Переглядів: 128

Одеська адреса Аркадія Казки

Вивчаючи науково-літературну спадщину незабутнього одеського письменника, літературознавця і краєзнавця Григорія Дем’яновича Зленка (1934—2015), з цікавістю перечитав його книжку «Подорож у минуле: розповіді про пошуки і знахідки» (Одеса, «Маяк», 2019), де особливу увагу звернув на статтю «…Світу білого не випив», присвячену вшануванню пам’яті нині, на жаль, малознаного українського поета доби Розстріляного Відродження Аркадія Васильовича Казки (1890—1929). А в тогочасному літературному процесі то була досить помітна особистість.

Скажімо, ділячись своїми враженнями від цілком випадкової зустрічі в редакції «Літературної газети» в Києві з біографом і збирачем творів частково вцілілої поетичної спадщини А.В. Казки, літературним критиком Станіславом Тельнюком (1935—1990), до речі, батьком відомих виконавиць українських народних пісень — сестер Тельнюк, Григорій Зленко наводить спогад про те, що начебто славетний Павло Григорович Тичина (1891—1967) на схилі літ якось наголосив: «Я не знаю, чи був би я таким Тичиною, якби не дружба з Казкою…».

Як з’ясувалося, ця фраза, за відповідного документального аналізу, має ще й окремий одеський краєзнавчий аспект, але про це дещо згодом. Спочатку ж наведу стислу біографічну довідку, на яку спирається сучасна дослідниця Тамара Демченко (м. Чернігів) і яка була надрукована ще за життя поета, у 1928 році: «…народився року 1890, вересня 11/24, в містечку Седневі Бобровицького ра-йону на Чернігівщині. Батьки — селяни, козаки. А. Казка скінчив реальне училище в Чернігові р. 1910. Після того поступив до Київського Комерційного Інституту (1913). Революційні події стали на перешкоді, інституту А. Казка не скінчив. З 1919 року почав вчителювати (на Катеринославщині, в Києві). Року 1925 переїхав до Одеси. Там вчителює й до цього часу в залізничній трудшколі. Друкуватися почав в «Літературно-Науковому Вісникові». Перший друкований вірш — «Зорі». На початку 1928 р. вступив до літературної організації селянських письменників «Плуг» (див.: Лейтес А. і Яшек М. Десять років української літератури (1917 — 1927). — |Б.м.|: ДВУ, 1928. — Т. 1: Бібліографічний. — С. 200).

За спогадами дружини поета — Ганни Павлівни Цитович, Аркадій з дитинства успадкував від батька музичні здібності, мав чудовий голос, схожий за тембром на голос славетного українського співака Івана Козловського. Хлопчиною захоплювався також живописом, літературою. «Будучи ще учнем реального училища, Аркадій Васильович разом з П.Г. Тичиною співали у хорі і жили в інтернаті при монастирі».

Відтоді вони й потоваришували і листувалися впродовж багатьох років, аж до трагічної загибелі А. Казки. Разом відвідували славнозвісні «суботи» Михайла Коцюбинського на його квартирі у Чернігові, від якого, власне, й отримали благословення стати українськими поетами. До слова, учасником тих творчих зустрічей був і майбутній одесит, професор Михайло Жук (1883—1964), український графік, живописець, кераміст, поет, перекладач і педагог.

У реаліях стародавнього міста в серпні 1914 року у Спаському соборі Аркадій Казка за дорученням також активного учасника тих «субот», майбутнього знаного поета і політика радянської доби Василя Еллана (Блакитного) (1893 — 1925) склав присягу на вірність Братству самостійників. Як згадував один з тодішніх учасників братства Роман Бжеський, «Аркадій Казка… був назверх спокійний, замріяний юнак, говорив спокійно, м’яким і зрівноваженим тоном і мав надзвичайно лагідну і приємну усмішку. Значно пізніше, коли я ближче познайомився з братчиками, я чув, як його звали «солодка казочка».

