Переглядів: 103

За обрій...

Коли потрапляю до своєї майстерні, то часто милуюсь портретом Івана Івановича Козирода, який я намалював три роки тому, невдовзі після того, як на 98-у році життя цей чоловік овдовів. Погляд портретованого спрямований у майбутнє із думками про минуле… Тепер, коли Івана Івановича не стало, ця графічна робота набуває підвищено емоційного звучання як свідчення тривалих і високих переживань мудрої людини, сприйнятих через призму часу, як артефакт, набуток історії.

Пригадую, це був короткий сеанс у його квартирі, не більше 30—40 хвилин. На порозі свого століття господар охоче погодився на поді-бний контакт, я ж боявся його втомити, що тільки додавало роботі емоційності. «У мене тепер багато часу», — не раз наголошував мій візаві. Конструктивна форма схоплювалась відразу, а пластичне обличчя «ліпилося» легко. Як не погодитися з тими, хто стверджує, що літню людину малювати значно цікавіше, адже на її обличчі прочитується біографія. Це вже був другий мій портрет шанованого Івана Івановича. Перше, дещо гротескно вирішене, зображення я створив десь у 2018-у і подарував Козиродам, але, на відміну від останнього, ніколи не показував на публіці.

На певному етапі у моє життя ця особистість увійшла природно, як закономірність — на одних і тих самих частотах у потрібний час у потрібному місці. Зараз не пригадаю деталей, але, швидше за все, наше знайомство відбулося на одній із виставок 2010 року, можливо, наших спільних знайомих — Степана Химочки чи Зої Пасічної, а можливо, й на черговій ретроспекції Михайла Жука, яку проштовхував невтомний Тарас Максим’юк. Незважаючи на 35-літню вікову різницю, ми відчували духовну спорідненість, що завжди робило наше спілкування змістовним і невимушеним.

Нагадаю, Іван Іванович Козирод зібрав цікаву колекцію творів М. І. Жу-ка і Р.М. Палецького, яку показував свого часу на кількох міських виставках. Ці твори увійшли також в окремі каталожні видання. Поєднання колекціонування і публіцистики — характерна його особливість. Більше десятка ґрунтовних статей в улюблених виданнях — «Образотворче мистецтво» і «Чорноморські новини» — свідчать про мистецтвознавче спрямування і пасіонарність його натури. Крім згаданих вище митців, це й публікації про Амвросія Ждаху, Євгена Столицю, Степана Химочку. Останній подарував йому одну із картин.

Моє тісніше спілкування з Козиродами розпочалося під час написання інтерв’ю для «Чорноморки». Тут доречно згадати інше інтерв’ю з Іваном Івановичем мого колеги, світлої пам’яті Валентина Щегленка, опубліковане дещо раніше. У мене є журналі-стський принцип — не читати статті «братів по перу» з однієї й тієї ж проблематики, поки сам не напишу, бо це заважає оригінальному висвітленню теми. В межах біографічної хронології я досліджував насамперед творчий феномен мого героя.

На той час Козирод-старший не сприймався інакше, як у єдності зі своєю подругою життя — Ларисою Олександрівною Василевською (1937—2020), з якою він познайомився ще за часів викладацької роботи в Білгород-Дністровському педучилищі. Він завжди ніжно називав її Лорою. Юна одеситка, його учениця, відразу припала йому до серця, і дівчина відповіла взаємністю. По завершенні навчання в 1958-у вони одружилися. Попри вікову різницю у 14 років, це був надзвичайно гармонійний подружній дует із піснею вірності тривалістю в 63 роки. Довгий час пані Лариса, як і її чоловік, викладала в художньому училищі, де вела педагогічну практику, й колишні учні дуже тепло згадують її дотепер. Вести мову про неї — значить говорити про обох.

Лариса Олександрівна була надзвичайно гостинною господинею, раділа друзям, чудово готувала, умі-ла пригощати, підтримувати розмову, і часто застілля завершувалося піснею, адже володіла красивим сопрано. Мабуть, їхній син Іван, згодом вихованець Одеської музичної академії, успадкував потяг до музики саме від матері. У моїй присутності виконували, як правило, українські народні пісні. А репертуар у неї — учасниці хору ветеранів — був надзвичайно багатий, різноманітний.

Ніхто так не знав Івана Івановича-старшого, як його дружина, котра постійно піклувалася про чоловіка, розуміла його звички і потреби, стежила за своєчасним прийманням ліків, допомагала у листуванні та професійному спілкуванні з колегами і друзями. В останні роки навіть «дозувала» прийом його улюбленого коньяку. Дуже багато приділяла уваги у зв’язку з операцією на очах, яку йому робили в клініці Філатова. У період пандемії життя Лариси Олександрівни обірвалося, що стало сильним ударом для літнього чоловіка. Це сталося в 2020-у.

