Навперейми з часом

Нижче пропонуємо увазі читачів «ЧН» кілька уривків із новодруку.

* * *

До глибокого сприйняття явищ та різноманітних ознак довколишнього світу привчила бабка Сашка. Наказувала: «Добре всотуй у себе земну красу. Можливо, пригодиться у житті. Брат твоєї прабабки Ольги Степан був письменником, тато теж щось писав, не встиг завершити, за-брала хвороба. Імовірно, й тобі передалося, час покаже. Молитиму Бога дати тобі хист до слова».

І водила стежками навколо села, до Стінки-ліска, Чернев-лісу, до млинів у сусідні села, на торговицю у Сокілець, всюди.

Спонукала: «Уважно придивляйся. Що зором охопиш і викличе подив — запоминай: схід і захід сонця, з’яву й ріст місяця, серпневий зорепад. Кожен день пори року має інші малюнки. Звертай увагу на людей, які вирізняються з натовпу. Згодиться кожна подробиця».

Приводила до джерела: «Послухай, як співає вода, чуєш — радіє що прийшли».

Бабка ніби дивилася в корінь. Завдяки їй народилася ця книжка та й інші. Щоосені на городі засівала клинчик житечка. Лагідно називала все, що росло на обійсті. З пілки, висіла збоку на плечі, долонькою набирала зерно, рівномірно кидала у ріллю, скопану рискалем і майже влежану; затим упрягалась у борінку й пригортала, бо ґави, побачивши, позлітались і чатували на межах. Завершивши, клала опудала на краях для відляку, тож допомагав.

Невдовзі не забарився рясний і теплий дощ, покільчилося насіння, згодом проросло й зазеленіло, почало рости, пригріте сонцем бабиного літа; добігав листопад, однією ногою вже стояв на грудневій межі; незабаром вітер принесе снігову хмару, окіл устелиться пухнастою білою веретою.

Тогочасні зими — щирі на сніг. Сходи в теплі, як у пазусі. Весна заступала повільно, аби волога входила в землю й надала озимині росту, не тікаючи в яр.

Не пригадую, щоб оминали весняні дощі, йшли, мовби на замовлення, двічі на тиждень. Від Жванчика вітер пригнав густу хмару, тож розродившись спокійним дощем на Горбі, простувала за Сорокаметришний шлях у Песець, Івашківці, Нову Ушицю. А бабка, запаливши лампадку, казала молитву й просила: «Господи! Дай добре поліття, не залишай без хліба».

Хліб у нашій хаті — найдорожчий наїдок. Коли обідали, під кусень підставляли долоні, така висока його ціна з дитинства закладалась у свідомість. То проніс через усе життя найсмачніший житняк. На нім виріс, відходив до Сокілецької середньої школи з окрайчиком у кишені. На великій перерві йшов на берег Фоси, текла поруч, відщипував по крихті, щоб не бачили й не сміялися.

Розповідав своїм дітям, певно, не вірять. Ниньки й дня не сидять без хліба. Купуй білий, житнього — не знайдеш.

Пам’ятаю, бабка над стільницею струшувала мішечок спекти останнього коржа. А ми з братом бігали на город, мацали колоски, чи набубнявіли; очікували, коли візьме серпи, свій і мамин, понесе до дядька Штефанка поновити насічку, бо незабаром жнива.

Під великим горіхом у садку ладнала тічок, вимащувала глиною. Вижавши й пов’язавши, снопики зносили туди. Я вже з нетерпінням очікував діда Тонофія з ціпом, щоб зачав молотити. Бабка набере зерна в решето, разом з вітром відвіють полову, витягне зі сховку жорна, буду крутити корбою верхній камінь, із вічка потече меливо, запахтить, аж піде обертом голова.

Бабка у липових ночвах завдасть тісто, визріє, виплескає долоньками підпалок і дерев’яною лопаткою посадить у піч. До челюстів притисне затулку, най зарум’яниться. Яка ж то смакота!..

Починаю перегортати сторінки пам’яті.

* * *

Дорога починалася від хати, по стежці брала на шляху розгін — прийшла пора намріяне шукати, життя пізнати із усіх сторін.

І маючи з дитинства пам’ять зрячу, простуючи степами навпростець, та ще натуру татову гарячу, шукав міцного духу острівець.

Хоч знав: його не просто відшукати — за словом переконливим ішов. Замість ключа, щоб душі відкривати і ним будити збайдужілу кров.

У своїх поетичних збірках не раз це наголошував. Як уперше переступив на Горбі поріг і босими ногами ви-йшов на подвір’я й пішов у садок. Підріс і топтав стежки до джерела, річечки Бучайки, на толоку, в ліски Стінку й Чернива.

