Не жити минулим

А якщо комусь дуже кортить прогулюватися вулицями з імперськими/радянськими назвами — є москва та уфа, а не українська Одеса.

В Одесі такого не буде!

Олег КІПЕР,
голова Одеської обласної військової адміністрації.

Специфікою «одеського міфу» є те, що він звернений у минуле. В цьому контексті можна згадати, що одним з популярних гасел на виборчих перегонах було «відродимо колишню славу Одеси», при цьому відродженням «колишньої слави» переймалися всі: й умовно демократичні політики штибу Едуарда Гурвіца, й відверто проросійські політики типу його одвічних опонентів Руслана Боделана та Алєксєя Костусєва.

«Колишня слава» — це про «до 1913 року» (хто такий же старий, як я, пам’ятає, що в Радянському Союзі економічні успіхи вимірювали «порівняно з 1913 роком»). «Колишня слава» — це про те, що у 1917-у ми звернули «не туди» і, відповідно, повернення старих «дореволюційних» назв — це, так би мовити, крок до повернення «колишньої слави».

За радянських часів знання старих назв вулиць було свого роду частиною антикомуністичної фронди, яка, втім, частіше за все, не виходила за рамки кухонних розмов. Мало хто пам’ятає, що за радянських часів в Одеси майже не було історії (як її не було й у всієї України». Історією була лише «класова боротьба мас», у якій, за рідкісним винятком, не могло бути місця для інших персон, крім комуніс-тичних та радянських діячів. Більш-менш доступною популярною книгою з історії в моєму дитинстві була жахлива книжка під назвою «Улицы рассказывают», де знову ж таки розповідалося про Вацлава Воровського, Макара Чіжикова та Молодцова-Бадаєва. Ну а товарищ Лєнін, він, звісно, теж писав про Одесу і ледь-ледь не доїхав до неї.

У 1991 році, здається, в Одесі відбувся місцевий референдум щодо створення вільної економічної зони, на якому більшість тих, хто взяв участь, проголосували «за». До чого це? Бо «вільна економічна зона» в Одесі як ідея теж була не зовсім про економіку, а більше про політику. Ті, хто працював у медіа у 1990-ті, мабуть, пам’ятають, що одна з основних тем дискусій про «вільну економічну зону» — чи буде вона точковою, десь у порту, чи, навпаки, охоплюватиме все місто. Бо «порто-франко» — це теж з історій про «колишню славу», про «золотий вік», який варто повернути. Плюс, звісно, політика: це про «одеську особливість», про окремі від України закони. Це такий собі «вольный город Черноморск», про який мріяли «пікейні жилети» в «Золотому теляті» Ільфа та Петрова.

Показово, що вже згадані Одеські міські голови часів незалежності України намагалися позиціювати себе як новітні Рішельє. З подачі Едуарда Гурвіца був виданий краєзнавчий підручник для шкіл «Ми — одесити», де тодішній мер стояв в одному переліку із Маразлі та Новосельським. Алєксєй Костусев, в свою чергу, видав книжку «Однажды в Одессе», наповнену розповідями про «колишню славу».

«Одеський міф» був водночас і вихідним матеріалом для політтехнологів та їхніх творінь.

Інколи до «колишньої слави», яку варто відродити, додавалися спогади про втрачене Чорноморське пароплавство, перше в Європі і друге в світі, але суті «одеського міфу» це не змінювало. Він був і залишається орієнтованим на минуле, а не на майбутнє. В цьому його принципова риса.

Він прагне відтворювати картини минулого, а не бачити перспективу майбутнього. Проблема лише в тому, що вже не повернеш біндюги, візників, капелюхи-канотьє, конку, паровичок, який розвозив пасажирів по станціях Фонтану, та інші артефакти часів «колишньої слави». А от, наприклад, побудувати транспортну розв’язку, яка вирішить проблеми сполучення північних районів («селища Котовського») з центром — цілком. Звісно, після війни.

Навіть з точки зору економіки «одеський міф» шкідливий, бо він, в першу чергу, про «південні морські ворота» спочатку Російської імперії, згодом — Радянського Союзу, а не про Одесу (та інші морські порти) як інтегровану частину глобальних транспортних комунікацій, з мультимодальними перевезеннями, прозорими митними правилами, гнучкими тарифами тощо.

Ну і наостанок хочу повторити те, що писалося у Фейсбуці не раз. Одесу руйнують не нові назви вулиць (чесно, мені далеко не все подобається), Одесу, ту саму «ах перлину біля моря», руйнують конкретні люди, конкретні політики, конкретні ділки. Руйнують за мовчазного сприяння більшості одеситів, яким глибоко наплювати на рідне місто. Чесно, за останні роки на якихось акціях проти запланованих забудов в історичній частині Одеси я не бачив більше тисячі людей разом. Так, дехто виходить на ці протести щиро, дехто — за гроші (Одеса все ж таки), але, погодьтеся, навіть тисяча — це дуже мало для мільйонного міста. І що найцікавіше, серед тих, хто протестував проти плюндрування обличчя міста, я бачив мало тих, хто сьогодні обурюється перейменуванням, і, навпаки, багато тих, хто ці перейменування підтримує.

Артем ФИЛИПЕНКО,
військовослужбовець ЗСУ,
колишній очільник Одеської філії Національного інституту стратегічних досліджень.