Феномен Марії Заньковецької

«Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua) зібрав усе найцікавіше про феномен Марії Заньковецької, побувавши у двох музеях акторки — поблизу Ніжина у селі Заньки, де народилася перша народна артистка України, та в Києві, де провела останні роки.

У метричній книзі знаходимо дату народження Марії Адасовської, саме таке прізвище при народженні мала майбутня артистка, — 23 липня 1854 року (за новим стилем це 4 серпня). По батьківській лінії рід мав польське коріння. Шляхтич Адам приїхав в Україну ще в XVII столітті й оселився на Чернігівщині. Вже його син, також Адам, одружився з українською дівчиною козацького роду, дочкою сотника Івана Зеленка. Їхня гілка роду дала поко-ління славетних звитяжців — представників козацької старшини, розповідають у столичному Музеї Марії Заньковецької, який є філією Музею театрального, музичного та кіномистецтва України.

У Києві акторка працювала у Першому українському стаціонарному театрі Миколи Садовського і провела останні роки свого життя — із 1918-го по 1934-й. У будинку за адресою: вулиця Велика Васильківська, 121, де тепер музей, жила рідна сестра актриси Лідія Карнаухова. Автентичну пам’ятку культури, на жаль, знесли у 1980-у. Побудували по-дібну нову, яка зміщена десь на 50 метрів до дороги, щоб більшою була відстань від довгої багатоповерхівки за музеєм. Внутрішнє планування не зазнало змін тільки у частині ліворуч на другому поверсі, де у квартирі №4 власне й мешкала Марія Заньковецька. До речі, якщо за життя знаменитої артистки це була околиця міста, то нині — центр Києва, за квартал від Палацу культури «Україна», поруч із пам’ятником Георгію Гонгадзе.

Експозицію із двохсот раритетів (фото, сценічні костюми та особисті речі) планували відкривати ще в 1949 році. У квартирі тоді, після Другої світової війни, ще мешкали родичі, тому йшлося про музейну площу 28 кв. м. До того мали знести старий одноповерховий будинок у дворі, де жили 19 осіб (тобто їм потрібно було надати інші помешкання). Не вклалися у намічені терміни. Офіційною причиною того, що не відкрили музей, стала відсутність (неготовність) приміщення. Найімовірніше, були й інші. На них натякає те, зокрема, що відбувалося все за рішенням виконавчого комітету районної ради депутатів трудящих, яка мала назву — Кагановицька…

Даремно було сподіватися, що Київ на той час — попри кілька десятиліть трагічних подій і терору — забув про свято визволення України на честь Директорії в оперному театрі, про яке 22 грудня 1918 року написала газета «Відродження». На ньому були Винниченко і Петлюра. На сцені показували «Наталку Полтавку». Цитуємо: «Перед публікою у ролі Терпелихи Марія Заньковецька, геніальна українська актриса, яка в час найлютішої реакції була сонцем нашого національного життя, проміння якого ворогів наших примушувало признати, що живе український народ».

Перед тим — 1 вересня 1918-го — у Троїцькому народному домі відкривався Державний народний театр на чолі з Панасом Саксаганським за участю Марії Заньковецької. (Це приміщення нинішньої Національної оперети на тій же Великій Васильківській, ще ближче до Хрещатика). У 1922-у молодь театру об’єдналася, щоб створити новий колектив. Запросили приєднатися до них і Марію Заньковецьку, але прима з огляду на вік відмовилася. Однак артисти не перестали називати себе Театром імені Заньковецької. З часом переїхали у Львів, де й тепер є однойменний театр у статусі національного.

Найповажніші слова звучали про Марію Заньковецьку у 1907—1908 роках, з нагоди 25-літнього ювілею її творчої діяльності. Дві ґрунтовні публікації підготував Симон Петлюра, який, знаємо, був і талановитим журналістом. Віншував акторку Михайло Грушевський. Знаходимо записи про артистку і в щоденнику Володимира Винниченка.

Але повернемося до Музею Марії Заньковецької у Києві, який відкрили у меморіальному приміщенні в 1960 році. Радять придивитися до прижиттєвих речей актриси. Висить настінний килимок, на тлі якого зроблена одна з фотографій ще за її життя. Ще — швейна машинка. Є вціліла частина столового сервізу, яка у період війни не експонується. Збереглися шість унікальних сценічних костюмів, але про те, щоб їх побачити — поки що теж можемо лише мріяти.