Закінчив Сокілецьку середню школу, тож узяв розгін. Відкривав навколишній дивосвіт, шукав, що замислив. Завершивши навчання в Одесі, подався у вабку степову далечінь і там, у маленькому селі, зустрів свою долю.

* * *

Життя напружене строкате, одноманітних не бува. І дня не можна змарнувати, бо кожен — як передова.

І не спаде ніяк напруга. Північна лізе в дім напасть. Ніколи справжній козарлюга себе загарбати не дасть.

Не дай Боже одноманітності, про що тоді писати? Справжні епічні твори ґрунтуються на характерах стійких, сильних, мужніх, де кожному притаманні особливі риси, які виділяють із гурту.

Що стосується напруги, нині вона домінує. Маємо за-гребущого сусіда-москаля, для якого слово не має значення. Московія виросла на золотоординській психології, ні на крок не наблизилася до європейських демократичних засад. До громадянського суспільства далеко, як до неба рачки; в постійному бродінні, наче не вигране виноградне сусло, забамбулена імперською пропагандою про свою велич.

Слово «демократія» — чуже. Хизується територією, але бракує великого розуму, нав’язуючи свій «русский мір». Москалям вічно всього мало: землі, води, неба. Порушують міжнародні угоди й кордони, нагло заявляючи: «прінуждаєм к міру», прикриваючи цією халамидою агресивне нутро. Кремлівський бандит, напавши, заявляє, що Україна готувалася першою, а він випередив.

Слава Богу, після другого Майдану стали більш згуртованими, маємо боєздатну армію, підтримку демократичної світової спільноти. Москалі на це не розраховували, після вдалої анексії Криму потирали руки, впевнені, що легко колонізують нас. Не вийшло, та й ніколи не вийде!

* * *

Середньовіччям дихають мури, донині збереглися непохитні. Для пращурів сторожею були, нам — згадка про часи ті старожитні.

Тому весь час нагадують вони, і перейшов у спадок дух високий, щоби ніколи ми у час жорстокий не піднімали білі прапори.

Навідуючись у Бучаю, завертаю в Кам’янець-Поді-льський, ходжу вулицями й провулками Старого міста,

якими ходив мій тато, коли вчився в інституті. Дивуюся фортечним стінам, костелам, церквам. Там кожен камінь — очі історії. Мури над Смотричем із покоління в покоління нагадують про волелюбний дух наших предків, який не змогли вивітрити ніякі завойовники, в тому числі й москалі. Бо це — найсильніша зброя: священна й незламна.

І як не клацають вовчими іклами кремлівські «собірателі земель», ніяк не вдається знову загнати до есесерії, ні розхитати зі середини, ні військовим вторгненням.

* * *

Поспішає швидкоплинний час. Як затримати? Про це й гадаю. Аби не гайнув кудись від нас, то йому дорогу заступаю.

Не тікай! Зустрінемо весну. Надійде у білім шлюбнім цвіті. Щоби я любив тебе одну, повінчає в неповторнім літі.

Повертаюся думками в той незабутній рік, в те весняне степове село, куди приїхав на роботу. Весна надійшла рано. Південне сонце по небесній дорозі щодня піднімалося вище. Зацвіли абрикоси. Під горбком скумпієвий гайок обсіли бджоли, без віддиху носили рясний нектар.

У суботу ввечері в клубі побачив Мавку. Не міг вже відвести очей. Миттю стрільнула думка: правду сказав дядько Микола Решетник, приходив у день приїзду, — побачиш і звідси кроку не зробиш.

Очі, зиркнувши в мій бік, заставили частіше битися серце. Воно хотіло вискочити з грудей і притулитися до її, злившись в одно.

Уночі не спалося, марудився, аж під ранок зморив сон. Снилося, стоїть вона на відстані протягненої руки, дивився й не міг надивитися в ті очі. Зрозумів, це доля!

Відтоді приходила у сні кожну ніч, ставала навпроти, очікувала, що скажу. Мовчав, боявся сполохати, не знав, чи повірить моїм словам; розумів, так довго продовжуватися не може.

Мама писала: «У Загорянах очікує медпункт, щодня будеш удома, не серед чужих людей. Повертайся». Відписував: «Маю відробити, покинути соромно, скажуть, що утік».

Відбуяв квітень. У білі сукні вбралися акацієві посадки. В травні наважився признатися про своє почуття. Мавка обіцяла подумати.

Заговорили про весілля, вирішив повідомити мамі. Писав і переписував листа. Невдовзі надійшла відповідь: «Так і знала, що станеться. Але добре поміркуй, аби не жалкував. Якщо доля, то на все життя».

Прийшов липень, і нас повінчав...