Переглядів: 144

Одеські «березільці»

Штрихи до забутого ювілею

Із столітньої давнини, 1924 року, виринув цікавий історичний факт тодішньо-го театрального життя Одеси — про відкриття у нашому місті Шостої майстерні Мистецького об’єднання «Березіль» (МОБ), заснованого легендарним українським режисером і реформатором сцени Лесем Курбасом.

З-поміж дослідників театральної спадщини найбільшу увагу висвітленню цієї події приділив знаний одеський театрознавець, театральний і телевізійний режисер, кандидат мистецтвознавства, Володимир Голота (1939 — 1996). Свого часу він детально вивчив матеріали справи, що зберігається в Державному архіві Одеської області (Ф. 5441, Оп. 1, Од. зб. 1-2) і поклав їх в основу ґрунтовної публікації (див.: Голота В. Одеська філія «Березоля» // Театральна культура: науковий збірник / КДІТМ ім. І.К. Карпенка-Карого; ред. кол.: Р. Пилипчук (відп. ред.). — 1985. — Вип. 11. — С. 70 — 81). Як на наш погляд, на підставі нових документів, оприлюднених сучасними дослід-никами, варто внести й певні коригування до змісту опублікованого тексту.

Завдяки політиці українізації 1920-х років у Києві та деяких прилеглих містах (Біла Церква, Бровари) під орудою Леся Курбаса було створено п’ять театральних майстерень, які набули неабиякої популярності за якістю підготовки нових акторських та режисерських кадрів. Поштовхом для театральних змін в Одесі послугувала ініціатива тодішнього керманича губернської політосвіти, за тогочасними політичними поглядами — українського націонал-комуніста, Аркадія Миколюка (1890 — 1938), який, перебуваючи навесні 1924-го на нараді в Києві, зустрівся з Курбасом і запропонував йому створити в Одесі наступну за переліком філію цього мистецького об’єднання. На підставі вивчення документів із сімейного архіву відомих учнів Курбаса, подружжя театральних режисерів Степана Корнійовича Бондарчука (1886 — 1970) і Софії Адріанівни Мануйлович (1892 — 1971) кандидатка мистецтвознавства Наталя Єрмакова (Київ) чітко називає дату її створення — 24 квітня 1924 року, коли відповідно до наказу МОБ постала Одеська театральна майстерня «Березіль».

Своєю чергу згаданий уже дослідник Володимир Голота зазначає, що на початку травня 1924-го до Одеси прибув представник «Березоля» з Києва Степан Бондарчук з відповідним дорученням організувати в нашому місті театральну майстерню. Текст доручення в оригіналі документа, що зберігається у матеріалах Держархіву Одеської області, такий: «Доручення МОБ від 2 травня 1824 року №788, дане лаборанту режлабораторії Мистецького об’єднання «Березіль» товаришу Бондарчуку Степану Корнійовичу. Йому доручається вирушити в Одесу і там спільно з Губполітосвітою розпочати організацію театральної майстерні «Березіль», згідно зі статутом МОБ. Беручи до уваги велике значення діяльності «Березоля» в організації і закріпленні революційно-театральної культури, Мистецьке об’єднання «Березіль» звертається з проханням до всіх громадських і державних установ іти в питаннях, пов’язаних з його призначенням, назустріч і надавати йому всебічну допомогу… Голова правління МОБ Л. Курбас».

Одеське керівництво Шостої майстерні — Степан Бондарчук, Павло Долина і Софія Мануйлович — розпочали з оголошення конкурсу, який здолали понад вісімдесят осіб. Однак режим роботи виявився для них занадто обтяжливим і виснажливим, відтак загальна кількість охочих незабаром скоротилася майже наполовину, оскільки переважна частина з них були представниками робітничих професій. Річ у тім, що для отримання відповідних рекомендацій від своїх трудових колективів на навчання у театральній студії всі претенденти мали десь працювати, а потім, після шостої години вечора, здобувати театральний фах і знання до середини ночі у неспокійному місті.

