Переглядів: 217

Руслан АНТОНЮКОВ: «Перемога — це наша стала спільна величина»

Руслан Антонюков, голова громадської організації «Воїнське братство «Гідність і честь», учасник АТО — людина, яка пережила важке поранення, але не сидить, склавши руки, бо просто не вміє цього робити. У 2018 році він разом з другом, пужайківським фермером, меценатом Сергієм Покотилом і його сином Артемом відкрили завод з виробництва пелетів із соломи та кукурудзиння для обігріву приміщень — перший на півночі Одещини. А тепер ще й очолює волонтерський рух у Балтській громаді.

Зазвичай мовчазний і суворий на вигляд, під час нашої зустрічі, що відбулася наприкінці березня, Руслан розговорився. Напевно, тому, що ми згадували про Сергія Покотила, який не дожив до повномасштабного вторгнення, але залишився у пам’яті, зокрема й мудрими висловлюваннями, що не втратили актуальності й сьогодні. Одне з них красномовно характеризує й життєвий принцип Руслана Антонюкова: «Краще щось одне маленьке зробити, ніж багато говорити про те, що «все погано». Зроби сам щось хороше! Подивись, он — яма на асфальті. Купи мішок цементу і залатай одну яму. Нас — сорок мільйонів! Залатаємо 40 мільйонів ям!». Або ще: «У нас хлопці, які повернулися з АТО, розчинилися серед інших, уже не носять плямисту робу — зносилася. Скалічені душі й тіла… Їм потрібна допомога. Руслан, як ластівка, б’ється об скло. Ми розуміємо, що вони все одно (рано чи пізно) запитають: чому?».

Цитат з минулого, яке було «до…», під час нашої розмови звучало чимало. Не для порівняння — для продовження, бо ця війна змінила не тільки нас — увесь світ.

— Руслане, можна почати з цитати з нашої розмови п’ятирічної давності? Ви тоді сказали: «Армія була обеззброєна, але нас «витягували» волонтери, дуже допомагали. Від того, як нас підтримувала Балтщина, я просто у захваті!». Йшлося про 2014-й. А тепер ви самі очолили цей волонтерський рух…

— Так, помінялися ролями. Чесно кажучи, я тоді ще насправді не розумів, що таке волонтерство. Але й тепер не позаздрив би волонтерам. Мені важко. Чому?

По-перше, не відпускає відчуття провини, що ти не з хлопцями — там. І волонтерство це не компенсує.

По-друге, я розумію, що навіть за великого бажання всі запити неможливо виконати. І дуже важливо не помилитися: а раптом ти неправильно розрахував й обрав не того, не тому передав сьогодні…

— Це сумно… На такі потреби кожен волонтер окремо працює?

— Кожен — це самостійна одиниця, окремо працює. Але допомагаємо один одному. Я можу зателефонувати: «Катю (або Колю), мені те й те потрібно. Або їм терміново потрібні кошти, й ти просто передаєш без всякої публічності та «двіжух». Хоча не можна сказати, що все робиться тільки завдяки волонтерам. З початку року на фронт відправлено близько двохсот авто. Power-банки, «мавіки», «старлінки», дрони… — на це працювали цілі колективи в громаді.

— З чого почали свою волонтерську діяльність?

— У мене була ідея проїхатися по всій громаді, і я її втілив. У кожне село заїжджали і людям пояснювали: якщо у вас є можливість, і самі допомагайте хлопцям з вашого села. Ви можете зібрати кілька тисяч гривень, і це вже допомога. Тобто не давав завдання, мовляв, я такий великий волонтер, буду з вас всіх збирати кошти, всім цим розпоряджатися. Просто казав: зберіться, ви один одного знаєте, довіряєте. Допомагайте своїм.

— І послухали?

— Я не депутат, у мене свої завдання, і я їх намагаюся виконувати. Хоча Балтська громада — це взагалі, вважаю, феномен: рівень активності людей дуже високий. Вся громада працює, окрім наших депутатів (міської ради. — Ред.).

