№ 24 (22502) четвер 20 червня 2024 року

Після саміту дедалі чіткіше проглядаються зміни геополітичної конфігурації у світі. Наближаємося до «холодної війни 2.0»?

Що можна сказати 18 червня про Глобальний саміт миру, який відбувся 15—16 червня у Швейцарії, де загалом були представлені 92 країни та 8 міжнародних організацій? Переважна більшість з них підтримала спільне комюніке, в якому конкретно йдеться лише про три суто гуманітарні проблеми, які виникли унаслідок зухвалої агресії неоімперської росії проти суверенної України. Чому б їх не підтримати? Але не пройшло й доби, як дехто з «країн-підписантів» почав зникати зі списку. Ірак, Йорданія, Руанда... Так, їх небагато, але поведінка керівництва цих країн багато про що говорить. Це вже не кажучи про тих, хто взагалі до Швейцарії не приїхав. Про їхні мотиви уже написано вдосталь.

Великого письменника якось запитали, як він ставиться до зібрань товариства тверезості. Той відповів коротко: збираються, щоб пити горілку. А щоб не пити — нема чого збиратися. Ця максима сповна стосується багатолюдного Саміту миру, який у минулі вихідні зібрався на швейцарському курорті Бюргеншток нібито для того, щоб допомогти розібратися з війною в центрі Європи.

Поляризація триває

Розбиралися оригінально. З усього, що могло б допомогти розплутати клубок протиріч, відібрали проблеми, які, на перший погляд, не викликають у більшості присутніх заперечень. Тобто повернення всіх полонених і депортованих дітей, ядерна безпека і продовольча криза, пов’язана з продовженням війни. За рамки порядку денного винесли оцінки російської збройної агресії, вбивства людей, захоплення української території, питання відповідальності за скоєні злочини та відшкодування агресором трильйонних збитків.

Відлунки ХХІV Всеукраїнської виставки-форуму «Українська книга на Одещині»

Склали крила празникові намети перед парадними сходинами Одеської національної наукової бібліотеки, й засумував книгар біля входу (творіння одеського скульптора Михайла Реви) — наодинці важко йому стало утримувати книжкову паку. Але не скінчилося книжкове свято, хіба що тихіше стало, бо книжки творяться для тиші. Й мимоволі стишується крок, а в пам’яті зринають ще свіжі враження недавніх днів. Щось запам’яталося більше, щось — менше, й шкодуєш: там не побував, ту чи ту подію не встиг відвідати, лише книги на розкладках погортав чи й придбав.

Про кожного з авторів, чиї презентації книжок пощастило побачити, можна розповідати багато, але хочеться мовити про тих, передовсім, кого вже трохи знають наші читачі.

Одеса вкотре опинилася в центрі мовного скандалу. Тут, у нашому місті, не раз шматованому ракетами агресора, виявляється, і досі можуть вигнати із зали людину за те, що вона просить дотримуватися законів України.

У даному випадку — закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». І не просто вигнати, не через чиєсь окреме «ату її!», а під оплески присутніх, для яких «общєпонятний» і дотепер залишається бажаною мовою спілкування. І байдуже тим, кому комфортно в Україні «робити гроші» (йдеться саме про навколобізнесове зібрання), що саме російська мова є однією із аргументів невгамовних зазіхань на наш край захланного сусіда. Що він, цілячи свої ракети і дрони, може знищити і їхній бізнес, разом із ними, рускоязикими. Головне — «штоб на понятном», «штоб нє мєшалі».

Нещодавно в рамках проєкту «Зміцнення інформаційної стійкості в Україні» у партнерстві з International Practitioners Partnership Network (Естонія) за підтримки Європейського Союзу в Українському кризовому медіацентрі відбувся захід «Європейська інтеграція: просто про складне».

Із журналістами українських регіональних медіа зустрілася віцепрем’єр-міністерка з питань європейської та євроатлантичної інте-грації України в 2016—2019 роках, а сьогодні — депутатка Верховної Ради, голова Комітету з питань інтеграції України до ЄС Іванна КЛИМПУШ-ЦИНЦАДЗЕ. Ось що вона розповіла.

Рішення влади підвищити тарифи на електроенергію не допоможе відновленню нашої енергосистеми та не припинить відключення світла. Це корупційне рішення, і воно мусить бути негайно скасоване! На цьому наголосила голова партії «Батьківщина» у своєму відео на Youtube-каналі, в якому заявила про неприпустимість підвищення тарифів, пояснила, чому вони піднялися, і запропонувала вихід із ситуації.

За її словами, для побутових потреб населення надається атомна електроенергія, а не електроенергія з теплових електростанцій, тому ніхто не має права включати в тарифи кошти на їхній ремонт. До того ж фінансування на це систематично надають наші західні партнери або державний бюджет. Лідерка «Батьківщини» пояснила, що для ремонту ТЕС є достатньо обладнання, і на це має піти не більше двох тижнів. Їх не запускають через недостатність систем протиповітряної оборони. «Нам потрібні системи повітряної оборони, щоб з’явилося світло, а не підвищення тарифів на електро-енергію», — зазначила Юлія Тимошенко.

Важко повірити у звістку, що Ігор Столяров, наш колега-журналіст, людинолюб і шанувальник ретро-автомобілів, опікун бездомних тварин, помітна постать з-поміж одеситів, які доклалися до становлення й утвердження незалежності України, раптово пішов у засвіти.

