Банальність війни

Але навіть із морем багато що залежатиме від рівня гарантій післявоєнної безпеки. Бо якщо цей рівень не буде належним, саме Одеса — як вже неодноразово бувало в її історії — може стати форпостом реакційних сил, які наполягатимуть на «грузинській моделі» функці-онування порту і держави. І про всі ці варіанти потрібно думати вже сьогодні, наголосив я і нагадав учасникам про долю Трієста, найважливішого колись порту Австро-Угорщини, а тепер просто прекрасного італі-йського міста, яке живе своїм минулим. Саме такої долі Одесі варто було б уникнути…

І тут немолода одеська професорка із роздратуванням перервала цей «набір банальностей», як вона визначила мої міркування. «Дякую за нагадування, що ми у війні. Немовби ми цього не знаємо!».

Цієї глузливої ремарки я, щиро кажучи, не передбачив. Але вона продемонструвала, як принаймні частина українського суспільства намагається — і це вже не вперше в нашій історії — позбутися реальності й підмінити її спробою повернутися до комфортних довоєнних дискусій, які тепер оголошуються розмовами про майбутнє. Війна в цих розмовах — дійсно прикра банальність, яку краще не помічати, бо інакше вона владно й жорстоко перекреслює удаваний світ, у якому ти живеш. Коли ми вели розмову на одному зі столичних майданчиків, в Одесі було чутно вибухи, але що таке реальність банальних вибухів, порівняно з красою й затребуваністю міфологічного простору, в якому ти розташувався?!

Бажання видавати минуле за майбутнє стало вироком для багатьох народів, які не хотіли зважати на сучасність. Адже майбутнє тим і відрізняється від минулого, що ти уявляєш собі безліч варіантів і до кожного прагнеш підготуватися. Що ти мислиш не категоріями бажань, а категоріями можливостей. Що ти не імітуєш, а проживаєш життя, навіть життя у війні. Якщо ми чесно скажемо собі, що наше спільне майбутнє залежить від результатів війни і що ці результати можуть відрізнятися від наших очікувань і мрій, ми побачимо, скільки шляхів для збереження України відкриваються за будь-якого варіанту розвитку подій. І тоді наше суспільство позбудеться своєї знаменитої амбівалентності й інфантильності, коли ми одночасно бажаємо перемовин й не бажаємо жодних поступок ворогу, хочемо закінчити війну на східному кордоні і з розумінням ставимося до тих, хто поспішає на західний кордон. Тоді ми усвідомимо, що Україна як держава може певний час функціонувати навіть без найважливіших своїх міст, а ось ці міста без України перетворюються на цивілізаційну пустку. Ні, війна — не банальність, війна — це реальність. Банальність — це здатність людини не помічати війни.

«Тему ядерки ще не розкрито», — продовжувала глузувати одеська професорка. І я згадав свої відвідини Хіросіми, прекрасного японського міста, що назавжди перетворилося на історичний символ ядерної катастрофи. Але це для політиків, істориків, журналістів і туристів. А для своїх мешканців Хіросіма — просто квітуче місто, яке вони люблять, яке вони відбудували з попелу в буквальному сенсі цього вислову. У цьому місті, населення якого сьогодні, напевно, більше за населення Одеси, я подумав, як важливо продовжувати йти вперед і наповнювати життям навіть мертві міста. Але для цього потрібно насамперед усвідомлювати реальність, воєнну реальність наших часів.

Віталій ПОРТНИКОВ.
Джерело: https://zbruc.eu.