Переглядів: 134

Чи можливий душевний мир у час війни?

Перша й інстинктивна відповідь на поставлене запитання, звичайно ж, негативна. Слова «мир» і «війна» є антонімами і взаємно виключають одне одного. І чи не злочинним було б відчувати мир у душі, коли щодня гинуть люди? А до Гарнізонного храму у Львові страшно підходити, бо неминуче натрапиш на черговий похорон загиблого воїна. То як на це дивитися спокійно? Отож логічною виглядає відповідь, що справжній душевний мир настане лише тоді, коли війна закінчиться справедливим фіналом, а її винуватці будуть покарані.

У цій фразі ключове слово — «справедливим». Справедливість справді є засадничою передумовою того душевного миру, яким заспокоїться серце кожного українця. Справедливість для українців — одне з найважливіших понять. А протест проти несправедливості — це чи не найпотужніша пасіонарна сила. Згадаймо, чому Євромайдан переріс у Революцію Гідності? Бо коли народ побачив, як побили неозброєних студентів, то сказав собі: «Це несправедливо!». А чому свого часу піднялись на спротив дисиденти? Та тому, що сказали собі: «Арештовувати поетів і письменників лише за вільне ненасильницьке слово — це несправедливо!».

Отож загалом можна сказати, що саме реалізована справедливість дає народові почуття душевного миру. У нинішніх умовах справедливість для нас має різні виміри: один — внутрішній, коли йдеться про те, як розподілені тягарі цієї війни. А другий вимір — зовнішній, коли йдеться про те, наскільки справедливим буде закінчення війни.

Спершу кілька слів про отой внутрішній вимір. Як стверджує Андрій Курков, «українці за два роки війни втратили емоційну стабільність, але навчилися приховувати це один від одного. Ми — травмована нація». Але для мене це сигнал, що ми втрачаємо мир у душі. Бо стан миру означає, що ми емоційно стабільні навіть в умовах великих випробувань.

Перша і чи не найголовніша причина для неспокою — непевність щодо того, чим завершиться ця війна. Надмірний оптимізм a la Арестович зіграв з нами поганий жарт. Люди, на жаль, потрапили у велику залежність від медійних новин, а тому їхні емоції точно відповідають барометрові фронту. По-філософськи абстрагуватися від новин і дивитися на цю війну з висоти пташиного польоту людям, як правило, важко.

Ще однією причиною для неспокою є той очевидний факт, що війна зачепила всіх українців не однаковою мірою. Переповнені цвинтарі і переповнені ресторани точно окреслюють амплітуду цієї несправедливої розбіжності. Проте Михайло Дубинянський слушно підмітив: «Розмазати військові негаразди рівномірним шаром по всій Україні не вдасться — і вже одне це породжує гострий дефіцит справедливості у суспільстві… Війна несправедлива за своєю природою, а держава не в змозі змінити природу війни».

Отож нам важливо не допустити двох екстремальних ситуацій. З одного боку, справді осудними є зневага до закону, злісне ухилянство і корупція на крові. І тут потрібний грамотний і виважений тиск з боку громадянського суспільства. З іншого боку, так само недопустимо прагнути, щоб і в мого сусіда хата згоріла. А в українців це вже ввійшло навіть у народне прислів’я.

Проте весь попередній досвід мого життя дає на винесене в заголовок запитання ствердну відповідь: так, душевний мир у час грізних випробувань можливий. Щоправда, за однієї умови: коли на тобі нема вини і ти стоїш на правильному боці історії.

Табір навчив мене дивитися зовсім іншими очима на відомі блаженства Нагірної проповіді: «Блаженні гнані за правду…», «Блаженні ви, коли вас будуть зневажати, гонити та виговорювати всяке лихо на вас, обмовляючи мене ради» (Мт. 5:10—11). Тоді я зрозумів, якими точними і відповідальними є ці слова! Усвідомлення того, що ти на стороні добра, возносить тебе на духовні висоти, стає для тебе опертям, значення якого починаєш розуміти лише тоді, коли виходиш із табору і тепер уже маєш заслужити собі на хліб насущний, виправдати своє існування добрими ділами. Тільки тоді усвідомлюєш, якими воіс-тину блаженними і значущими були всі твої табірні роки!

Щоб ви не вважали мене зовсім схибнутим, пошлюся на подібні свідчення мого побратима Семена Глузмана: «Тут, у концтаборі, я живу повноцінним духовним життям, щасливий попри те, що доводиться витримувати» [Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента, с. 25].

І я бачив цей душевний мир в очах Олекси Тихого, який знав, що доживає в тюрмі свої останні дні.

