№ 28 (22506) четвер 18 липня 2024 року

Українці хочуть повернути кордони 1991 року, але чиїми руками?

Атака росії на клініку «Охматдит» та інші об’єкти цивільної й медичної інфраструктури Києва, Дніпра, Кривого Рогу обпалила душі мільйонів людей в усьо-му світі, які співчувають трагедії України. Здавалося б, кадри страждання наших дітей та відео запуску ракет, яке того ж дня зі сміхом знімали росіяни, що сиділи в човні десь на Каспії, перекреслюють можливість будь-якого діалогу з агресором. Із ким говорити? З нелюдами? Та щойно новий гострий біль від наслідків ракетних ударів трохи вщух, тема переговорів про мир/перемир’я/заморожування війни повернулася в інформаційний простір. І це — ще одна форма тортур, яких зазнає українське суспільство: думати про можливі варіанти миру з ворогом, який хоче, щоб тебе не було. Публічно заявляє про це й так само відкрито вбиває, пише «Дзеркало тижня» (zn.ua).

Сьогодні життя вимірюється не роками — днями, годинами. Так завжди було у час війни.

Тож до свого чергового дня народження, хоч він на тлі українських друкованих ЗМІ дуже й дуже поважний — 107-й як-не-як, наша редакція йшла у звичному, робочому темпі. Навіть без натяку на якусь передишку чи, тим паче, святкування. Треба тримати стрій. Кожному на визначеному йому місці.

14 липня — День взяття Бастилії. Хотілося щось про Францію написати. Але поки думав, Дональда Трампа підстрелили. І поїхало… У соціальних мережах стрічки перевантажені версіями, міркуваннями та фантазіями про змову і про паралельну реальність. Тим часом непаралельна реальність відходить не на другий, а на двадцять другий план. А якби куля подряпала не вухо, а ніс? Як би подряпина позначилася на долях світу? На продовженні воєн, на вбивствах солдатів і цивільних, на руйнуванні міст, на погрозах застосувати ядерну зброю?

Про законність влади

Ми самі створюємо і підтримуємо міфи про всесилля вождів. Самі приводимо їх до влади і самі падаємо перед ідолами на коліна. Україна у цьому процесі — не виняток. А війна сприяє страхам та призводить до пошуків вітчизняного «бонапарта». Але в нашій країні недовіра до влади — частина історії, закріплена століттями традиція. У цьому сенсі ми є зразком демократії, близьким до Латинської Америки. Поки що, слава Богу, лідерів української опозиції не катують і не скидають із вертольота. Але замкнути у стінах Верховної Ради і заборонити виїзд за кордон — запросто. Або призначити бойового генерала послом, всупереч міжнародній практиці, без агремана країни, що приймає. І, зрештою, виключити з оперативної політики.

Катерина Маляр щодня комплектує бойові аптечки й медичні наплічники, призначені для надання першої допомоги пораненим. Надіслані вчасно, вони рятують українських військових. Тому у волонтерки нема вихідних чи днів відпочинку: кожна година для неї — це змагання навперейми з часом, щоб зберегти якомога більше життів.

Кожен день — це боротьба за життя

Її день починається з ранкової кави і приготування сніданку для родини.

— Прокинулася, випила кави. Якщо це шкільний день, то взяла дітей в оберемок, обняла, поцілувала і відправила шкільним автобусом. А далі у будь-якому випадку починаються трошечки домашні справи: попрати, приготувати… Бо нас багато: батьки, я, чоловік, діти.

На хатню роботу намагається витрачати мінімум часу, адже щодня вирушає у місто, щоб відправити зібране «Новою поштою». Це обов’язково. Там же отримує необхідне для комплектації наступних аптечок.

Нотатки про оперну виставу

Позаминулої неділі, 7 липня, Одеська опера завершила свій 24-й театральний сезон. Ми знову побачили легендарну «Аїду», насолодилися прекрасною музикою Джузеппе Верді.