Початок революційних подій у 1917 року А. Казка зустрів із захопленням, відгукнувшись на них усім своїм єством з мріями про відродження української мови, культури, літератури. Його цілковито захоплює вир українського громадсько-політичного та мистецького життя. Він бере активну участь в українських революційних і культурно-освітніх організаціях. Як артист-аматор долучається до вистав та акцій, органі-зованих місцевою «Просвітою». Ті бурхливі події не могли не знайти відгук і в його поетичній творчості. Один із таких віршів, який чуттєво співзвучний нашому грізному часу, наведу наприкінці тексту.

Перипетії та перебіг подій громадянської війни змусили Аркадія Васильовича із сім’єю влітку 1919 року перебратися до Києва, де його життєвий шлях у Всевидаві знову ненадовго перетинається з Павлом Тичиною. Однак стан здоров’я, ознаки хвороби (туберкульоз), життя впроголодь змушують його перебратися на Катеринославщину та присвятити себе учительству.

Саме тут, у семирічній школі села Підгородне, у 1921-у серед загалу сільської дітвори він зумів розгледіти нахил до творчості в обдарованого учня, майбутнього поета і перекладача Василя Мисика (1907—1983) і передати йому Божу поетичну іскру. Між молодим учителем і здібним школярем зав’язалася дружба, котра, як і листування між ними, тривали до загибелі Аркадія Васильовича. Збережений епістолярій між Казкою і Мисиком та Казкою й Тичиною дає сьогодні унікальну можливість відчути самобутні риси цієї неординарної особистості.

Ось як, наприклад, в одному з листів до В. Мисика А. Казка мимохідь зазначає появу й усвідомлення ним власного поетичного дару: «А літературу я люблю, ще з того часу, як 12-літніми хлопчаками Павлусь Тичина і я співробітничали в хлоп’ячому журналі в Чернігові в Тройці, коли інші хористи платили по 2 грудки сахару за число». Зачаровували їх обох і неповторна краса мальовничої природи Чернігівщини та її унікальні історичні пам’ятки.

Василь Мисик завжди з нетерпінням чекав зустрічей з Аркадієм Васильовичем, охоче слухав його розповіді, пояснення, дивувався, як багато він знає. Акторські здібності Казки захоплювали учнів школи. Це було справді щось нове. Ніхто ще не розповідав їм про рідне слово з такою шаною і любов’ю. «У слові, — казав учитель, — почуття. Великі письменники у вигляді книг заповіли нам власні душі».

У своїх спогадах про Аркадія Казку Василь Мисик пише: «Це була рідкісно обдарована людина. Музикант, співак, художник, літератор, блискучий педагог, улюблений наставник кількох поколінь школярів, душами яких він умів володіти безроздільно. Мені не доводилося чути про жодного вчителя, який би так легко й безболісно знаходив спільну мову з усіма своїми учнями без винятку… Він сам завалював себе роботою, головним чином тією, що виконується на громадських засадах, щедро віддаючи свої сили й час, які могли б бути використані на здійснення власних задумів. Він малював і співав, був і диригентом, і режисером, і актором, проте найбільше його захоплювала поезія».

Не вдаючись в окремі деталі подальшого шляху Аркадія Васильовича на вчительській ниві, зауважу лише, що його педагогічний талант був відзначений званням «Заслужений вчитель УРСР», а до Одеси він потрапив із сім’єю у 1925 році, увійшовши за розпорядженням Наркомату освіти УРСР до складу групи педагогів під орудою тодішнього профспілкового активіста Ілліна для надання практичної допомоги 77-й залізничній школі в умовах тогочасної політики українізації.

За даними Григорія Зленка, саме адресу цієї школи Аркадій Казка вказує в листі до Павла Тичини від 17 жовтня: «м. Одеса, вул. Свердлова (тепер — Канатна. — Прим. Г.З.), 89, залізнична трудшкола № 77». Нині за цією адресою розташовується Одеський ліцей №59.

Наступним днем жовтня датований лист Аркадія Васильовича до Василя Мисика, в якому він, зокрема, повідомляє: «Одеса мені дуже подобається і, здається, не тому тільки, що дала мені людську, — а не ганебну! — оплату праці. Море глибоко зазирнуло в душу. Зараз воно, щоправда, частенько кутається в туман. Але я його в перший день прибуття бачив спокійним, величним, сапфірним, безмежним. Як сірий попілець захвату нашої зустрічі залишився… сонет». Під автографом «Моря» стояла дата: «13 жовтня 1925 року». Саме від неї Григорій Зленко і пропонував визначати лік одеського відрізку творчого шляху поета.