Отож мир у душі — це насправді умиротвореність людського сумління від того, що людина живе у згоді з Божим законом. Так є в людини, так є і в народу. Не ми напали на Росію, а Росія — на нас. І доки ми своїми діями підтверджуємо, що в боротьбі світла з темрявою ми є світлом, а не темрявою, доти в душі народу справді може бути мир — навіть у час жорстокої війни.

А тепер проаналізуймо зовнішній вимір справедливості. Зрозуміло, що українці відчують себе скривдженими, якщо війна не закінчиться справедливим миром, який передбачатиме повернення територій, моральні й матеріальні реституції та покарання ворога. Проте якби тут був ізраїльський мислитель Юваль Ной Гарарі, то він би мене застеріг: «Віра в абсолютну справедливість призводить до відмови визнати складність реалій цього світу. Вимога абсолютної справедливості неминуче призводить до нескінченних війн. За всю історію людства не було укладено жодного мирного договору, який би не вимагав компромісу або який би забезпечував абсолютну справедливість».

Почасти він правий, бо хіба у світі всі народи втішаються справедливістю? Як щодо курдів, тибетців чи уйгурів? І чи був справедливий мир після Другої світової війни, скажімо, для фіннів, які втратили добрий шмат своєї території? На жаль, цей світ несправедливий, і в ньому богиня свободи виходить не з піни морської, як Афродіта, а з поту і крові тривалої боротьби.

Отож я згоден із тим, що абсолютна справедливість є лише в Бога, тоді як людська справедливість завжди є частковою. Але цей висновок не має призводити до релятивізму: мовляв, усі по-своєму справедливі — і всі несправедливі водночас. Земна справедливість також може бути однозначною, і ця однозначність задається Божими заповідями: вбивати невинну людину, відбирати її майно, нечесно судити її — все це є однозначні види несправедливості. Тобто люди не можуть сказати, яка справедливість буде абсолютною, але вони таки можуть сказати, без чого справедливості досягти неможливо.

Отже, правильним висновок може бути лише один: ми не можемо побудувати дієву систему безпеки — тобто сталий мир — шляхом спотворення чи ігнорування цінностей, передусім справедливості. Більше того, за словами єпископа Десмонда Туту: «Якщо ви тримаєте нейтралітет у ситуаціях несправедливості, то ви стали на бік гнобителя».

У першій половині ХХ століття митрополит Андрей Шептицький, якому довелося пережити дві світові війни, якось сказав: «Бо кожний розуміє, що мир, який не рахувався б із потребами народів і при якому народи вважали б себе скривдженими і ними б у дійсності були, не був би ніяким миром, а радше причиною нових чимраз гірших ускладнень і взаємних ненавистей, які мусили б довести до нових воєн» [т. ІІІ, с. 290].

Інстинктивно це розуміє сьогодні Україна, а з нею і майже всі посткомуністичні народи. На жаль, цього не розуміють творці шахових партій з агресором, які пропонують Україні пожертвувати частиною її територій задля досягнення миру. Мовляв, ну що вам — жалко? Але ж тоді, мовляв, не будуть гинути люди!

Зрозуміло, що я зараз гірко іронізую, але водночас не можу цілковито відкинути логіку порятунку людей. Є певна межа, до якої кожна нація може жертвувати собою. Українці, яких московити до останнього вирізали в столиці гетьмана Мазепи Батурині, були не менш хоробрі, як наші воїни сьогодні. І Галичина, попри героїчний спротив УПА, таки змушена була на якийсь час упокоритись. І спрогнозувати, коли терези схиляться в бік такого упокорення, неможливо. Тим більше, що московити зі своїх підручників твердо засвоїли: що більшим є насильство, то швидше жах від нього змушує націю упокоритись. Проте сьогодні — і то вперше за свою історію — ми все-таки не самі й отримуємо практичну допомогу з боку наших західних партнерів. Так, вона не така надійна, як би нам хоті-лося, але нас би вже окупували й переселили в новітній ҐУЛАҐ, якби її взагалі не було.

Мабуть, хтось із вас уже ознайомився у моїх давніших статтях з моїм дилетантським пророцтвом, яке дає мені внутрішню силу і мир. Не можу втриматися від спокуси повторити його тут. Боротьба України за визволення з-під російського ярма триває століттями і має свої злети та свої падіння. І водночас має свою позитивну визвольну динаміку, бо з кожним злетом Україна робить крок уперед і звільнюється від бодай якоїсь частки свого поневолення.

