Підполковник Армії УНР Митрофан Очеретько

Після закінчення школи Митрофан майже рік працював у батьківському господарстві й готувався до вступу до середньої сільськогосподарської школи. Однак почалася російсько-японська війна, і в 1904 році його зарахували до Віленського юнкерського піхотного училища. Під час революційних подій 1905-го розповсюджував серед юнкерів заборонену літературу. Виникла загроза арешту, й Очеретько з кількома однодумцями перевівся до Одеського юнкерського піхотного училища, де встановив зв’язки з осередком Революційної української партії. Вочевидь, раніше підтримував стосунки з осередком РУП у Лубнах, який очолював майбутній військовий міністр в уряді Центральної Ради Микола Порш.

Про поширення українських впливів серед юнкерів училища свідчить той факт, що більше десятка випускників через десять років після його закінчення взяли участь у збройній боротьбі за незалежність України. Це, зокрема, полковник Олександр Жуківський — перший військовий міністр УНР, генерал-полковник Марко Безручко — герой оборони від більшовицької навали під Замостям, а також українська старшина: генерал-хорунжий Олександр Кузьминський, полковники Петро Нестеренко, Андрій Єрмолаєв, Семен Гурський, Олексій Дужовський, підполковник Касьян Толмачов і сотники Михайло Пороховський та Олександр Вельтищев.

Після закінчення в 1908 році училища Митрофан Очеретько отримав призначення до 71-го Белевського піхотного полку, який дислокувався в містечку Новоолександрія в Польщі, служив молодшим офіцером кулеметної команди. У своїх спогадах писав: «…Я знаходив для себе моральне самозадоволення в культурно-освітній роботі серед солдат у формі й мірі можливій для того часу. За це потрапив під підозру і начальство кваліфікувало мене як «вольнодумца», а товариші називали жартома «мазепністом»».

Згодом підпоручника Очеретька відрядили на навчання до Офіцерської гімнастично-фехтувальної школи в Санкт-Петербурзі. Після здобуття нового фаху він повернувся у свою військову частину як викладач фізичної підготовки й отримав звання поручника.

Під час Першої світової війни брав активну участь у бойових діях, за що був відзначений шістьма бойовими орденами, зокрема, у 1915-у вищою військовою нагородою — орденом Св. Георгія 4-го ступеня, отримав чин штабс-капітана, командував 9-ю ротою полку. Двічі був контужений, зазнав серйозної травми попереку, що призвела до паралічу лівої ноги. Наприкінці 1915-го призначений ад’ютантом Головної старшинської фехтувально-гімнастичної школи у Петрограді. Виконував ці обов’язки до лютого 1917-го. Попри важке поранення, добре володів холодною та вогнепальною зброєю, прийомами рукопашного бою, чому успішно навчав юнкерів.

У лютому 1917 року Митрофан Очеретько полишив військову службу і став до роботи у Міністерстві продовольства Тимчасового уряду. В листопаді, після більшовицького перевороту, з великими труднощами дістався до Києва, де мешкала його родина. В дорозі тяжко захворів й одужав лише навесні 1918-го. Після приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського був запрошений на посаду викладача фехтування та фізичної підготовки у Першу школу старшин, засновану тоді Радою Народних Міністрів УНР. Пізніше також отримав призначення у 3-й сердюцький полк як офіцер, відповідальний за комунікацію зі згаданим навчальним закладом. Під час антигетьманського повстання відмовився воювати проти Петлюри. За це проти нього було порушено кримінальну справу, яка в умовах війни передбачала розстріл. Але події розгорталися так швидко, що вирок не встигли виконати: Київ звільнили загони Директорії УНР.

Під тиском більшовицьких військ, які сунули на Київ, 31 січня 1919-го Інструкторська школа старшин, де перебував Митрофан Очеретько, у складі викладачів і слухачів відбула спочатку до Кам’янця-Поді-льського, а згодом була переведена до Луцька, де в травні того ж року її розформували поляки. Вони ж у Луцьку за-арештували українських офіцерів. Очеретько потрапив до каземату Брестської фортеці, а потім опинився в таборі військовополонених у Познані.