У нашому спілкуванні з Козиродом згадка імені «Лариса» незмінно ви-кликала у нього асоціації з дружиною, тому я намагався уточнювати, або ж знаходити замінники, щоб зайвий раз його не травмувати. Коли з кухні, де порався син, ненароком доносився стукіт посуду, то в обманливому почутті Іван Іванович за звичкою кликав свою Лору…

Пригадую, як незадовго до її відходу, коли відзначали 97-ліття Івана Івановича, ми утрьох обережно мріяли про майбутню організацію виставки з нагоди не такого вже й далекого ювілею. Це викликало в присутніх душевне піднесення, надихнуло. Впевнений, якби доля подарувала Ларисі Олександрівні ще кілька років життя, то виставка пройшла б на вищому рівні. Адже в моїх планах як куратора було показати Козирода не тільки як художника і мистецтвознавця, а й колекціонера. Як уже мовилося, він залишив після себе чудову збірку творів М. Жука і Р. Палецького, чий талант гідно оцінив і підняв на належну висоту. Допускаю, що за безпосередньої опіки дружини ювіляр знайшов би у собі сили бути особисто присутнім на вернісажі. Добре, що підготували відеозвернення, яке нині є безцінним біографічним документом, а сама виставка стала помітною подією в культурному житті Одеси і славною сторінкою в історії родини.

Хочу подякувати дітям, які зробили все від них залежне, щоб забезпечити гідне відзначення ювілею батька. Свою лепту внесли адміністрація Одеського музею західного і східного мистецтва (який свого часу очолював І.І. Козирод) та Одеська обласна організація Національної спілки художників України. Усі інші інституції — різнорівневі «управління культури» — виявили дивовижну байдужість до вшанування людини, яка не тільки пройшла фронти Другої світової війни, а й зробила багато для відродження національної культури. Іван Іванович закладав основи мистецького й освітнього життя Одеси та області у повоєнний період, і плодами його праці багато хто користується й донині, навіть не замислюючись над цим. Незважаючи на те, що Козирод тривалий час обіймав далеко не останні посади в сфері культури, він ніколи не був функціонером, чиновником, не робив кар’єри і не прагнув нагород, а відтак сприймався «чужаком» у коридорах влади. Виставка дуже тішила його, як і публікації в «Чорноморських новинах» та журналі «Образотворче мистецтво», останній номер якого потрапив до його рук за тиждень до смерті.

Мені згадався епізод, описаний О.М. Дерібасом, про зустріч в одеському порту прибулого з Італії праху засновника Одеської рисувальної школи Франца Моранді. Коли Луїджі Іоріні побачив, що частина учнів школи залишається в класах й ігнорують громадянську панахиду, то ламаною російською спересердя вигукнув: «Если б не было он — не было б ты!..».

Після несподіваної кончини дружини наше спілкування з Іваном Івановичем стало майже щоденним впродовж більше трьох років. «Що там новенького?» — завжди запитував мій співрозмовник, маючи на увазі сферу культури, мистецьке життя, без яких себе не мислив. Були й психологічні причини: втративши вірну подругу, він потребував спілкування, а ще, здається, у нього закрався страх випасти із життя. У цьому вимушеному затворництві мені судилося стати своєрідним містком між ним і реальністю, підтримувати контакт з усвідомленням того, що подовжую життя дорогої нам людини. Це стимулювало. У пориві вдячності завжди стриманий Іван Іванович називав мене «справжнім другом», «людиною, близькою по духу». Він взагалі був дуже точним і лаконічним в оцінці людей і майже до останнього дня зберігав ясність розуму. «Який я радий чути твій голосок! — доносилося з іншого кінця слухавки. — З тобою поговорив — ніби в Одесі побував!». Іронія полягала в тім, що доволі часто я перебував за містом, а мій співрозмовник — незмінно в межах Одеси, на Таїровському житломасиві. Крім безпосереднього спілкування зі мною і дітьми, котрі давали йому почуття безпеки, чи не єдиною розрадою для Козирода був радіоприймач, який він мусив приставляти до слухового апарата. Бачив він трохи ліпше лише одним оком, навскіс, а так — лише силуети. Столітня людина була фактично замурована у власне тіло. У цьому весь драматизм ситуації. Кілька разів син вивозив його на прогулянку в інвалідному візочку, але особливого бажання бувати на відкритому просторі Іван Іванович не мав.

«Ось скажи мені, Володю, навіщо я живу?» — не раз запитував мене. «Іване Івановичу, коли ви зможете дати відповідь на це запитання, то, вочевидь, ваше життя набуде ще більшого сенсу, — відповідав. — Кажуть, якщо людина не осмислила свій життєвий шлях, то він був марним». Мені ж особисто спадало на думку, що смисл життя цього чоловіка полягає в тім, аби бути не тільки живим зв’язком з минулими поколіннями, а й утверджувати цінність життя як такого. Чи є потойбічне життя, а чи це тільки рятівна проєкція свідомості у майбутнє — нам не відомо, тож треба подовжувати, наскільки можливо, своє існування тут.

