№ 26 (22504) четвер 4 липня 2024 року

Щиро кажучи, я не здивуюся, якщо для когось мій виступ видасться надто песимістичним. Я сам просто захоплююся тим духовним піднесенням, яке все ще очевидне в житті України. Проте не можна не бачити й тривожних тенденцій, які можуть дуже негативно вплинути на наше майбутнє. Тому моєму виступу можна дати й інший заголовок, процитувавши Олександра Олеся: «З журбою радість обнялася».

Отож, я говоритиму про категоричний імператив цінностей, тобто знову і знову говоритиму про те, що такими, як ми є сьогодні, ми все ще не зможемо пройти крізь голкове вушко історії. Інакше кажучи — не будемо гідні утвердитись у своїй «сім’ї вольній, новій». Хоча, повторюючи це, я сам собі нагадую римлянина Катона Старшого (на світлині) з його постійним рефреном «Карфаген має бути зруйнований!».

Нове — не що інше, як забуте старе. Це стосується не лише історичних подій, а й оцінок минулого. Здебільшого людьми, які самі не брали участі у переворотах, не будували держав, не воювали за права та свободи.

В очікуванні важкого вибору

«Хорошими» революціями історики ХІХ століття вважали ті, що дали позитивні результати. Тобто виправдали ті тяжкі випробування, яких зазнали громадяни. Включаючи втрату майна і самих життів. «Хороші» революції залишили нащадкам добре виписані конституції, закони та засновані на них демократії. З поділом влади, дієвою судовою системою та здатністю змінювати владу на виборах. Прикладом «хороших» революцій більшість істориків зо двісті років тому називала боротьбу британського народу з королівською владою та американську війну за незалежність від тієї ж корони.

«Тату, я в Одесі!» — так називається авторський проєкт-виставка Алевтини Кахідзе, що експонується в Одеському художньому музеї за підтримки платформи культури пам’яті «Минуле / Майбутнє / Мистецтво». Через історію своєї родини художниця розповідає про вплив тоталітаризму на життя кількох поколінь — від Радянського Союзу до нинішньої російсько-української війни. І робить це через інсталяцію, що складається із сімейних фото, малюнків, старих предметів, гербарію, та відео-фільм «Все нормально?», знятий у співпраці з художником Романом Хімеєм.

Уперше виставка презентувалася у Національному павільйоні України на Мальтійській бієнале у березні цього року. За словами кураторки проєкту Оксани Довгополової, український павільйон на цій бієнале став актом культурної дипломатії, особливо важливим у час повномасштабної агресії росії проти України. Коли під загрозою опиняється існування країни та право на власну ідентичність, підтримка культури стає наступним завданням після підтримки фронту. Це важливо — представляти Україну на нових міжнародних майданчиках, таким чином фіксуючи українську присутність у глобальному мистецькому та політичному контексті.

Алевтина Кахідзе розмірковує над темою доль України й Грузії та їх деколонізації через індивідуальний життєвий вибір кількох поколінь своєї родини у ХХ і ХХІ століттях: від Голодомору, який змусив її рідних покинути Вінниччину й осісти на Донбасі, через Другу світову війну, російську агресію проти Грузії в 2008-у та напад росії на Україну в 2014-у й аж до обстрілів Покровська в січні 2024-го, від яких постраждали її найближчі родичі.

Нинішня Одеса очима львів’янина

Фактор часу завжди має значення. Одесу пам’ятаю ще з раннього дитинства, тобто із середини 1960-х. Більш осмислено почав сприймати це велике портове місто починаючи із 1980-го. Вже тоді, пам’ятаю, рахував відсоток українських вивісок і був вражений тим, наскільки він низький. Адже навіть у тогочасному російськомовному Києві україномовних вивісок було понад 90%. А в Одесі нарахував щось близько 25%.

З іншого боку, ця перлина на Чорному морі не була і русифікаційним еталоном. Її не можна було порівняти з Луганськом, Донецьком чи Сімферополем. У тому ж 1980 році у Луганську я зафіксував лише дві українські вивіски: кафе «Зустріч» на центральному автовокзалі та дивний двомовний напис «КПСС-КПРС» з неоновою підсвіткою. Це так, ніби там могли бути люди, які не знали, як називається рідна партія на мові аборигенів.

Світ стрімко змінюється: розвиваються технології, з’являються нові професії, постають нові вимоги до кадрів. Чимало країн змінюють зміст освіти, особливо старшої школи, щоб відповідати сучасним реаліям.

Без сумніву, завжди потрібно думати про майбутнє наших дітей, навіть під час війни. Саме зараз — час впроваджувати «Нову українську школу».

Служба безпеки нейтралізувала агентурну групу фсб, яка діяла в Одесі. До складу ворожого осередку входило двоє військових (!) та їхня спільниця.

За завданням російської спецслужби фігуранти розвідували локації систем ППО, які обороняють наш обласний центр. Для встановлення координат цих об’єктів агенти систематично об’їж-джали місто та його околиці. У разі виявлення «потрібних» цілей — приховано фотографували їх та позначали відповідні геолокації на гугл-картах, повідомила СБУ у своєму телеграм-каналі. Ще одним завданням ворожої групи було замасковане встановлення бездротових магнітних камер на території морського порту Одеси.