Цей процес, якщо подивитися на нього в прискореному порядку, настільки феєричний, що мені аж напрошуються біблійні асоціації: «І я побачив у правиці того, хто сидить на престолі, книгу, написану всередині і назовні, запечатану сімома печатями. І я бачив ангела могутнього, що проголошував голосом гучним: «Хто достойний розкрити книгу і розняти печаті її?» (Од. 5:1-2).

Ясна річ, у цих словах я бачу не пряму паралель, а лише метафору. Спочатку в Х—ХІ ст. яскравою зіркою спалахнула цивілізація давнього Києва, а тоді згасла, і її зоряний пил удобрив інші культури. І це пригасле київське ядро було запечатане сімома печатями. І так тривало довго, поки Господь не почав зривати їх.

З-під першої печаті, яку увиразнювала Польська Корона, у ХVІІ ст. зблиснуло сяйво Козацької республіки Богдана Хмельницького, яке збурило весь геополітичний простір, але згасло, передаючи свою енергію Москві. Відтепер сторожити печаті взялася Російська імперія.

Другу печать зірвала більшовицька революція 1917 року, і на короткий час засвітила зоря Української Народної Республіки. І навіть коли вона згасла, її державницькі обриси залишилися в обрамленні УРСР. Роль сторожа печатей перейшла до комуністичної імперії СРСР.

Третю печать зірвали нацисти, око яких упало на багаті українські чорноземи, що могли стати житницею Третього Райху. Проте Акт відновлення Української Держави, проголошений 30 червня 1941 року, видобув лише кількаденне оманливе світло. А згодом воїни УПА героїчно боролися, але при цьому й усвідомлювали, що виснажливу боротьбу на два фронти їм не виграти.

Четверту печать вдалося зірвати розчерком пера на українському референдумі 1991 року. Так для Москви, за словами Путіна, настав час «найбільшої геополітичної катастрофи ХХ століття». Поки Кремль надія-вся, що «втікачка» повернеться до нього сама, Україна таки втримала своє світло, хоч і світила тьмяно та миготливо.

П’яту і шосту печаті зірвали українські Майдани — Помаранчева революція 2004-го і Революція Гідності 2013—2014 років. Вони освітили всю планету яскравим сяйвом духовних цінностей. Київ — отой в очах європейців непривабливий Назарет, з якого нічого не може прийти доброго (пор. Йо. 1:46), — раптом запалахкотів чимось новим і цікавим. Завдяки жертві Небесної Сотні силам кремлівського зла не вдалося загасити українську зорю. Але Зло усвідомило: допустити новий спалах світла — смертельно небезпечно. Бо тоді його потік уже не стримаєш.

Сьому печать зриває сьогодні російсько-українська війна. І знову напрошуються біблійні асоціації: «Горе вам, земле і море, бо спустився до вас диявол із лютістю великою, знаючи, що короткий час має» (Од. 12:12). Пароксизм люті Зла — безконечний. Воно не просто гасить світло української зорі — воно прагне знищити саме його джерело. Це його останнє відчайдушне зусилля: Зло пішло ва-банк. Але волі Провидіння йому вже не стримати, і Тайні, що так довго перебувала за сімома печатями, призначено явитися людям. Із жертви невинно убієнних і незмірно скатованих полине повноцінне світло воскреслого Києва, на горах якого, за пророцтвом Андрія Первозваного, і «возсіяє благодать Божа».

Ясна річ, у мене нема доказів того, що моє передчуття є правильним. І навіть якщо воно правильне, я не знаю, як і коли воно буде реалізоване. Але так уже було колись у брежнєвських таборах праці: ми знали, що радянська імперія розпадеться, — тільки не знали, коли і як. Так і в нинішній воєнний час ми бачимо перед собою Зло, яке неминуче западеться під тягарем своїх злочинів. Так, воно може виграти багато битв, а наша перемога може бути розтягнутою в часі — до цього ми маємо бути психологічно готові. Але нинішнє кремлівське Зло не виграє головне протистояння з Добром: не Путін, а Бог є Господом історії. Й усвідомлення цього вселяє в мою душу мир, оскільки наш народ цьому Злу не упокорився.

Мирослав МАРИНОВИЧ,
член-засновник Української Гельсінської групи,
дисидент і політв’язень часів СРСР, філософ, релігієзнавець,
проректор Українського католицького університету.

(Виступ на «круглому столі» «Інституту лідерства та управління — Інституту релігійної свободи «Імператив воєнного часу: вгору піднести серця». Український католицький університет, 23 травня 2024 року.)

Джерело: https://zbruc.eu.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net