Хтось, можливо, скаже: оперу не дивляться, а слухають. Так, безперечно. Але є опери, які захоплюють уяву ще й своїми декораціями, вбранням персонажів, балетом, а рівно ж — постановочними елементами… Й усе це, звісно, про «Аїду». А дехто, певне, зауважить: чи не запізно говорити про виставу майже через два тижні? Так, життя швидко рухається уперед. Та все ж радіти святу, довго пам’ятати про нього — це також те, що допомагає нам у ці непрості дні…Ми знову, забувши на якусь часинку про очікування новин, про тривоги та власні проблеми, занурилися у глибінь душевних переживань юної Аїди (її роль виконувала солістка Ганна Літвінова), полонянки єгипетського фараона й доньки ефіопського царя, пристрасно закоханої у воєначальника єгипетського війська Радамеса (запрошений соліст із Дніпро-опери Роман Коренцвіт), чиє військо розбило ефіопську армію й полонило її батька. Та про сюжет не будемо, він відомий.

11 липня у Сполучених Штатах завершився ювілейний саміт НАТО. Три дні конференц-центр Волтера Вашингтона у столиці США приймав представників 32 держав-членів НАТО, а також 35 країн-партнерів. Участь у зустрічі взяли і Президент України Володимир Зеленський та міністр закордонних справ Дмитро Кулеба.

Які головні результати саміту, наскільки він виправдав наші очікування і чи мав успіх? Про все це, і не тільки, «Укрінформ» (https://www.ukrinform.ua) поговорив з Валерієм Чалим, дипломатом, послом України у Сполучених Штатах Америки у 2015 — 2019 роках.

Благословенний сонячний ранок…

До самозречення захопливі, радісні виспівування невтомного птаства в зеленому храмі Божому, що красою та світлом повниться…

Гримнув глухо вибух… Спурхнула гороб’яча зграйка, залопотіли крильми голуби. Примовкли шпаки, на коротку лиш мить – і вже далі провадять звичні свої перегуки. Нема їм коли лякатися. Шпачихи в гніздечках бережуть своє тепло для малечі, щоб не було в неї ані краплі страху. Не зупиняються ні на хвильку шпаки-татусі, без утоми вишукують у траві харч для шпичих, що висиджують потомство, бо тут, і лише тут має з’явитись воно на світ Божий та пізнати рідне їм небо, простори під його блакиттю. Як той великий білий птах з чорною ознакою, що на вцілілій будівлі неподалік стоїть. Інстинкт боронити свій терен, своє гніздо, яке вибудував разом з подругою для своїх малят, інстинкт боронити своє потомство, як усього живого на землі, навчити його  запам’ятовувати ріднизну, дорогу до неї, яким би не був той шлях безмірно довгим та виснажливим – основа їхнього буття.

Переглядаючи телеграм-канал, пенсіонер Микола Павлович побачив інформацію про виплати ООН людям похилого віку та інвалідам. Перейшов за посиланням, оскільки вже отримував таку допомогу на початку війни. На сайті заповнив дані своєї банківської картки. А за годину, оплачуючи в магазині продукти, виявив, що всі гроші з картки зникли…

Інтернет-шахрайство сьогодні бурхливо процвітає у соцмережах. З початком війни це явище не лише не припинилося, а ще більше розвинулося. «За п’ять місяців 2024 року в Україні відкрито 38 тисяч кримінальних справ за фактом інтернет-шахрайства, — повідомляє «Економічна правда». — Це на 10% більше, ніж у минулому році за той же період».

Волонтерство — річ добровільна. З початком віроломного нападу путінської росії на Україну сотні жителів Любашівської громади, засукавши рукави, невтомно торують тернистий шлях волонтерства, допомагаючи нашому світлому воїнству бити ненависних окупантів.

У ТРОЇЦЬКОМУ неофіційний пост волонтерського лідера обіймає директор місцевого Будинку народної творчості імені Ростислава Палецького КЗ «Центр культури і дозвілля» Любашівської селищної ради Олександр Славинський, який разом з односельцями, меценатами, трудовим колективом, колегами та родиною вже третій рік наближають бажану Перемогу.