Колектив «Чорноморських новин» висловлює щирі співчуття знаній одеській педагогині, справдешній Українці, невтомній громадській активістці, багатолітній читачці і другові нашої газети Ганні Антонівні Рудик у зв’язку з непоправною втратою – передчасною смертю доньки

Тетяни Вікторівни КОЛЕСНИК.

Педагог за освітою, знавець іноземних мов (півтора десятиліття викладала на Чкаловських курсах), надалі – успішна бізнес-вумен. Це про професійний шлях Тетяни Вікторівни, на якому залишилися сотні вдячних учнів і ділових партнерів.

Компетентно поговорити про давній період історії української мови доволі складно, оскільки достеменних знань із цього приводу вкрай мало. Натомість, не маючи певної інформації, люди часто вмикають фантазію.

«Історичній Свободі» (проєкт «Радіо Свобода» https://www.radiosvoboda.org) вдалося поспілкуватися на цю тему з Віктором МОЙСІЄНКОМ — істориком мови, членом-кореспондентом Національної академії наук України. Зараз він — молодший лейтенант Збройних сил України з позивним «Професор».

Біобібліографічні покажчики належать до того роду видань, які до рук читача потрапляють нечасто. З ними здебільшого працюють науковці, зокрема історики, бібліотекарі, викладачі вишів та шкільні вчителі. У, так би мовити, широкого загалу інтереси-запити інші. А шкода. Бо біобібліографічна література — це своєрідний дороговказ на ниві діяльності якоїсь знакової людини, її зібраний докупи і чітко систематизований доробок, а заодно й портрет. Принаймні, штрихи до нього, покладені упорядниками, самим автором (через, скажімо, автобіографію), фахівцями, колегами, друзями. Штрих до штриха — й окреслюється контур, ну а щоб той обрис став повноцінним портретом, треба вже самому заглибитися у наоране-накошене героєм покажчика. Для чого, власне, той покажчик-дороговказ і створений.

Черговий, 47-й випуск серії біобібліографічних покажчиків «Письменники Одеси», заснованої Одеською національною науковою бібліотекою 1980 року, присвячений життю і творчості відомого українського журналіста і прозаїка Романа Тарасовича Кракалії (Одеса: Бондаренко М.О., 2024).

29 червня Україна разом з іншими країнами Дунайського регіону відзначила День Дунаю

Цей день покликаний звернути увагу на величну ріку, другу за довжиною в Європі, яка відіграє життєво важливу роль для мільйонів людей. На жаль, сьогодні ця водна артерія потребує нашого захисту. Команда Всесвітнього фонду природи Україна (WWF-Україна) підкреслює: людське втручання та зміна клімату створюють небезпечні виклики, які ставлять під загрозу збереження екосистеми Дунаю і його дельти.

За прогнозами, температура повітря в дельті Дунаю підвищиться на 1 — 1,5°C, що призведе до частіших хвиль спеки та більш м’яких зим. Температура ж води підвищиться на 2°C, а це суттєво вплине на запаси риби через ріст водоростей та зниження рівня кисню у воді. До 2050 року рівень води в Чорному морі підніметься до 0,5 м, а малі річки матимуть на 5 — 25% менше води, особливо влітку.

Ось такого красеня знайшов на дачі. Виглядає грізно і розміри вражають. Але боятися його, а тим більше знищувати — не можна. Ця комаха належить до рідкісних і занесена до Червоної книги України. З-поміж регіонів нашої країни найрідше він зустрічається саме тут, на півдні. Цікаво, чи не так? Нижче – оповідь про рогатого жука від сайта Української природоохоронної групи (https://uncg.org.ua).

Жук-олень, рогач звичайний. Це найбільший представник ряду твердокрилих у фауні України, і його не можливо сплутати з будь-якою іншою комахою. Жук-олень, попри його невелику чисельність, трапляється у різних регіонах країни. Він належить до видів, ареал яких скорочується і яким у недалекому майбутньому може загрожувати зникнення.

Жук-олень трапляється в окремих місцях по всій території України. Загальний же ареал цього виду доволі широкий, охоплює Центральну, Південну і Східну Європу, а також Північну Африку. Колись жук-олень був звичайним видом по всій Європі, але зараз спостерігається повсюдне скорочення його популяції. Поширення цього жука пов’язане не так з географічними регіонами та кліматичними зонами, як зі специфічними біотопами, які є типовим місцем його перебування. Як правило, місцями виявлення жука є широколистяні та мішані ліси з домішкою дуба. В Україні такі ліси є у передгір’ях Кримського півострова та Карпатах. Трапляється він також у дібровах та байрачних лісах Північної, Центральної та Східної України.

Прогноз погоди каже, що найближчим часом на нас чекає суха погода і спека. Та й пора зараз така — саме в тіні й у воді сидіти днями.

Під кондиціонерами через брак електроенергії ми навряд чи прохолодимося, тож, крім базових правил, слід проінспектувати свою поведінку. Адже те, що ми їмо, п’ємо, які ліки приймаємо, впливає на те, як тіло реагує на спеку надворі, пише LB.ua, переказуючи основні тези із статті Washington Post.

4 — 100 років від дня народження Анатолія Фоміна (1925 — 2013), художника; 120 років від дня народження Михайла Оратовського (1905 — 1966), вченого у галузі аграрних наук, селекціонера сортів черешні; День Національної поліції України; День судового експерта України.

5 — День звільнення міст Краматорськ та Слов’янськ від проросійських терористів.