У листі до Мисика у липні 1926-го Казка зафіксував особисте враження від зустрічі з морською стихією: «Вчора я хотів переспорити море. Були здорові хвилі, а я не хотів купатись у сільській гущі і пішов сам собі на гострий скелястий мис. Море там клекотіло білим шумовинням, як у велетенському казані. Хвилі били у скелі з такою силою, що земля стогнала і мовби двигтіла… Вліз і став на герць. Ось налетіла одна. Нагнувсь головою. Напруживсь. Пронизав. Щось зелене з вітром спершу, а потім шумовинням і гуркотом штовхнуло увесь мій корпус. Витримав. Струснув із чуба воду. А там гуркоче нова хвиля, мотаючи білим султаном. Знову буцнувся. Далі ще і ще — я пірнав і вискакував із хвилі, щоб дихнути повітрям. Аж ось почув: гуде… Зачорніло переді мною. Учепився на всі сили за виступ, похилившись уперед. Як гухнуло — зірвало зі скелі, потягло, тернуло рукою об скелю одну й добре стукнуло бедрами об другу, прибережну… Ну, — вирішив, — на цей раз буде, ти перемогло. І я почав удягатись…».

Перебуваючи в гармонії з природою, А. Казка як справжній митець болісно реагував на суспільно-полі-тичні зміни, що відбувалися в Україні під адміністративним тиском системи тоталітаризму. Він помічає деградацію у морально-етичній сфері й пише своєму обдарованому учневі: «Найбільше бо ненавидів, ненавиджу і ненавидітиму отой дух покори, отой новий дух фарисейства, до якого так старанно підганяють сучасну письменницьку молодь, — як колись солдата до муштри». І далі: «…в українізації суспільства багато липи, проводиться вона вкрай казенно, передусім для українізованих, справжніх українців у радянський апарат майже не пускають, література, мистецтво, музика і взагалі вся національна українська культура затиснута цензурою, нещасних селян грабують і душать податковим пресом, стати на захист своїх прав вони бояться, література про село бреше, українська сировина вивозиться за межі республіки, індустріалізація всіх робить старцями».

Уночі 10 вересня 1929 року Аркадія Казку було заарештовано у справі СВУ і кинуто до одеської в’язниці. На допитах поводився гідно, нікого не обмовив. За однією з версій, був затероризований і доведений до самогубства слідчим НКВС Григоренком (23 жовтня 1929-го покінчив із життям у тюремній камері), за іншою —вбитий співробітниками слідства. Реабілітований аж у часи незалежності України — 27 листопада 1997-го. Архів поета загинув під час Другої світової війни.

Прочитавши згадану публікацію Г.Д. Зленка, як краєзнавець я зацікавився питанням: а де ж саме в Одесі мешкав Аркадій Казка з сім’єю (дружиною та двома синочками)? Адже автор на самому початку статті повідомив цікаву інформацію про те, що П.Г.Тичина, повертаючись із закордонного відрядження з Туреччини в січні 1929 року, віддав перевагу ночівлі не в міському готелі, а в помешканні свого давнього друга.

Щоб заповнити прогалину стосовно одеської адреси поета, ще взимку я звернувся з електронним запитом до Музею Павла Григоровича Тичини в Києві, однак, як згодом повідомила його директорка Євгенія Слизюк, у фондах музею не збереглося жодної листівки з адресою з тогочасної Одеси.