Цілком зрозуміло, що своїм найпершим обов’язком стосовно учнів засновники Шостої майстерні вважали саме пе-дагогічну ді-яльність. Як за-свідчують ар-хівні документи, постановку голосу для сту-дійців вів співак Кирило Панченко, художнє слово — Софія Мануйлович, фіз-культуру — спе-ціаліст Говсевич, ритміку — Тотеш Бабаджан, акторську майстерність — Степан Бондарчук. Потрібно було навчити театральну молодь «вільно розпоряджатися своїм тілом, легко ходити, бігати і стрибати на сценічних майданчиках, долаючи труднощі конструкцій, володіти своєю мовою і, схопивши основи лицедійства, відчувати себе ланкою єдиного колективного дійства» (див.: Мастерская «Березиль // Известия. — Одесса, 1924. — 4 ноября. — без підпису).

Колишня учениця одеської майстерні «Березоля» Інна Базилевич (1906 — 1990), потім заслужена артистка УРСР, у листі від 20 грудня 1979 року до Володимира Голоти пригадувала: «Екзамени проходили у приміщенні колишнього театру оперети. Перевіряли голос, слух. Хто міг, читав вірш чи оповідання, танцював або співав. Одне слово, кожен із вступників повинен був показати, на що він здатний. Але основним показником для відбору вважалося соціальне походження. Брали до студії дітей робітників і селян».

Відповідно до «березільської» традиції репертуар Шостої майстерні спочатку наслідував київський, хоча не надто підготовлені одеські ентузіасти навряд чи могли належним чином з ним упоратися. Після року роботи із трьох прем’єр київського репертуару в одеській майстерні залишився тільки «Джиммі Ґіггінс» за Е. Сінклером, решту складали оригінальні постановки. Усі вони у зародковому вигляді з’явилися ще у Києві, адже названі режисери-лаборанти свого часу працювали над ними як над навчальними проєктами. Ідеться про «Царів» за Т. Шевченком і «Чудотворців» за «Героєм» Дж. М. Сінга. Останнім твором у режисурі С. Бондарчука Шоста майстерня й відкрилася в Одесі.

Події п’єси ірландського драматурга постановник переніс в українське село, наповнивши її типовими сценами тогочасного українського побуту. Сатиричне вістря С. Бондарчук спрямував на релігію, що вважав принциповим моментом і навіть публічно закликав відвойовувати глядача у церкви, створивши для цього спеціальний інститут інструкторів: «Якби зараз ми мали можливість такий театрально-інструкторський інститут комедіантів від цивільного видовища (що прийнято називати мистецтвом) протиставити інституту комедіантів від релігійних культів — то питання побуту й антирелігійне великою мірою наблизилися б до свого вирішення» (див.: Бондарчук С. Театр як організатор побуту // Силуэты. — Одесса, 1924. — №1. — С. 5).

У листі до правління МОБ від 5 листопада 1924 року, наступного після прем’єри «Чудотворців» дня, Степан Бондарчук писав: «Взагалі наша вистава, незважаючи на всі її хиби, завдяки головним чином молодості виконавців та гарному тренуванню стала бомбою у нетрях одеського халтурництва. Публіка серед дії зривалася громовими оплесками, за анкетами лізли на сцену. Аудиторія різко розбилася на табори ворогів і прихильників. «Знавці» ж мистецтва збиті з пантелику. Найбільше невдоволені тим, що нема за що лаяти, а лаяти страшенно хочеться… Дуже шкодуємо, що ніхто не прибув від вас… Маємо всі свої костюми, які самі шили, реквізит і інше приладдя. Все робилося своїми силами…».

Після першого успіху, як засвідчували тодішні рецензії, майстерня «Березоля» в Одесі взялася за постановку «Джиммі Ґіггінса» (інсценізація Л. Курбаса) у режисурі всіх трьох її керівників. У Києві цей спектакль на той час ставили вже 69 разів, а відтак одеські «березільці» йшли протореним попередниками шляхом. І хоча у висвітленні перипетій підготовки цієї вистави В. Голота посилається на враження С. Мануйлович, викладені в отриманому ним листі від 15 грудня 1979 року, саме вказана дата його складання та обставини вимагають суттєвого уточнення з урахуванням реальних дат життя самої авторки кореспонденції, зафіксованих і зазначених мною вище. Можливо, під час його друку була допущена неприпустима редакторська помилка.