— Я чула, що допомагають, донатять. Дехто значні внески робить у допомогу армії…

— Якщо ви бізнесмен і допомагаєте армії, це ваша особиста справа. Для цього не потрібно бути депутатом. А якщо вже обрався, треба брати на себе відповідальність, байдуже, з якої ти фракції. Для чого за вас голосували виборці? Щоб їх представляти? То чому не пішли до людей, не об’єднали? Об’єднуйте! Люди вам довіряють? Збирайте по 5 — 10 гривень з кожного виборця, об’єднуйтеся в хаб, скажімо, з випуску тих же дронів. Для цього так багато розуму треба? Чому міський голова (Сергій Мазур. — Ред.) організовує і сам віддається сповна, а депутати лише засідають?

— У громаді не тільки дорослі, а й діти волонтерять…

— Так. Уже десятки благодійних концертів провели, ярмарок. «Бабовнята» (молодіжна волонтерська група учнів Балтського ліцею №2. — Ред.) — крутезні! Вони мені телефонували ще на початку війни: «Хочемо передати вам кошти». Кажу: «Ні. Ви ж спілкуєтеся з військовими (рідними. — Ред.)? Дізнавайтеся самі про їхні потреби, це буде правильно». І справді, відтоді вони — на прямому зв’язку з військовими, допомагають їм. Це теж феномен. Бо нема мети бути волонтерами, ціль — спілкування з військовими, задоволення їхніх запитів. Працюємо гуртом: один фізично не зможе відповісти на тисячу дзвінків.

— Тут важливо все — до найменших дрібничок?

— Катя Маляр комплектує індивідуальні медичні аптечки, збирає кошти на якісь інші індивідуальні речі. І я б не назвав це дрібничкою. Навіть фінансового питання не торкаюся, бо це життя хлопців. Знаєте, як штурмовики йдуть на штурм? Вони одразу вдягають чотири турнікети на себе, бо потім часу на це не буде. А так перетягнув — і все, врятований (від кровотечі при пораненні. — Ред.). Тут усе в комплексі: залежить від розвідки, від стратегії свого підрозділу, від взаємодії з іншими підрозділами, від інформації, від особистого захисту. І надія на життя збільшується в рази.

«Сіточки в Балті» — дуже вдалий проєкт. Стількох людей у громаді, в старостатах «зарядили» — всі працюють. Загалом — «бомба». Відгуків від хлопців дуже багато, особливо про ту максимально велику сітку, яку нещодавно сплели. Хоча показати її на місці не зможуть: фото, публічність можуть зашкодити.

— Ворог стежить…

— Звичайно! Нормальна ситуація: мене вже хейтили у Фейсбуці. Думаю, якщо доріс до такого «рівня» — значить, щось таки зробив.

— Що пишуть?

— Якось написали: «А де ти подів гроші, які збирав із 2015 по 2019 роки?». А я думаю: «Які це я гроші збирав у 2015-у?». Хіба за поранення отримав. Заходжу на сторінку цього… а там — один «tiktoker».

— Ви розповідали, що поранення отримали під Мар’їнкою. Наші стільки часу її утримували…

— Так, із 2014 року. Тепер її просто стерли з лиця землі. Ви ж бачите, вони знищують усе... Не хочу порівнювати інтенсивність війни тоді й зараз. Але можна на пальцях однієї руки перелічити те, що може зрівнятися, коли були такі жорстокі сутички з цими c…ми. Це декілька сюжетів — Іловайськ, Дебальцеве, аеропорт… Але авіація — це жахіття. Тоді не було задіяно авіацію. А тепер не те що наші хлопці не можуть утримувати позиції, ті п…ри просто все стирають, знищують. Уявити складно, але, побачите, це все жахіття в історії буде описано. Цю війну не можна порівняти ні з Першою світовою, ні з Другою. Рівень зброї інший: тепер — дуже точна, потужна.

— Що ви думаєте про психологічну реабілітацію воїнів після війни?

— Давайте будемо відвертими. Я вже трохи соціалізувався після повернення. Знаю: повернутися до мирного життя не вдається безболісно. У тих, хто відчув на собі подих смерті, не буде сірого, буде біле й чорне. На жаль, є дуже жорстка штука: зараз роблять героями, а потім все одно настане процес нівелювання героїзму захисників. Це те, через що ми пройшли у 2014-у: суспільство почне акцентувати не тільки на хороших, а й на негативних сторонах хлопців.

