Переглядів: 169

Бачити речі у взаємозв’язку

Ідеться про стиль мислення, який наблизив би нас до перемоги. Колись від філософа і правозахисника Мирослава Мариновича вперше почув, що набагато ефективніше сприяти бажаним тенденціям, аніж боротися з небажаними. Тоді це виглядало чимось новим і навіть дещо несподіваним. Бо всі ми з початку 1990-х були заряджені духом патріотичних мітингів. Усім хотілося більшої наступальності! А тут — така незвична формула.

Але тепер бачу, що філософ мав рацію. Козацька наступальність ефективна лише в період відкритого збройного протистояння з ворогом, а потім нікуди не дітися від послідовної роботи над собою й суспі-льством. Коли потрібні не так революціонери, як садівники, коли вирішальним моментом є… технології. Зокрема й технології єднання. Переконаний, ми дуже ви-граємо, якщо пожвавимо міжрегіональне спілкування. І патріотичні регіональні еліти повинні це робити системно, а не лише час від часу.

Наведу конкретний одеський приклад. Погляньмо під певним кутом зору на статтю Василя Вельможка «Командарм Першого зимового походу» («Чорноморські новини», 14.12.2023). У ній автор розповідає про генерала Михайла Омеляновича-Павленка, життєвий шлях якого був пов’язаний з Одещиною. Думаю, на неї вже звернули увагу краєзнавці та дослідники українських визвольних змагань. Передусім — одеські. Але якщо нормою стане ознайомлення з «Чорноморкою» жителів інших регіонів України, то цією постаттю не менше зацікавляться й тамтешні патріоти. Адже у публікації є цікаві деталі. Майбутній командарм Армії УНР народився у Тифлісі (Тбілісі) в родині нащадка задунайських козаків Володимира Павленка. Мати ж походила із грузинського князівського роду. Дід Михайла — Омелян Павленко — був сотником Задунайського козацтва, а в 1829 році, отримавши від царя землю під Маріуполем, став землевласником. Якби я прочитав цю статтю значно раніше, то ці факти давно знали б хлопці з Грузинського легіону. Приблизно із 2015 року вони активно займаються вивченням українсько-грузинських зв’язків. Та й під Маріуполем деякий час стояли. Отже, і грузинська кров по лінії матері, і прив’язка родини до Маріуполя, і завзятий український патріотизм генерала злилися б для добровольців-легіонерів в одне ціле. Вони воюють за Україну, і всі ці деталі їм цікаві.

Тепер про українців. У березні 1917 року в Одесі проходила демонстрація містян на підтримку революції. Тут чи не вперше Михайло Омелянович-Павленко (тоді ще полковник) став під синьо-жовтий прапор. А ніс його нащадок запорожців Василь Бибік. Ось така важлива деталь. Сьогодні іменем командарма Армії УНР названі вулиці у Києві, Дніпрі, Вінниці, Миколаєві, Первомайську... Отже, й там згаданій статті Василя Вельможка були б раді. Важливо й там поширювати думку про потребу у фахівцях з «патрі-отичної географії». Тобто в людях, які звертали б увагу на важливі деталі, не претендуючи на лаври науковця.

Звичайно, важко досягти рівня Василя Вельможка, зате все можна компенсувати кількістю однодумців. Уявіть собі: хтось наполегливо вивчає історію взаємозв’я-зків представників різних регіонів України. То можна без особливих проблем знайти «прив’язку» до Гуцульщини. Скажі-мо, президент Гуцульської республіки (1918 — 1919) Степан Клочурак у книжці спогадів «До волі» описав своє перебування в румунському полоні після того, як республіка впала. Повідав і про такий цікавий епізод. Один з вартових виявився не румуном, а українцем з Добруджі, нащадком задунайських козаків. «Ми з цим нашим братом з Добруджі зустрічалися щодня, — писав С. Клочурак, — він біля нас завжди зупинявся, обертався до нас спиною, і так ми з ним розмовляли. Румунським воякам не дозволено з арештантами розмовляти. Коли цей українець, якого звали Сергій, мав службу, то завжди приходив до нас із зав’язаним рукавом, і коли ніхто не бачив, він розв’язував свій рукав, звідки сипався хліб або різні овочі, які для нас були цінним подарунком. Отець Глібовицький відплачувався йому тим, що де-клямував якусь частину з «Гайдамаків» Шевченка. Потомок запорожців стояв побожно, як у церкві, і слухав… Ці хвилини я й досі зберігаю у своїй пам’яті як безцінний скарб».