21 липня — особлива для українців дата, бо цього дня, тільки в різні роки, народилися дві знакові для нас постаті — Олена Теліга (1906) й Олег Ольжич (1907). Про Олега Ольжича автор цих рядків розповідав на сторінках «Чорноморських новин» 20 червня — до 80-ї річниці його трагічної загибелі. Нижче йтиметься про талановиту поетку та активну діячку Організації українських націоналістів Олену Телігу. Втім, неодноразово поставатиме й ім’я Ольжича, бо їх об’єднувала не лише дата народження, хоча й у різні роки, але про це згодом…

Олена Теліга народилася 21 липня 1906 року в родині українських інтелігентів неподалік від Москви. Її батько, інженер-гідротехнік Іван Шовгенів (Шолґєнов), був родом із села Ка-м’янка Куп’янського повіту Харківської губернії і до переїзду мав прізвище Шовгеня. Мати — Уляна Нальянч-Квачковська — родом із Старокостянтинова на Поділлі зі священницької сім’ї, була чуйною і доброю жінкою. Мовою спілкування Шовгенівих на той час була російська, але колискові мати співала українською мовою.

З персональної виставки графічних робіт мисткині у виставковій залі Одеської обласної організації Національної спілки художників України, що по вул. Торговій, 2

Давно хотілося написати про ці неймовірні, ці фантастичні Тризуби Оксани Здоровецької. Бува, виставляла один-два, беручи участь у різних вернісажах. Цим викликаючи загострений інтерес публіки. Не раз запитував у художниці, чи не має на думці зібрати всі ці графічні аркуші докупи та влаштувати персональну виставку. У відповідь лише загадково посміхалася.

Й ось — така нагода. Пропоную відповісти на кілька запитань. «Ніяких інтерв’ю! — рішуче. — Дайте мені пережити ці хвилини відкриття виставки».

Так — у всьому, кажуть її колеги й навіть безпосереднє начальство в особі керівника Спілки Анатолія Горбенка. На службі вона завжди занурена в роботу. З повною мірою відповідальности, може, навіть трохи завищеною на перший погляд, за все, що безпосередньо її стосується чи доручено. Цілковита вимогливість до себе, у всьому, що становить весь обсяг її обов’язків. Починаючи, безперечно, з підходів до власної творчости.

Всесвітній фонд природи Україна (https://wwf.ua) вперше представив комплексний план заходів, спрямованих на підготовку та пом’якшення наслідків посух — так званий План управління посухами (ПУП). Цей проєкт є надзвичайно важливим кроком щодо адаптації України до зміни клімату та гарантування водної безпеки нашої держави. Перші проєкти ПУП розроблені для суббасейнів річки Тиса, а також річок Прут та Сірет.

У низинних районах суббасейнів у вегетаційний період майже щороку спостерігаються посушливі періоди, які відрізняються інтенсивністю і тривалістю. Наприклад, 2003, 2013, 2015 роки були дуже посушливими, а 2022-й — найпосушливішим за всю історію спостережень з 1945 року.

140 років тому, в червні 1884-го з’явився на світ справжній герой Першої світової війни й чільний учасник Української революції Митрофан Очеретько. У біографічній літературі фігурують кілька дат його народження, 4, 11 та 23 червня. Сподіватимемося, що дослідники віднайдуть документи про достеменну дату народження Митрофана Михайловича.

Майбутній військовик народився на хуторі Кошелиха, що неподалік села Матяшівка, Лубенського повіту Полтавської губернії в багатодітній родині нащадка запорожців Михайла Очеретька. Батько мав міцне господарство, родючу землю, сподівався, що й син працюватиме на землі, а відтак відправив його до Лубенської нижчої сільськогосподарської школи 1-го розряду (сьогодні це Лубенський лісотехнічний фаховий коледж), оплачуючи понад сотню карбованців за рік навчання. Керував цією школою від часу заснування Георгій Крат, який перетворив її на зразкове господарство, привчав учнів любити рідну землю, шанувати народні традиції, культуру та історію свого народу. Разом з вихованцями зростав і його син Павло Крат, майбутній український громадсько-політичний діяч та селекціонер.