Чого хочемо досягти, коли говоримо про психологічну допомогу? Щоб захисники ставали такими, як були до війни? Вони такими не будуть. Тому ті, хто повертається через поранення чи з інших причин, уже мають об’єднуватися, бо інакше залишатимуться зі своїми проблемами наодинці. Для того, щоб щось робити, повинна бути дуже потужна громадська організація ветеранів війни.

— Яким бачите майбутнє вашої організації?

— Відверто?

— Звичайно.

— Коли хлопці повернуться, я їм усе передам. У них мають бути свої лідери, які братимуть на себе відповідальність. А я завжди буду поруч, допоможу. Наразі є великі можливості писати проєкти, вигравати гранти. Фінансова допомога значна. Але поки хлопці — там (на передовій. — Ред.), нема сенсу писати без них. Мені так хочеться, щоб вони всі повернулися додому, згуртувалися, мали вплив на життя Балтської громади.

Загалом, люди, які воюють, які всьому навчилися, мають бути захищені державою для того, щоб вони могли передавати свій досвід, відтепер — світового значення. Розумієте? Вони мають відчувати, що потрібні.

— І для цього мають бути максимально задіяні в суспільстві?

— Треба усвідомити: те, чому вони навчилися, — це золотий світовий фонд. Рівня цієї війни ще не досягли ніде, бо вже вище нема: авіація, безпілотна зброя, хімія ворогом застосовується… Все! Ми вже дійшли до крайнього — ядерки. Тому хлопці, які сьогодні захищають нашу країну, — це люди з багатющим досвідом. Мені подобаються ізраїльтяни: вони вже просять наших воїнів їх консультувати в різних сферах — і в бойових, і в розвідувальних. Це наше ядро.

У мене закарбувалася в пам’яті зустріч з Валентиною Олефіренко (позивний — «Мем») у Києві. Вона — відома особистість, професорка, меценатка тощо. Дуже допомагає захисникам ще із 2014 року, завжди поруч з добровольцями. У 2017-у «Мем» читала лекції у Київській школі економіки для тих, хто хотів щось змінити у своєму житті після повернення додому (із зони АТО. — Ред.).

Чому в нас досі нема поняття — «економічний патріотизм»? Не розумію. Все — за класикою. «Богема» (Андрій Шараскін — кіборг, актор та режисер. — Ред.) сказав за всіх: захищати країну — це наш обов’язок, нікуди ми від нього дінемось. Це стосується й економіки. Чому наша країна не розвивається? Економіка має працювати зараз у десять разів потужніше, ніж до війни. Війни рано чи пізно закінчуються. Я не ясновидець, але після війни дуже важко будемо жити. Чим дірки у бюджетах, які вже існують, закриватимемо?

— Мені одразу пригадалися слова вашого друга Сергія Покотила: «Ми ні в кого нічого не просимо, самі заробляємо! Ми — одне ціле з тими, хто там, на передовій. Це природний процес. Чули такий вислів: сівачі та воїни? У наших пращурів бойовий кінь ставав до плуга, а потім з плуга робили мечі та шаблі. І ми не розділяємо ці речі». Тому ви засукали рукави й зайнялися налагодженням виробництва пелетів, мріяли про відкриття заводів — молочного та асфальтного?

— Один вже працює — пелети виробляємо. Й асфальтний обов’язково буде. Сергій Покотило був мудрою людиною. Його справді можна цитувати. Наразі війна, зрозуміло, у нас на першому місці, але чомусь ніхто не говорить про «після війни», про стратегію розвитку громад. Хай це буде проєкт, про який можна сказати, що він нездійсненний.

Я теж не думав, що колись зможу не тільки нормально ходити, а й запустити завдяки своїм друзям завод. Коли крайня фура з пелетами перед війною попрямувала у Францію, я теж про таке не мріяв. А потім почали гатити, й ми припинили відправку. Рахунки пусті — на зарплату все пішло. Але справа не в цьому — ми відновлюємося і все одно повернемося до логістики, без якої економіка не функціонуватиме. Буде логістика, буде розвиток бізнесу, будуть інвестиції, буде й соціалка...