У листопаді 1919-го разом із сотником Угнічем повернувся з полону і був призначений начальником обозу Збірної Київської дивізії, згодом — комендантом штабу 4-ї Київської дивізії. У її складі брав участь у Першому Зимовому поході. У 1921-у призначений начальником розвідувального відділу Партизансько-повстанського штабу. 17 листопада 1921-го брав безпосередню участь в останньому бою вояків Повстанської армії біля села Малі Миньки (Житомирщина) проти кінноти Котовського. Вцілів у бою й повернувся до Польщі.

Навесні 1922 року Митрофан Очеретько перейшов польсько-румунський кордон. Згодом йому вдалося отримати дозвіл на переїзд до Болгарії. Почалося духовне та матеріальне поневіряння. Його родина залишалася в Україні без засобів до існування, сам він теж був у матеріальній скруті. З Болгарії Очеретько перебрався до румунського Кишинева, де й пробув до осені 1923-го.

Звісно, мріяв повернутися в Україну. І під впливом агітації Юрія Тютюнника зважився на такий крок. У 1926-у Митрофана Очеретька примусово залучили до співробітництва з Київським окрвідділом ДПУ, але тривалий час він дезінформував органи. У 1923—1929 роках жив у Києві під наглядом ДПУ, працював на посаді завідувача курсів фізичної освіти при будинку Червоної армії Київського гарнізону та вчителював у школах міста. Зустрічався з Юрієм Тютюником. Заарештований Київським окрвідділом ДПУ 20 листопада 1929-го. Страчений 3 березня 1930-го. Місце поховання не відоме. Велику ціну — своє життя — заплатив Митрофан Очеретько, як і більшість тих, хто повірив брехливим обіцянкам більшовиків, за повернення на Батьківщину.

Зазвичай доля рідних жертв тоталітарного більшовицького режиму така ж трагічна, як і самих репресованих.

Дружині розстріляного Митрофана Очеретько Марині Савівні (дівоче прізвище Блажко) чекісти порадили зникнути подалі з Києва і змінити прізвище. Так і довелося зробити. Відтак Очерет(д)ьки опинилися у Луганську, змінивши в прізвищі літеру т на д.

Старша донька Олександра (в заміжжі — Скорченко), 1911 року народження, мешкала в тому ж Луганську. В 1989-у почала розшукувати батька. З КДБ повідомили, що він був незаконно репресований і в травні 1989-го згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР реабілітований.

Син Лев, 1915 року народження, з вересня 1943-го воював на 3-у Українському фронті, нагороджений орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни 2-го ступеня. Помер після травня 1985-го.

Молодша донька Галина, 1919 року народження, вийшла заміж за Петра Левицького, інженера, сина Олексія Левицького. Олекса Левицький був діяльним учасником Української революції, у 1917-у обіймав посаду ректора Полтавського учительського інституту. Під час радянсько-німецької війни Галину Левицьку нацисти вивезли на примусові роботи до Німеччини. В полоні опинився і її чоловік. В одному з німецьких таборів вони випадково зустрілися, а після закінчення війни подружжя опинилося в Британії. Ще раніше у німецькому місті Кілі, в таборі для переміщених осіб, у них народилася донька Марина.

Марина Левицька мешкає у Шеффілді, має доньку. Викладала теорію і практику зв’язків з громадськістю в місцевому університеті. Вона дуже цікавиться історією свого роду, а тому пишається дідом Митрофаном. Вдячна, що українці пам’ятають про нього.

Земляки Митрофана Михайловича із села Засулля Лубенського району перейменували на його честь вулицю Ковпака. Викладач історії Лубенського лісотехнічного фахового коледжу Сергій Омельченко розмістив на сайті закладу біографічний нарис про славетного випускника тоді сільськогосподарської школи, підполковника дієвої Армії УНР Митрофана Очеретька.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.