Буквально кілька тижнів тому випадково зустрілися у м’ясному магазині. Ігор якраз купував чи не зо три десятки кілограмів усіляких кісточок-обрізків. На мій дещо здивований погляд спокійно (бо вдача у нього була така: виглядати спокійним, незворушним) прокоментував: «Та я регулярно купую такі рештки — годуємо з дружиною кількадесят котів на дачі. Люди нині часто викидають тварин, бо, мовляв, самим важко виживати. Але ж як виживати беззахисним істотам? Хто про них подбає? Небайдужі підтримують мене, Бог допомагає, щоб я міг дбати про тих, хто сам про себе потурбуватися не в змозі». Такою короткою і настільки ємною була його відповідь.

80 років тому, 10 червня  1944-го, в нацистському концтаборі Заксенхаузен загинув від катувань видатний археолог, талановитий поет й один з провідників Організації українських націоналістів (ОУН) Олег Ольжич.

Народився він 21 липня 1907-го у Житомирі в родині поета Олександра Івановича Кандиби (Олександра Олеся) — випускника Харківського ветеринарного інституту, який поєднував обтяжливу службу в різних установах із плідною літературною діяльністю. Мати — Віра Антоні-вна Свадковська — закінчила Бестужівські курси у Санкт-Петербурзі й працювала вчителькою іноземних мов. Рід Кандиб походив від корсунського полковника Федора Кандиби, який, щоправда, наприкінці XIX століття  збіднів і поступово занепав.

У розмаїтті новодруків, презентованих на цьогорічній виставці-форумі «Українська книга на Одещині», аж нітрохи не знітилася і не загубилася художньо-документальна повість «Дніпрова октава» (Одеса, «Південь-Друк», 2023) нашого колеги-«чорноморця» Романа Кракалії. Ба більше, як краща стала переможницею конкурсу в номінації «Сучасна українська проза». Через надмірну скромність автора, може, й не очікувано, але, без сумніву, цілком заслужено.

До речі, це було вже друге представлення письменником повісті про педагога і композитора, автора музики на Шевченкові слова «Реве та стогне Дніпр широкий…» Данила Крижанівського. Перше відбулося наприкінці квітня в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М.С. Грушевського й отримало схвальні відгуки і від колег-літераторів, і від читачів, і від преси (див., зокрема, публікації у «ЧН» «Музика, що застигла у тексті» та «Осягнення через відчуття» за 25.04 та 2.05.2024). Й ось ще одна, цього разу — всеукраїнського масштабу, презентація. Оцінки — також найвищі.

«Талановитим майстром слова з унікальним почерком» назвала свого старшого побратима й учителя поетеса, засновниця і головна редакторка літературно-мистецького альманаху «Камертон» Марина Забуранна. І підсумувала: «Створити світ, у якому читач віритиме й довірятиме авторові, — ось він письменник».

Тарас Федюк — із тих, кого можна слухати і слухати. Як і читати-перечитувати. Його слово, виважене, дові-рливе, відразу полонить, і ти, мовби заворожений, або залишаєшся у тому полоні, або, намагаючись виборсатися з нього, ще тугіше стягуєш пута. І байдуже, що в чомусь сумніваєшся, що хочеш вставити і свої п’ять копійок, із солодкою млістю в грудях пливеш у фарватері авторових роздумів, почувань, образів і навіть геть не звичних для тебе форм. У цьому, вочевидь, і сила та призначення поета — полонити спраглих віршованого слова і дарувати їм нові й нові взірці справжньої поезії.

Що, власне, і робив лауреат Шевченківської премії Тарас Федюк, презентуючи в Одеській національній науковій бібліотеці, у рамках організованої нею щорічної Всеукраїнської виставки-форуму, дві останні книжки — «Кенотаф» (Київ, «Зелений пес», 2022) і ще із запахом поліграфічної фарби «Виднокрай» (Київ, «Гамазин», 2024). Говорив про те, як народжувалися ці книжки (а загалом їх у нього вже понад два десятки, й ось-ось вийде ще одна — прозова, мемуарна), читав наперед відібрані й позначені закладками, мабуть, улюбленіші, вірші (з деякими можете познайомитися нижче), відповідав на запитання, ну і, звісно, підписував щойно придбані шанувальниками примірники.

Зелені свята в Україні святкували ще задовго до прийняття християнства. Часи міняються, традиції хоча й трансформуються, та все ж втримують відчуття тяглості поколінь і зв’язку з предками.

Так і традиції на Зелені свята вмістили в себе і День Святої Трійці, і П’ятидесятницю, і День Святого Духа, і вшанування природи й усього живого.

16 червня завершився 11-й міжнародний кінофестиваль для дітей і підлітків. Майже 29 тисяч глядачів і глядачок долучилися до безкоштовних показів у кінотеатрах та онлайн й обрали найкращу стрічку.

Найкращим фільмом Чілдрен кінофесту за підсумками глядацького голосування названа німецька пригодницька комедія «Літо Сюрпризів», яка отримали 4,66 бала із 5. Стрічка є екранізацією дитячої книжки німецького письменника Мартіна Музера та розповідає про першу самостійну подорож хлопчика Фіна.

У Балті відбулася рідкісна як на наш час подія: нас порадували виступами гості з обласного центру — артисти Одеського театру юного глядача імені Юрія Олеші. Свої вистави вони присвятили ювілею Одеського державного єврейського театру, до історії якого має стосунок і наше місто.

Отже, трохи історії. Створений на початку 30-х років минулого століття Одеський державний єврейський театр-студія (Одеський ГОСЄТ, як його скорочено називали) містився тоді на вул. К. Лібкнехта, 48 (нині — вул. Грецька, 48-А), у будівлі, яку тепер займає Театр юного глядача.