 Отже, в реальному житті було чимало контактів українців з різних регіонів, причому деякі з них добре описані. Тут можна звернути увагу ще на таку деталь. Поезію Шевченка добре знав отець Глібовицький, який був родом із гірської Гуцульщини, а от Сергій, прямий нащадок запорожців, «Кобзаря» зовсім не знав. Не знав, але хотів знати! Не раз так і в житті буває, що носієм українського духу є той, хто має таку можливість з огляду на певні обставини. Тому якщо одеська «Чорноморка» як своєрідне інформаційне підкріплення потраплятиме в інші регіони України, туди, де друковані ЗМІ вже позакривалися, то це нормально. Хоч це трохи й нагадує читання віршів наддніпрянця Шевченка гуцульським парохом. Гуцулом, який задовольняв духовні потреби представника задунайського козацтва.

Просвітянка Валентина Сидорук нещодавно вислала мені чергову бандероль з газетою «Рідне слово» (орган літературної спільноти Чорноморська). Примірники цього видання потрапляли й раніше на Гуцульщину, Київщину, та й у Львові поширювалися. У містечку Тараща, що на Київщині, творчістю Валентини Сидорук зацікавилася Катерина Сидорук, яка також любить літературу. Вони не родичі, просто однофамільці.

А чи може «Рідне слово» зацікавити в Таращі ще когось, окрім шанувальників поезії? Не сумніваюся. Бо в №12 за березень цього року там є коротка замітка «Вождь ірокезів з Полтавщини», де розповідається про військового льотчика Івана Доценка, який утік з таборів ГУЛАГу в Канаду і якого невдовзі індіанці обрали своїм вождем. Хтось у Таращі зацікавиться цією темою? Так, бо там є невелика група «індіанофілів» (тепер це вже немолоді люди), які свого часу, будучи школярами, перечитували абсолютно все, що можна було знайти у радянських газетах про повстання індіанців племені дакота у селищі Вундед-Ні. Воно спалахнуло в США у 1973 році. А через три десятиліття таращанці зв’язалися з відомим дослідником Голодомору американцем Джеймсом Мейсом, який на той час уже проживав у Києві. Джеймс Мейс — нащадок індіанців племені черокі — був приємно вражений тим, що на Київщині живуть звичайні українці, яким не байдужа доля індіанських племен. І які підтвердили своє індіанофільство масою дитячих фотографій в індіанському вбранні.

Я навмисне зупиняюся на таких дрібних деталях, щоб показати, як працює «об’єднавча географія». Не буває нічого другорядного!

А якби ми взяли для обговорення не розповідь Василя Вельможка, а статтю Віталія Портникова «Колір граната» («Чорноморські новини», 18.01.2024)? Чи варто її везти, скажімо, в ту ж Таращу Київської області? Так, уявіть собі, варто. Саме там мешкає художник Володимир Болванович, який свого часу жив у Тбілісі й був особисто знайомий із Сергієм Параджановим. Панові Болвановичу точно буде цікаво. А на Закарпаття, в Рахів, повезти? І туди можна. Бо там проживає працівник культури Микола Михайлюк, який безмежно закоханий у рідну Гуцульщину і про фільм «Тіні забутих предків» може розповісти не менше, ніж Віталій Портников. До речі, колись вони і з Володимиром Болвановичем перетиналися — просто тому, що «світ тісний», і це знову ж таки стосується ролі деталей у нашому житті.

Треба навчитися бачити речі у взаємозв’язку, і тоді при вирішенні багатьох життєвих питань підказки на вас сипатимуться, як манна з неба.

Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net