В одній із кімнат виставлена красива ширма біля ліжка, над яким висить невеликий фотопортрет матері Марії Заньковецької. Загалом фотозображень — десятки. Серед них — і досить незвичні, бо мало чи й зовсім не поширені поза музеєм, на яких акторка уже в старшому віці. У 1922-у Марія Заньковецька — 68-літньою — офіційно завершила театральну кар’єру. Втім, наступного року ще виконала роль матері головного героя у фільмі режисера Володимира Гардіна «Остап Бандура». Сама кіноробота не збереглася. Але є світлина зі зйомок і ще кілька з того періоду життя великої української актриси світового рівня, яку ставили в один ряд із Сарою Бернар та іншими відомими зірками того часу.

Дуже шанують землячку у затишних Заньках на Чернігівщині. Доїзд до села із траси на Батурин — лише шість кілометрів, та рівною цю дорогу не назвеш. Й експозиція для вибагливих відвідувачів уже потребує осучаснення. Однак враження від Музею Марії Заньковецької у місцевості, де вона народилася, залишаються найкращі.

У Заньках була літня резиденція Адасовських. У родині зростали семеро дітей. Взимку жили у маєтку в Ніжині над річкою Остер, а влітку — у мальовничій місцині за 20 з чимось кілометрів від міста.

Дім був типовим на ті часи: одноповерховий, з колонами, портиком, із шістьма вікнами на фасаді, під солом’яною стріхою. Поряд — ставок і липова алея. Голова сімейства — Костянтин Костянтинович Адасовський — здобув освіту в Ніжині у дуже статусній тоді Гімназії вищих наук князя Безбородька, а потім отримав чин титулярного радника. Був засідателем у ніжинському повітовому суді. Службу поєднував із господарюванням.

Артистизм Марія почала виявляти вже у три-, чотирирічному віці. Дуже любила свою доглядальницю Сухондиху, яка розповідала їй багато казок і співала українські пісні. А ще — збирала цілющі трави. Тож дівчинка знала всі їхні народні назви. У десять років грала у виставах у пансіонаті і навіть складала п’єси-пародії на викладачів.

З дитинства майбутню зірку, як і інших дітей у сім’ї, вишукано вдягали. Першим «костюмером» був поважного віку кравець Петро — вбрання йому замовляли ніжинські модниці. За спогадами, плахти, полотнянки та спідниці він шив Марії Заньковецькій і тоді, коли вона вже виступала на сцені.

Як відомо, батько був проти прагнення доньки стати артисткою. Не схвалював вибір і чоловік — військовий Олексій Хлистов, з яким повінчалися 25 травня 1875 року. Спочатку він обіцяв носити талановиту дружину на руках, а потім зайняв традиційну позицію, що жінка має бути завжди поряд з чоловіком. Утім, з часом таки дослухався до вмовлянь не губити талант і погодився відпустити Марію на сцену, але на сцену саме українського театру, який був під забороною царського уряду, сподіваючись що такий театр за його життя не постане, зауважує директорка Заньківського меморіального музею Ольга Новак.

Згадаймо, що з літа 1863 року діяв таємний Валуєвський циркуляр — розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії до територіальних цензурних комітетів — про заборону на друкування книжок, написаних українською мовою. А потім, із 1876-го, з’явилося ще жорсткіше до української культури імператорське розпорядження, відоме як Емський указ, яким і на концерти з українськими піснями, й на українські вистави, й на викладання українською мовою у початковій школі було накладене суворе табу.

Доленосною — і в професійному, і в особистому житті — для Марії Заньковецької виявилася зустріч із Миколою Садовським, що стала каталізатором для розірвання шлюбу. З майбутнім корифеєм Українського театру Марія познайомилася у 1878 році у фортеці Бендери, де служив її чоловік. Прапорщик Тобілевич (справжнє прізвище актора і режисера) — герой битви на Шипці, нагороджений хрестом за відвагу — приїхав туди на лікування. Молодий, красивий, він усіх зачаровував чудовим голосом-підбаском та артистичними здібностями. Там, на аматорській сцені, їхні життєві шляхи перетнулися й надовго переплелися.

Офіційний дозвіл Священного Синоду на розлучення Марія Хлистова отримала аж у лютому 1888-го. Шлюб відставного підполковника з дружиною розі-рвали через її перелюбство. Відтак чоловікові дозволялося брати новий шлюб, а дружині — ні, назавжди. До того ж на Марію Заньковецьку на сім років наклали церковну єпитимію (покуту). Право бути вільною і реалізовувати себе у тогочасному світі давалося непросто.

