Жінка з лицарським серцем і ніжною душею

Дитинство Олени було майже безтурботним. Родина жила заможно, а тому дівчинка і двоє старших братів мали все необхідне для здобуття доброї освіти і виховання. Коли Оленці сповнилося п’ять років, родина переїхала до Петербурга, Шовгеніви часто подорожували: виїжджали на Кавказ, до Фінляндії. Змалку Оленка вивчала іноземні мови: добре засвоїла французьку та німецьку, а от української не знала.

У 1917-у інженера Івана Шовгеніва запросили на роботу професором Київського політехнічного інституту. Олена ж продовжила навчання в одній із київських приватних гімназій. Там їх і застали російська й українська революції, Шовгеніви приєднуються до активного українства. Так, Іван Опанасович стає міністром уряду Української Народної Республіки, а старший брат Олександр — вояком Армії УНР.

На жаль, доба УНР була недовгою. Після поразки української революції батько і старший брат подалися на еміграцію. Олена ж разом з матір’ю і молодшим братом Сергієм залишилися в окупованому більшовиками Києві. Невдовзі приходять голод і розруха, а до матеріальних нестатків додається постійне цькування. До Олени міцно приклеїли ярлик «петлюрівка». Дуже скоро мати зрозуміла, що в умовах радянської влади вона не зможе дати дітям не лише гарної освіти, а й зберегти їхні життя.

Навесні 1922-го матері разом з дітьми вдалося залишити радянську Україну й перебратися до Чехословаччини, в Подєбради. Там батька призначають ректором Української господарської академії, а Олена іде на матуральні курси, щоб згодом вступити на історико-філологічний факультет Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова в Празі.

Подєбрадський період життя Олени надзвичайно цікавий, сповнений різноманітних знайо-мств і зустрічей. У Подєбрадах її шлях перетнувся з талановитим поетом і вченим Леонідом Мосендзом, який не лише готує її до вступу в інститут, але і як колишній вояк Армії УНР допомагає в пошуках такого середовища, де могла б виявити свої творчі здібності. Відтак знайомиться з Євгеном Маланюком, Юрієм Дараганом, Василем Куриленком, Наталією Лівицькою-Холодною, Оксаною Лятуринською, Олегом Штулем.

Перехід майбутньої поетеси до української мови стався після того, як її тодішнє оточення показало зневагу до українців. Про це у своїх спогадах розповів Улас Самчук: «Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: «Ви хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!». Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що 33 роки не говорив, говорити лише українською мовою. На велике здивування усіх моїх знайомих і всієї Господарської академії. Батько й мати від цього раділи».

Юна Олена зробила свій вибір, вона поринула у студентське життя, брала активну участь у студентських вечірках. На одній з них познайомилася з молодим бандуристом з Кубані, колишнім старшиною українського війська Михайлом Телігою. Невдовзі молодята побралися і до останнього подиху були разом.

Навчаючись у Празі, О. Теліга розпочинає свою літературну діяльність, її вірші публікуються на сторінках «Літературно-наукового вісника» та інших часописів.

У 1929 році Михайло закінчує академію, отримавши диплом інженера-лісівника, і подружжя переїздить до Варшави, де на той час мешкали батьки. Олена вчителювала і доглядала за хворою матір’ю, яка невдовзі померла від лейкемії. Овдовівши батько вдруге одружився, але донька не знайшла спільної мови з мачухою і рідко бачилася з батьком: «Та найбільше мене мучила ця російська атмосфера в домі батька: російські знайомі, російська мова, газети, інтереси, ну все», — скаржилася своїй подрузі.

У Варшаві Олена Теліга знайо-миться з Дмитром Донцовим і стає постійним автором його «Вісника». Як у Подєбрадах чи Празі, так і у Варшаві вона бере участь майже у всіх святкуваннях та літературних дискусіях. Щоправда, тепер частіше виступає сама, виголошує реферати, читає власні поезії. Вона не була байдужою до громадського й політичного життя. Кожна звістка, що приходила з поневоленої України, була для неї важливою. Цікавиться діяльністю Організації українських націоналістів (ОУН), яка поступово набирала сили й ставала найвпливовішою громадсько-політичною потугою на Західній Україні.

У 1938 році у вогні визвольних змагань постає Карпатська Україна. Події, що відбувалися на Закарпатті, мали великий вплив на формування світогляду Олени, зокрема її політичних переконань. Тим часом Європа жила у передчутті нової світової війни. В Олени Теліги не було жодних сумнівів щодо полі-тики Гітлера стосовно України. Якщо війна і мала дати шанс українцям здобути незалежність, то розраховувати слід було лише на власні сили й важку боротьбу. У вересні 1939-го німецькі війська окупували Польщу. О. Теліга вперше безпосередньо зіткнулася з нацизмом.

У грудні 1939 року Олена зустрічається з Олегом Ольжичем. До цього вони контактували не один раз, але ця зустріч стала для неї такою, що визначила цілий етап у її подальшій долі. Ольжич на той час уже був відомий не лише як талановитий поет та вчений, а й як громадський та політичний діяч, один із керівників націоналістичного руху, заступник голови Проводу ОУН. Мав досвід революційних боїв за Карпатську Україну, організаційної роботи з проведення Другого Великого Збору ОУН.

