Кавуновий мед

— А що, що саме? — перепитують його колеги.

— Як що?! — вдавано дивується Микола Герасимович. — Мій сусід навчився робити горілку без самогонного апарата.

— Не може бути! — нарешті клює хтось, заінтригований багатозначною паузою.

— Ще й як може бути! — повчальним тоном каже Микола Герасимович. — Й уявіть собі, що технологія її виготовлення абсолютно проста. Вода замерзає при температурі нуль градусів, так?

— Ну так...

— А спирт замерзає при температурі мінус вісімдесят. Уловлюєте?

— Поки що ні...

— А мій сусід уловлює... Тому наливає брагу у ємність, встромляє її у холодильник і включає максимальний мінус. Через годину все готово...

— Що готово? — перепитує Володимир Григорович.

— А те готово, — знову повчальним тоном каже Микола Герасимович, — що вода й осад змерзаються у кригу, а спирт залишається зверху. Хлюп-хлюп. Бери і дегустуй.

— Не може бути! — заперечує Володимир Григорович, і в його голосі чується більше здивування, ніж недовіри.

Через тиждень він заходить у кабінет і не без роздратування кидає:

— Ну і негідник цей Микола Герасимович! Таку чухню людям розказує!

— Ти що маєш на увазі? — перепитує його хтось.

— Та про горілку із браги в холодильнику.

— Вийшло?

— Брехня! Вся брага до дна промерзла. Хоч ножем колупай.

— То ти щось не так робив, — незворушно каже Микола Герасимович і починає нову затравку. — Ось був нещодавно у відрядженні. Такого супу скуштував. Ді-є-тич-но-го.

— А як його готувати? — цікавляться усі гуртом, бо часто їздять у відрядження і мають проблеми із травленням.

— Технологія дуже проста, — ділиться важливою інформацією Микола Герасимович. —— У термос із окропом треба кинути по черзі моркву, картоплю, рис, цибулю і, певна річ, м’ясо. Присмачити сіллю та спеціями. Герметично усе закрити. Через дві-три години суп буде готовий.

— І що?

— Смакота — пальчики оближеш! А головне — ді-є-тич-ний.

Через тиждень у кабінет заходить Леонід Мусійович:

— Ну й негідник цей Микола Герасимович! Таку чухню людям розказує!..

— А що? — цікавляться колеги.

—  Та я про приготування супу у термосі. Картоплю і моркву ще якось зубами перетер. А м’ясо так сирим і залишилося.

— Бо його треба довго кип’ятити, — кидає хтось із присутніх.

— Та ні, — втручається у розмову Микола Герасимович, — то ти щось не так робив. — І починає нову розповідь: — До чого тільки люди не додумаються!

— Що саме? — клює нова жертва, не витримавши паузи.

— А те, — повчально пояснює Микола Герасимович, — що люди навчилися виноград на деревах вирощувати...

— Не може бути!

— І я так думав, поки на власні очі не побачив, — продовжує правити своєї Микола Герасимович. — Вибирає чоловік п’яти-, шестирічне дерево і свердлить у стовбурі дірки.

— Навіщо?

— Щоб у них пагони винограду простромити.

— Ну і?..

— Обрізає кінці поза стовбуром...

— І?..

— Заліплює глиною...

— ...

— На осінь вже має урожай.

— Який урожай?

— Винограду! Якщо на вишні нащепив, то виноград буде із присмаком вишні. Якщо на яблуні — з присмаком яблука. Якщо на груші...

— А якщо на абрикосі? — запитує Віктор Петрович.

— То, ясна річ, буде із присмаком абрикоси, — підсумовує Микола Герасимович. —— З нього і вино можна робити.

Через місяць у кабінет заходить сердитий Віктор Петрович.

— Ну і негідник цей Микола Герасимович! — каже він при всіх. — Таку чухню людям розказує. І, зітхаючи, додає: — Якби я хоч у себе дерева подірявив, то було б півбіди, а то ж у тещі на дачі...

— Та ж виноград із родини виноградних, а плодові дерева — із розоцвітих, — зауважує хтось, розумний заднім числом.

