. Поступово перед нами постають чотири вже трохи інших жінки, хоча кожну з них добряче зачепила війна, болісно вдарила по найбільш чутливому — а так воно й буває в часі таких випробувань.

У кожної з них, певна річ, свій характер, і проявляються їхні характери кожен по-своєму. Вони розповідають свої історії, і ці їхні монологи дуже співзвучні з нашими думками – якщо нас добряче зачепила війна. Кожна з них потребує відповіді на свої найболючіші запитання, потребує можливости, сказати б, висповідатись. Ні перед ким. Це запитання без відповідей. Властиво, відповісти на них мають вони самі, десь інтуїтивно розуміючи це. Вистава, до слова, дає й нам запитання, тим-то вона й цікава та інтригуюча — це в традиції театру.

Ніч невблаганна. Треба ж бодай познайомитись. Галина — це Нінель Наточа, заслужена артистка України, Інга — Ірина Шеляг, Ангеліна — Марія Буймович, Марина — Ірина Бесараб. Когось ми знаємо краще, когось — менше. Впізнаємо чи не впізнаємо по голосу. Час до часу долинають якісь тривожні звуки, начеб віддалені вибухи, незрозумілі, які декого лякають. Це зближує. Внутрішня, духовна наповненість не вивітрилась навіженими вітрами лихоліття, вони підсвідомо зберегли її для майбутнього. У якому їм треба жити, водночас будуючи його.

Чотири українки і війна — тут, на рідній землі, в сірій зоні, поміж двох протилежностей — фронтом і тилом, які нині перемішала війна. Війна, яка підхопила їх і несе в цьому просторі, а вони тримаються з усіх сил, якщо не одна за одну, то за рідну землю, за цей степ, зберігаючи в душі чуйність, гідність і гордість… І спогади про минуле, яким би воно не було. Актриси, як ми кажемо, викладаються до решти.

Несподівано — якась переміна довкола, в природі, щось лякаюче, хоч і очікуване підсвідомо, на інтуїтивному рівні. Щось таке в природі незрозуміле. Громовиця не громовиця, може, прильоти — хоч і не надто схоже, якась небесна невтямна сила немовби перевернула світ, у мить одну перемінила його, перемінила і їх, а може — повернула їм їхню сутність, прибравши все наносне. Зникло все: автобусна зупинка, їхні речі, перемінилось довкілля… Їхні сповіді-одкровення знаходять вдячні відгуки, а всі вони вже в білих одежах. І, здається, ми приміряємо на себе їхні попередні вдягачки. Ми з напругою вслухаємося в знайомі голоси знаних нами актрис. У кожної він свій, у когось упізнаваний. Поглиблений психологізм характеризує кожну. Війна боляче зачепила всіх, завдала очевидних руйнацій. А що все-таки зближує? Це, на позір, їх рідна країна. А все, що поза цим, назагал — емоції.

Чотири жінки й Україна. Чотири актриси в театрі, де вже поминають колегу, де все більше ролей жіночих. Вони грають певною мірою вже новий театр. Залишаючись в основі своїй тими ж «васильківцями» та зберігаючи добрі традиції. Театр імені Василя Василька вже трохи не той, що був донедавна. Традиційна українська театральність немовби увійшла в нове русло — після низки випробувань на різних режисерів-постановників. Усі вони з честю виконали васильківський іспит, віддавши жезл Олександрові Самусенку. Нескінченно вигадливий режисер, завжди несподіваний для глядача, щоразу ставить нові завдання, дивуючи театральну публіку новими й новими постановочними елементами. Це театр по-новому, по-сучасному. Не війна його змінила, хоча — є трохи. Вплив часу тут доволі відчутний. Часу, котрий сам зазнав випробування війною.

Вистава «Вирій» допомагає нам краще осмислювати, лікуючи, найболючіші рани від цієї війни. Цим завдячуємо, передовсім, актрисам.

Роман КРАКАЛІЯ.