П’ять імперських міфів про Крим

Міф 1. Уся культура Криму — надбання часів російської колонізації

«Починаючи з 2014 року, після того як півострів окупувала Росія, для Криму настав період реколонізації — повторної колонізації, весь процес якої триває вже 241 рік», — каже Алім Алієв, заступник генерального директора Українського інституту і засновник літературного проєкту «Кримський інжир». Отже, міфи про «російський півострів» Росія просувала за кордоном задовго до 2014-го, концептуалізувавши в гасло «Крим наш» уже з початком нової окупації.

Міф про відсутність автентичного кримського будується на урізаній історії півострова, яку починають від першої колонізації Росією за часів Катерини ІІ. Фактично вона обмежується XIX—XX сторіччями з акцентом на «відчуженні» Криму Хрущовим. Тобто мешканців півострова, що були там задовго до колонізації: кримських татар, караїмів, кримчаків, — пропаганда ніколи не враховувала.

«Більшість масмаркетних пам’яток і туристичних місць Криму (Ластівчине гніздо, Катерининська тропа, грот Шаляпіна, дача Чехова) мають проросійський колоніальний наратив на противагу автентичності Ханського палацу. Останній — головний символ матеріальної спадщини кримських татар, який зараз руйнують під ви-глядом реставрації. Черепицю татарку замінюють іспанським дахом, дерев’яні автентичні балки — пластиковим «новодєлом». Додаємо до цього також незаконні розкопки, вивезення спадщини на «виставки» в Росію, вивернення історії Криму, зокрема новітньої. Це все яскраві маркери колонізації. Тобто нищать те, що не вписується в парадигму «російського Криму», — пояснює Алім Алієв.

Про «реставрацію» Ханського палацу LB.ua розповідав ще п’ять років тому. З того часу, на жаль, змінилося небагато.

Ельміра Аблялімова, експертка й координаторка проєктів Кримського інституту соціальних досліджень, доповнює: «Із 2014 року ми зареєстрували всі типи порушень міжнародного гуманітарного права у сфері захисту культурних цінностей під час збройного конфлікту, що зафіксовані в міжнародних документах. На превеликий жаль, ці порушення стосуються не тільки архітектурної спадщини. Це також і привласнення об’єктів, і переміщення культурних цінностей, і незаконні археологічні дослідження, і модифікація/перебудова нерухомих об’єктів культурної спадщини, що призвели до втрати автентичності пам’яток, використання об’єктів у військових цілях. Крім того, зафіксували численні факти знищення поселень, пов’язаних з кримськотатарською історією, та кримськотатарських кладовищ. Ситуація навколо бахчисарайського Ханського палацу, на мій погляд, яскраво демонструє наміри окупантів — знищити (у перспективі) навіть па-м’ять про існування кримських татар на території Криму. Тому що сама наша історія є доказом їхніх злочинів».

Міф 2. Образ кримського татарина як ворога й зрадника

Радянська й пострадянська історіографія змальовує образ кримського татарина як жорстокого заво-йовника, який живе грабежем і набігами на чужі, зокрема українські, землі. Вважали, ніби Україна й Крим ніколи не були у дружніх стосунках: козаки ходили у військові походи на прикордонні міста Кримського ханства, а кримські татари здійснювали набіги на Запорізьку Січ. Утім, є багато фактів запорізько-кримських відносин, що свідчать і про спільні походи, й періоди дружби, але їх замовчували або підлаштовували під загальний негативний образ кримського татарина.

«Ми досі живемо у стереотипних уявленнях щодо історіографії Криму, щодо кримських татар (особливо в питаннях етногенезу, державності, взаємодії із сусідами тощо). Дуже цікаві такі стереотипи, як «Московія — рятівник України від татар», «Кримське ханство — васал Османської імперії», «подолання загрози з боку Османської імперії та Кримського ханства — це історичне питання існування українського народу». Кримських татар асоціювали й досі асоціюють зі словом «загарбник». 2023 року в межах проєкту ZINCIR, що відбувся за підтримки Українського культурного фонду, разом з історикинею Гульнарою Абдулаєвою ми зібрали 12 найпоширеніших міфів про Крим. Зокрема, розмовляли і на цю тему», — розповідає Ельміра Аблялімова.