Відтак я пішов іншим шляхом. Річ у тім, що чернігівський дослідник Володимир Шкварчук на початку 2000-х опублікував низку статей щодо слідчої справи стосовно поета А. Казки, заведеної на нього в 1929 році, яка чомусь зберігалася не в Одесі, а в Державному архіві Чернігівської області (ДАЧО). (Див.: Шкварчук В. Винуватий, бо українець. За матеріалами слідчої справи № 4748 Одеського окрвідділу ДПУ, ДАЧО, сп. 3208 // Сіверщина. — 2004. — 16 січня; Шкварчук В. Непокора Аркадія Казки. За матеріалами слідчої справи № 4748 Одеського окрвідділу ДПУ, ДАЧО, сп. 3208 // Літературна Україна. — 2004. — 3 червня. — Прим. А.Г.). Тож скерував відповідне звернення в Чернігів, на адресу ДАЧО. 22 березня цього року отримав відповідь за підписом директорки облархіву Раїси Воробей про те, що в матеріалах слідчої справи стосовно А. Казки зазначені дві адреси: Пироговський узвіз, 3 та вул. Пироговська, 3, кв. 6. То яка ж з них правильна?

Для уточнення цих обставин попросив керівництво Чернігівського облархіву виготовити копії відповідних документів у справі А. Казки і надати їх мені на платній основі в рамках чинного законодавства. Зрозуміло, що в умовах воєнного стану та періодичних обстрілів Чернігова ворогом це було непросто, але працівники архіву відповідально поставилися до мого запиту і дали вичерпну відповідь. За що, звісно, моя їм подяка.

Отримані копії матеріалів справи дозволяють зробити обґрунтований висновок про те, що адреса Пироговський узвіз, 3 частіше зазначена у машинописних документах органів НКВС на етапі підготовки до арешту поета, а от копія протоколу (трусу) від 10.09.1929 р. у присутності мешканців будинку як свідків та анкета арештованого, заповнена від руки, з найбільшою вірогідністю вказують на місце мешкання Аркадія Васильовича Казки в Одесі — вул. Пироговська, 3, кв. 6.

Чому це важливо? Як історик-краєзнавець вважаю, що як адреса школи, де працював талановитий поет, перекладач і блискучий педагог (вул. Канатна, 89), так і будинок, де він жив (вул. Пироговська, 3, кв. 6.), варті уваги небайдужої громадськості для встановлення меморіального знака чи дошки на вшанування пам’яті про цю непересічну творчу особистість надзвичайно трагічної долі.

І наостанок. Пропоную шановним читачам «ЧН» перечитати Аркадія Казку, а тим, хто ще не знайомий з його творчістю, — відкрити для себе поезію, яка дивовижно співзвучна нашому часові.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління Одеської обласної організації
Національної спілки краєзнавців України.

Денікінщина

(Про 1919 рік на селі)

Сірий ранок. Тихо скрізь.
Небо хмарою повито…
Скільки крові, скільки сліз
На Вкраїні скрізь пролито!

«Боже, Боже, стрінь нас, стрінь,
Загадайся над сиротами!
 
Загадайсь і приголуб
Окривавлених, самотніх…
Хай життя не зве до згуб
Чистих душ дітей скорботних.
 
Хай життя не зве до згуб.
Хай воно нас не калічить.
Хай землі і неба шлюб
Наші рани всі залічить…»

***

Б’ють у нарід вогненні стріли…
Дніпра криваві береги…
Лиш беззаконня, лиш розстріли,
Лиш безнадія навкруги.
 
Довкола ніч та чорні грати,
І Правди не знайти ніде.
О встань же, люде! Бий же ката!
День щастя й вольності гряде!
 
І всі серця, повиті болем,
Зігріє сонце ізгори,
І заспіваєм: «Здраствуй, Воле!
Vivat, Свободи Прапори!»

Море

(Сонет)

Пірнув мій зір углиб,
у синю просторінь,
Пірнув — і там замість землі
звичайних меж
Він раптом уловив її круглясту тінь
І вибух захвату поніс від узбереж.
 
Щез порт, маяк, і мол,
і рух тих комашин,
Між скель рудих себе я вже не чув —
себе ж!
Всесвіт і я — та це ж хтось юний
був один,
Що весело сміявсь
між сизих безбереж.
 
Блищав у далечах десь парус,
мов кинджал.
А той трьохтрубний ген
ставав на край дуги…
Й спахнула у мені не радість вже,
а шал:
Що друг морів забув земнії береги.
 
Що гордо трубами небес
лани орав,
Що киль у безміри, мов плуга,
він вривав.

13 жовтня 1925 р.
Одеса.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net