У Ніжині зберігся будинок, в якому з 1902 року жила Марія Заньковецька. Тоді це був Сучковий провулок, а нині — вулиця, пойменована на її честь. Подруга артистки Наталія Богомолець-Лазурська так згадувала про це помешкання:

«Обкладений червоною цеглою будинок Марії Костянтинівни стоїть посеред зеленого чистого двору. Поруч був невеличкий садок, до якого вела чудова тераса. Вітальня потопала у квітах. Стіни прикрашали українські рушники і картини — дарунки художників. Вікна кімнати самої хазяйки виходили в сад.

Ліжко, невеликий письмовий стіл, портрети друзів, купка з 29 книжок, дзеркало, обвите сухими квітами і травами, — ось усе, що було в кімнаті. Зате справжній музей являла собою «парадна галерея», де стояли скрині, вщерть набиті адресами, привітаннями... У дворі була «чиста комора», де зберігався театральний гардероб Марії Костянтинівни».

На професійній сцені Марія Заньковецька дебютувала у «Наталці-Полтавці» 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді (із 2016-го має назву Кропивницький. — Ред.) Афіші міста сповіщали публіку про постановку першої вистави з репертуару української трупи Марка Кропивницького з актрисою-початківцем у головній ролі.

Далі було багато образів і вистав. «Зустріч з Азою-Заньковецькою мене просто приголомшила, — згадував Іван Мар’яненко. — Після чистої, сором’я-зливої, глибоко ліричної наймички Харитини раптом, як буря, майже не торкаючись землі, влетіла пристрасна, зваблива циганка. Сріблястий сміх її залунав на весь табір. Тікаючи від хлопців, вона то як в’юн вислизала з їхніх рук, то, раптом, кинувши круг себе віяло спідниць, сідала на підлогу, то, бризнувши сміхом, схоплювалася і знову літала з бубном по сцені, як вітер. З грудей її вирвались якісь дикі вигуки, якими вона дратувала і вабила до себе хлопців, звиваючись навколо старого цигана Апраша. Це була справжня дика, жагуча дочка вільних південних степів».

«Міміка Заньковецької не має собі нічого рівного. На її обличчі з дивовижною швидкістю відбиваються найменші душевні рухи, — писав сучасник акторки Владислав Єрмилов. — Воно не знає спокою на сцені і тоді, коли артистка говорить, і тоді, коли вона мовчить; дивлячись на її обличчя, чуєте ви, розумієте те, що в цей момент вона думає, що вона переживає. І ці різноманітні мімічні комбінації не дозволяють глядачеві відірвати очей од сцени; вони захоплюють його та примушують душею бути там — на сцені…»

Марія Заньковецька неперевершено грала українок, чиї долі за рівнем драматизму не поступалися Шекспірівським образам. І це було у той час, коли колонізаторський центр імперії намагався заборонити українську культуру як самодостатню. Після виступів трупи Марка Кропивницького у 1886-1887 роках у Петербурзі Микола Садовський писав у спогадах: «Їхали свідчити Петербургові, що живе ще слово українське, що... ні навіть благородний, високогуманний закон 1876 року царя-освободителя не задавив святого слова 40-мільйонного народу. Воно знову оживає і сміється знову. І справді, слово українське, залунавши в столиці, зворушило все її суспільство...».

Він, один із корифеїв українського театру, також констатував: «Щось невимовне дивне, неописане трапилось. Це був такий тріумф українського слова, якого воно більш ніколи не зазнавало. М.К. Заньковецька, цей велетень і талант, розгорнула перед публікою такі дивні риси простоти і мистецтва, в яких ця публіка, що звикла до штучного і через це блискучого виконання імператорських артистів, потонула в тій божественній, художній простоті артистки…».

До речі, про взаємини цих двох талановитих митців розповідає ювілейна постановка «Заньковецька. Життя між рядками» (режисер — Олександр Співаковський), яку показали у київському музеї у день народження прими українського театру. Виконавиця головної ролі Надія Агеєва-Швед коментує: «Я щиро захоплююся незламним духом людини, яка була піддана церковній єпитимії. Незважаючи на таке тривале суворе публічне покарання, Марія Заньковецька не зрадила собі й своєму коханню до останнього подиху. У цій виставі є дуже символічним те, що Марія запрошує глядачів до свого дому. І вони зазирають в іншу епоху і за годину проживають яскраві емоції почуттів тих, хто став корифеями українського театру». Роль Миколи Садовського виконав Анатолій Суханов. У постановці є й Оповідач (Анатолій Паламаренко), який виступає провідником у листування пари.

Розкриваючи всі грані таланту і переживань Марії Заньковецької, яка народилася 170 років тому, ми оживляємо українську історію. І в орбіті театральної зірки знаходимо багато таких же потужних імен, які виходять поза сценічний простір, щоб ствердити: націю постійно укріплюють у взаємодії її достойники.

Валентина САМЧЕНКО.