Теліга на ту пору була ідейно і світоглядно сформованою постаттю й виявила готовність влитися в український націоналістичний рух. Як членкиня ОУН вона активно працювала в культурній референтурі, яку очолював Ольжич. На плечі молодої жінки одразу впала важка, але цікава робота. Вона готувала ідеологічні й вишкільні матеріали, що відправлялися на українські землі.

У Кракові Олена Теліга очолила товариство «Зарево», яке шукало нові шляхи для українського мистецтва, гуртувало навколо себе творчу молодь, вирішувало чимало практичних питань, пов’язаних з діяльністю українських культурних спільнот.

У 1940 році в ОУН стався розкол, Олена Теліга важко переживала цю подію, залишившись на боці полковника Андрія Мельника. Після початку німецько-радянської війни в липні 1941-го вона у складі однієї з похідних груп ОУН разом з Уласом Самчуком перейшла Сян у районі Ярослава й вирушила до Львова. А вже 22 вересня виїхала до Рівного, звідки пізніше — до Києва. У столицю України прибула 22 жовтня.

Олена Теліга одразу береться за організацію літературного життя, стає головою Спілки українських письменників. У Києві під її редакцією починає виходити літературно-мистецький альманах «Літаври». За короткий час довкола Спілки, «Українського Слова» і «Літавр» згуртувалося чимале коло інтелігенції.

Велика роль у піднесенні рівня національної свідомості в ті роки належала «Українському Слову», яке виходило 50-тисячним накладом і поширювалося далеко за межами Києва. «Українське Слово» та «Літаври» широко знайомили читачів з творчістю поетів і прозаїків, які до того замовчувалися в Україні, оскільки були репресовані або розстріляні. Також кияни мали змогу пізнати творчість українських митців еміграції.

Активність ОУН у Києві не могла залишитися поза увагою німецької влади. У листопаді 1941 року неподалік села Базар на Житомирщині ОУН з ініціативи Олега Ольжича провела величну маніфестацію з відзначення роковин від дня розстрілу більшовиками учасників Другого Зимового походу Армії УНР. Після цієї маніфестації на Житомирщині почалися арешти, а згодом і розстріли. Впродовж листопада та грудня було страчено більше сотні українських патріотів.

Київ жив в очікуванні репресій. У першій половині грудня заарештували Івана Рогача, Ярослава Оршана-Чемеринського, Миколу Олійника та інших співробітників «Українського Слова». Сам тижневик перестав виходити. Згодом закрили й «Літаври».

Смертельна небезпека нависла над Оленою Телігою. Але вона категорично відмовилася покинути місто, зосередивши всі свої зусилля на роботі Спілки українських письменників.

Відомо, що у переддень арешту Олени Теліги до Києва повернувся Олег Ольжич, який домагався зустрічі з нею, щоб переконати в необхідності виїхати з міста і таким чином врятувати своє життя. Але зустріч так і не відбулася.

Вранці 9 лютого 1942 року Олена Теліга пішла до Спілки українських письменників на Трьохсвятительську, де на неї вже чекало гестапо. За годину там був уже і її чоловік — Михайло. Поетку разом з чоловіком та іншими націоналістами розстріляли у двадцятих числах лютого (прийнято вважати 22) у Бабиному Яру.

Розповідають, що у камері, де вона перебувала перед розстрі-лом, знайшли напис, зроблений її рукою: «Тут сиділа і звідти йде на розстріл Олена Теліга». Зверху був викарбуваний стилі-зований під меч тризуб. А ще кажуть, один із катів після смерті О. Теліги визнав, що не бачив чоловіків, які так героїчно вмирали б, як ця гарна жінка.

І в павутинні
перехресних барв
Я палко мрію
до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені
найбільший дар:
Гарячу смерть,
не зимне умирання.

Трохи більше ніж через рік, 13 квітня 1943-го у Данцигу помер Оленин батько. Брати пережили війну і відійшли у засвіти: Сергій — у 1969-у, Олександр — у 1971-у. 20 червня 1944-го в концтаборі Заксенхаузен гестапівці закатували Олега Ольжича.

За свої неповні 36 років Олена Теліга не встигла видати власної збірки. Рукописи віршів поетки німці знищили. Збереглися лише деякі копії, які учасники підпілля переслали на еміграцію. Там у 1946-у побачила світ перша її книжка «Душа на сторожі».

Нацисти не розуміли, що, убивши поетесу, вони прирекли себе на загибель, — бо, незважаючи на їхній терор, українці чинили спротив і надихалися прикладом Олени Теліги. І сьогодні її твори додають впевненості й віри в нашу перемогу у війні з російським агресором за нашу державність, за територіальну цілісність України, за мирне майбутнє наших дітей.

21 лютого 1992 року на символічному місці поховання Олени Теліги та її побратимів у Бабиному Яру члени ОУН і представники патріотичної громадськості України вперше встановили Пам’ятний хрест. А 25 лютого 2017-го, до 75-ї річниці загибелі поетеси і націоналістки, там постав її пам’ятник.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки Краєзнавців України.