— Е, ні, — незворушно веде своєї Микола Герасимович. — То ти щось не так робив…

Зізнаюсь чесно, якось і я потрапив на його вудочку.

Сиджу у кабінеті й намащую окраєць хліба медом.

— Хороший мед? — цікавиться Микола Герасимович, за-йшовши у кабінет.

— Гречаний.

— Квітневий кращий, — глибокодумно зауважує.

— Безперечно, — не піддаюся я на маніпуляцію.

— А ще кращий мед — із кавуна. Тільки його треба вміти зварити, — інтригує Микола Герасимович і замріяно плямкає губами. — Справжні степовики їдять тільки кавуновий мед.

— Як же його готувати? — цікавлюся, мимоволі пробуючи уявити, який же то на смак і на запах кавуновий мед.

— Дуже просто. Начавлюєш із кавуна сік у каструлю. Ставиш її на плиту. Запалюєш вогонь і помішуєш ложкою, поки не загусне. Потім виливаєш у тарілку і даєш остудитися.

— І що, справді такий мед смачніший від бджолиного?

— Спробуй — й іншого не захочеш.

У моєї подруги батько — командир військової частини. Він за домовленістю посилав солдатів у місцеве господарство збирати кавуни. За зібраний урожай з ними розраховувалися натурою — вантажівкою кавунів. Половина — солдатам, половина — командиру. За те, що рядові заносили кавуни у квартиру, одержували по «увольнітельній» у місто.

Кавуни у квартирі командира лежать всюди: на балконі, під ліжками, у ванній. Знімаєш кришку з пральної машини — а там двоє рапатих по десять кілограмів кожен. Зазираєш у книжкову шафу — там теж двійко, як близнюки. Хочеш покласти у куток вітальні взуття — а там теж гурт пузатих. Наче глузують із тебе. Так можна і галюцинації заробити. Добре, що хоч у туалеті кавунів нема. Можна від їх присутності трохи відпочити.

Моя подруга теж не знає, куди від тих кавунів у квартирі подітися. І тут я, як рятівник. Із рецептом Миколи Герасимовича:

— Давай із кавунів меду наваримо!

— Гаразд, — згоджується вона із підскоком, а то мене від їх нахабства аж тіпає.

Я беру ножа і починаю їх скальпувати. Потім засукую рукави і чавлю щосили. Вони піддаються і не чинять опору. Одне задоволення їх душити. Кинув цілий м’якуш у марлю, стиснув обіруч... І готово.

За якихось півгодини вже маємо десятилітрову виварку соку. Ставимо на вогонь і починаємо варити.

О шостій прийшла мама. Ми варимо.

О восьмій з’явився батько. Ми продовжуємо.

О десятій вечора батьки лягли спати. Ми не перериваємо процесу.

Опівночі на кухню зазирнула мама. Тиша здалася їй підозрілою. Ми помішуємо у ємності.

О другій ночі нас провідав батько під приводом того, що хоче напитися води. Ми не відступаємо від технології.

Під ранок, десь о шостій, жовто-коричнева маса у виварці почала підгоряти.

— Може, мед вже готовий? — з надією і втомою у голосі запитує моя подруга.

Я згоджуюся із тим, що далі випаровувати не можна і черпаю ложкою продукт на пробу. Вистуджую і як справжній джентльмен даю покуштувати дівчині.

— Не ображайся, — щиро зізнається вона, — але мене від нього щось нудить. — І делікатно додає: — Мабуть, від незвички.

Я надсьорбую вариво із ложки і силуюся його ковтнути. Тягуча клейка маса липне до язика і стає поперек горла. Добре, що батько залишив півсклянки води під рукою.

— Що будемо робити із продуктом? — запитую.

— Тікай, поки батько не прокинувся, бо йому скоро на службу. А я тим часом усе виллю в туалет і помию виварку. Батькові скажу, що меду вийшло зовсім мало і ти поніс його колегам на пробу.

Другого дня розповідаю про приготування меду Миколі Герасимовичу.

— Е, ні, — каже він спроквола, — то ти не так, як треба, його варив. А іще є делікатес — сушена диня...

Валерій ГРОШКО.