На її думку, асиміляція та розмивання історичної ідентичності Росія здійснює різними шляхами. Стосовно українців — це принцип тотожності («ми — один народ»), а щодо кримських татар — принцип інакшості («вони, тобто кримські татари — тюрки, мусульмани, тобто вороги»).

Міф 3. Україна та Крим — несумісні за менталітетом, віросповіданням, культурою

Із попереднього міфу походить і цей, який нібито свідчить про те, що українці та мешканці Кримського пів-острова завжди мали різні культурні, релігійні бекграунди й менталітети.

Насправді ж, як розказує історикиня Гульнара Абдулаєва, Україну та Крим пов’язує спільна історія, відповідно — етнопсихологічна близькість, що полягала у спільній ментальності воїнів. Її доповнювали спільна жага до свободи: культурної, релігійної, територіальної.

Свідчить про це і Конституція Пилипа Орлика 1710 року: «Оскільки нам завжди необхідна сусідська дружба з Кримською державою, до чиєї допомоги Військо Запорізьке для оборони своєї не раз вдавалося, то, наскільки на цей час це можливо буде, Ясновельможний гетьман через послів своїх до Найяснішої Його Милості Хана Кримського має дбати про відновлення давнього з Кримською державою братерства та єднання військового і підтвердження вічної приязні, дивлячись на яку сусідні держави не відважилися б прагнути поневолити Україну чи коли-небудь чинити над нею ґвалт. Після закінчення війни, коли Бог допоможе, при бажаному й очікуваному нами мирі, новообраний гетьман, осівши у своїй резиденції, має неухильно пильнувати, зобов’язавши до цього і уряд свій, аби ні в чому з державою Кримською дружба і побратимство не порушилися через наших свавільних та легковажних людей, які звикли не тільки сусідську згоду та приязнь, а й союзи мирні руйнувати».

Міф 4. Симулякр «кримський народ»

«Кримський народ» мовою сучасної Росії означає щось подібне до «радянської людини». Ідеться про нівелювання національних культурних цінностей і перетворення мешканців Криму на російських громадян. Таку деформацію національної ідентичності, на думку Аліма Алієва, можна назвати одним з китів, на яких тримається сучасна колонізація Криму. Серед інших — мілітаризація населення, яку Росія здійснює ледь не з дитячого садочка, й переселенська колонізація. За статистикою, яку наводить Алієв, на початку XVIII століття, перед першою анексією Криму, 95% населення півострова були кримськими татарами, зараз же вони становлять 13—15%.

Після 2014 року з Криму вчергове мусили виїхати кримські татари й проукраїнськи налаштоване населення. Натомість до півострова масово почали приїжджати росіяни.

«Так, у Криму зараз відбуваються культурні фестивалі, аби наголосити на «общності перед великим російським государством». Їх фінансують російські політичні, громадські, релігійні організації. Знаходять двійку-трійку ансамблів, що представляють «інтернаціональність» (не «мультикультурність», адже це два різних поняття) Криму як частини Росії. Аби не говорити про національності, народжені на острові», — пояснює Алім Алієв.

Міф 5. Античний спадок Криму — ознака старовинної культури Росії

Ще у 2017 році російські медіа поширювали новину, буцімто відтепер Керч (тобто давньогрецький поліс VI ст. Пантікапей) вважають найстарішим містом Росії. Водночас безліч кримських пам’яток вивезли за часи окупації «на виставки» до великих російських музеїв, де їх експонують, звісно ж, як частину російського спадку. Так Москва намагається додати своїй історії та культурі стародавності й цінності.

Зокрема, у травні 2023-го стало відомо, що золото Візантії та інші артефакти вивезли із заповідника «Херсонес Таврійський» до Великого Новгорода. Не можна не згадати і повернене в Україну «Скіфське золото», що спочатку перебувало в Національному музеї історії України в Києві та чотирьох кримських музеях, а пізніше дев’ять років чекало, поки завершаться суди з Росією в Амстердамі.

«Саме пам’ятки зв’язують людей, що мешкають на певній територій, з історичним контекстом; бо вони є маркерами історичної пам’яті про наше минуле й усвідомленням нашої ролі в майбутньому. Напад на культурні об’єкти — це завжди цілеспрямований напад на народ», — каже Ельміра Аблялімова.

Анастасія НЕРОЗНАК.