Часто на моє запитання, що робить, чув незмінну, дещо протяжну відповідь: «Та все мрію». Це мене завжди розважало своїм приховано-оптимістичним підтекстом. Як правило, під «мріями» слід було розуміти спонтанні спогади, прокручування і переживання набутків пам’яті. А вона, пам’ять, зберігала багато цікавих епізодів. Козирод-старший дуже переймався тим, що далеко не всі з його найближчого оточення мали достатньо часу, чи й бажання, слухати спогади про його рід і пережите. Дивовижно, але він пам’ятав навіть приповідки-каламбури, з якими обездолені діти в трагічний 1933-й жебракували селами Слобожанщини.

Козиродове «мріяти» мало ще один вимір. Самітність — це доля довгожителів, адже більшість їхніх ровесників уже відійшла в інші світи. Цей стан на схилі літ вимагає мужності, постійного внутрішнього діалогу — відповідей на карколомні запитання перед лицем Бога, власного сумління, людьми, мріями дитинства і юності. Вимагає граничної чесності. Тільки йому відомо, якою була позиція його «Я» у цій складній системі цінностей; його ступінь скепсису між внутрішнім моральним ідеалом, честолюбними помислами і реальними досягненнями.

Серед пріоритетів Івана Івановича — бесіди на філософські теми, особливо про стоїків, про сенс життя, про сутність Бога. Як людина начитана, він не був у прямому значенні релігі-йним, швидше — з когорти гностиків, що прагнуть досягти гармонії зі світом перед Вічністю, передусім, розумом. А ще полюбляв афоризми знаменитостей. Якщо тривалі розмови не дуже стомлювали, то любив, щоб я зачитував йому свої нові статті. «Оце ти влучно, красиво сказав!» — оживав на якомусь пасажі мій вдячний слухач. Відкрию ще одну грань його особистості — любов до класичної музики, на якій Іван Іванович добре розумівся: Моцарт, Бетховен, Шопен, Лисенко, Скорик у певний період духовного розвою були помітно ним затребувані.

Слід визнати, що це була людина з характером, яка у разі потреби завжди могла наполягти на своєму. Це меншою мірою проявлялося під час наших «психотерапевтичних сеансів». Стоїчне терпіння, поступливість, відсутність старечої вередливості, принаймні, в спілкуванні зі мною, робило його товариство завжди бажаним. Як правило, він обмежувався лише проханням. Інколи, крім мене, Івана Івановича навідували мистецтвознавці, деякі з суто професійного інтересу; приходили давні приятелі, зокрема Тарас Іванович Максим’юк, а ще — колишні учні, як-от Лариса Дем’янишина, а в період підготовки ювілейної виставки — Едуард Пороник, який з ентузіазмом поставився до цього проєкту. Навіть увага в соціальних мережах радувала його, і він вряди-годи просив мене передати вітання тій чи іншій дорогій йому людині.

Мав почуття гумору і завжди відчував перевагу, яку давав поважний вік. Бува, зайде розмова про когось зі старших, цікавився: «А скільки ж йому років?». «Та вже років сімдесят». «О-о, ще пацан!» — звучало у відповідь. Він любив мене розвеселити.

Після відзначення ювілею в Івана Івановича намітився певний спад — стан здоров’я поступово погіршувався, розмови ставали коротшими, з паузами. Це сталося ще й тому, що він самотужки навіть навмання вже не міг набрати мій номер. Коли ж я телефонував, то дедалі частіше чув відповідь сина: «Батько спить, може, розбудити?» Він так і заснув, тихо, немов дитина, нікому не дошкуляючи, що навіть у його смерть діти повірили не відразу…

Пишу ці спогади напередодні сороковин Івана Івановича Козирода, допоки його душа ще в земній орбіті. Кажуть: про померлого все, або ж тільки добре. На «все» не претендую, а про добре прагну сказати якомога лаконічніше. Більше про основні віхи його життя можна дізнатися із статей «Ми просто йшли, у нас нема зерна неправди…» Валентина Щегленка та «Життя земного обрій неозорий» автора цих рядків («ЧН», 24.12.2011 та 12.10.2023).

Останнє, на що хотів би звернути увагу, то це на ставленні І.І. Козирода до теперішньої війни. Єство, розум старого фронтовика не могли збагнути абсурдності ситуації, коли один з народів, що раніше пліч-о-пліч з нами протистояв фашизму, міг переродитись в свого колись ненависного антагоніста. Можливо, в Одесі тепер не стало останнього з числа справжніх ветеранів Другої світової.

Людина, про яку мовиться в цей містичний у своєму значенні день, склала нам своєрідний духовний заповіт через власний приклад: любити свою сім’ю, любити і розуміти людей, любити свою землю і мистецтво. Можливо, у цьому й прихована відповідь на питання про сенс життя — питання, яким останнім часом переймався Іван Іванович. Цієї статті йому вже ніколи не прочитати, вона для тих, хто його знав і для нащадків, але не можу абстрагуватися настільки, щоб зовсім не думати про те, як він би її сприйняв...

Ще мить — і його довга прощальна тінь промайне на горизонті, відгородиться вічністю від усього земного, сховається за обрій. Залишиться тільки животворний спогад.

Володимир КУДЛАЧ.
НА СВІТЛИНІ: подружжя Козиродів.
Фото автора.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net