Суттєве уточнення в листі від 25 жовтня 1979 року до В. Голоти подає учасниця майбутньої вистави І. Базилевич, яка зазначає, що 28 січня 1925-го Л. Курбас разом зі своїми учнями-побратимами Ф. Лопатинським та О. Перегудою перевіряв роботу одеської майстерні, похвалив виконавця головної ролі актора Михайла Жаданівського (1896 — 1938), який уже мав відповідний рівень театральних знань та навичок, закінчивши перед тим Одеський музично-драматичний інститут, і навіть запросив його, з огляду на виконав-ську майстерність, на роботу до Києва.

А проте, незважаючи на нововведення режисерів, поєднані із застосуванням під час вистави прийомів кіно, її прем’єра, яка відбулася 16 лютого 1925 року, виявилася провальною. Показово, що в одеській періодиці на неї не з’явилося жодної рецензії. Причини невдачі крилися в тому, що актори не мали достатньо часу і змоги досягти належного рівня професійної майстерності.

Зазнавши невдачі, майстерня почала спішно готувати іншу виставу — за поемою «Царі» Т. Шевченка (режисер П. Долина). Одеський тижневик «Театральная неделя» повідомляв, що постановка «Царів» готується у вигляді буфонади і що в ній уперше Т. Шевченко, як автор твору, розглядається як деструктор старих форм життя. Відомо також, що спектакль мав пролог та епілог і був зіграний лише кілька разів, переважно — в робітничих клубах.

Навесні 1925-го через відсутність приміщення для репетицій та обіцяної підтримки, в тому числі фінансової — на придбання нових костюмів та реквізиту, з боку губполітосвіти, Шоста майстерня «Березоля» в Одесі перестала існувати.

Для об’єктивності варто зазначити, що впродовж 1924 — 1925 років потужну конкуренцію їй склали актори-«франківці», які прибули з Харкова і влітку 1924-го створили в нашому місті перший в Україні пересувний робітничо-селянський театр.

Новостворений колектив тісно пов’язав свою роботу з одеською літературною філією «Гарту», очолюваною активним громадсько-політичним діячем, письменником-драматургом Іваном Микитенком (1897 — 1937). Основу репертуару «франківців» складали новітня п’єса «97» Миколи Куліша, детально опрацьована «Фуенте Овехуна» Лопе де Вега, «Гайдамаки» за Тарасом Шевченком (інсценізація І. Микитенка), а також «Лісова пісня» Лесі Українки. У їхньому активному арсеналі були й інші відомі постановки, як-от «Суєта» і «Мартин Боруля» Івана Карпенка-Карого, «Мірандоліна» Карло Ґольдоні, «Гріх», «Базар» та «Панна Мара» Володимира Винниченка.

Ядро цієї трупи становили молоді амбітні актори Поліна Нятко, Костянтин Блакитний, Поліна Самійленко, Михайло Донець, Євген Коханенко, Доміан Козачківський та інші, які мали попередній досвід співпраці з Лесем Курбасом у «Молодому театрі», були його учнями, пройшли відповідну акторську школу в київських майстернях «Березоля».

Саме до них та інших складів майбутніх театральних труп одеських пересувних робітничо-селянських та інших театрів доєдналися найобдарованіші вихованці Шостої майстерні на чолі із Софією Мануйлович. Їх спільна діяльність, вагомі результати та суспільне визнання стали важливою передумовою для відкриття і нашому місті українського стаціонарного театру Держдрами. Ця надзвичайно важлива подія для всієї української громади Одеси, регіону, і не тільки, відбулася вже невдовзі — 7 листопада 1925 року.

Антон ГРИСЬКОВ,
член правління
Одеської обласної організації Національної спілки краєзнавців України.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net