Проблеми з дорогами почалися не через війну. Ми ж сидимо в Балті, як у вакуумі без них! Я вже мовчу про Кодиму, Окни, про бідну Саврань. Дорога від Балти до Піщаної — треш! Маємо нарешті відмовитися від стратегічної афери відмежовування від Вінницької області.

— Треба мріяти й вірити навіть у неможливе?

— Я ж мріяв. До речі, здійснилася ще одна моя мрія. Дуже захотів особисто подякувати Сергієві Риженку (головний лікар Дніпровської обласної клінічної лікарні ім. Мечникова, доктор медичних наук, професор, заслужений лікар України. — Ред.) за подароване мені життя. Є в мене друг у Дніпрі (на той час — голова обласної громадської спілки учасників АТО). Він допоміг зустрітися з Риженком.

— Впізнав вас лікар?

— Він мене в обличчя не пам’ятає: знаєте, скільки нас через його руки пройшло?! Але попросив мене підняти футболку, подивився й одразу згадав: «А! Цього пам’ятаю!». Це феномен великого професіонала.

— А ви що йому сказали?

— А не треба нічого говорити. Що можеш сказати? Просто висловити вдячність за те, що живий, що в тебе є сім’я, діти поруч. Що займаєшся справами, живеш, активно існуєш! Військовому не потрібно розпинатися, кланятися, достатньо просто сказати «дякую, друже». Ми довго спілкувалися, він розповідав про різні випадки, жартував. Запитав, чим я займаюся. Для нього це важливо. Лікаря це надихає, бо тоді він бачить, для чого врятував людину. Зараз я уявляю, що там робиться! Попри свою заслуженість, він не покидає лікарні, залишаючись на бойовому посту. Про те, як він там рятує хлопців, ще будуть сюжети в книжках. Те, що я пережив, — це квіточки, пуп’янки проти того, що вони зараз переживають.

— На жаль, не всі повернуться додому…

— Ми встановили пам’ятний знак на Меморіалі Слави. Так важко було таблички з іменами загиблих хлопців замовляти. Я їх знав усіх в обличчя. А тепер ідуть люди назустріч, а ти не знаєш: може, поруч — дружина без чоловіка, мати без сина чи дитина без батька. Загинули чи безвісти пропали. Ми вже багатьох, на жаль, не знаємо в обличчя. І не знаємо, що у людини на душі, бо, можливо, хтось із її рідних у цей момент — «на нулі».

— Мабуть, марно питати про вашу найзаповітнішу мрію, бо вона у нас — одна. Які ваші очікування?

— Ми всі мріємо про перемогу. Це наша така стала спільна величина. Хочеться, щоб усі хлопці додому повернулися і те, що ми пережили, не було знівельоване, щоб не стало просто «днем календаря». Щоб залишилася пам’ять і щоб дітей уже по-іншому виховували. Так хочеться, щоб ми позбулися, нарешті, комплексу меншовартості. Любіть себе, ви не розумієте, які ви круті!

Було б класно, якби запрацював інститут історичної пам’яті. У нас стільки загубленої, стільки знищеної історичної спадщини, яку наше покоління має збирати по крихтах. Ще можна почути перекази людей, свідків різних подій. І це треба зробити обов’язково. І про кожен день цієї війни записувати просту хронологію, без емоцій — про всі наші поразки та всі наші перемоги.

Ця війна для путіна — останній шанс заволодіти Україною, бо відсоток покоління, яке пам’ятає ковбасу по 2,20 і живе цією ковбасно-піонерсько-комсомольською філософією, критично зменшується. Людина, яка народилася після 1991 року, вже мислить по-іншому. До того ж тепер усі побачили справжнє обличчя російської агресії. Хочеться, щоб наша країна стала іншою і щоб усе це відбулося ще при моєму житті.

Людмила ШЕЛИХ.
Підготовлено у рамках проєкту «Медіатори» медійної агенції «Або».

Джерело: https://novynar.city.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net