Переглядів: 211

Путін і Україна

Історія  хворобливої  одержимості

(Закінчення. Початок у номерах за 7, 14, 21 та 28 березня)

Масштабна інфільтрація українських держустанов російською агентурою не лише уможливила мирне захоплення Криму російськими спецпризначенцями і масштабні збройні заворушення на південному сході країни. Вона, ймовірно, забезпечила також керовану ескалацію насильства на Майдані й довкола нього взимку 2013—2014 років у рамках розробленої російськими «політтехнологами» стратегії т.зв. «контрольованого» (чи «маніпульованого») хаосу. Один із цих «ляльководів», тогочасний помічник путіна і, як вважають, його головний радник з українських справ Владіслав Сурков («путінський Распутін», за висловом Пітера Померанцева), знаний як завзятий «заперечувач України» й один з архітекторів путінської (анти)української політики. Саме йому належить відома фраза про те, що «нема ніякої України — є лише українство, специфічний розлад свідомості». Практичні поради щодо насильницького лікування згаданого ним «розладу» виглядають сьогодні особливо зловісно: «Примус силою до братніх відносин, — пояснював він, — єдиний метод, який історично довів свою ефективність на українському напрямку. Не думаю, що буде винайдено якийсь інший».

Велетенський масив електронних листів та інших документів, добутих із поштової скриньки Суркова хакерською групою «Українська кіберхунта», ілюструє його масштабну участь у подіях 2014 року в Україні, зокрема в організації та управлінні так званою «російською весною» — «народним повстанням» на півдні та сході України після Євромайдану. Його роль в ескалації насильства на Майдані і подальшій, досі не до кінця зрозумілій утечі Віктора Януковича (вже після досягнення посередницького компромісу з опозицією, який начебто відкривав шлях достроковим президентським виборам), залишається поки що суто гіпотетичною.

Проте цілком очевидно, що кремль цього разу був набагато краще підготовлений до революційних подій в Україні, ніж у 2004-у, і мав набагато більше можливостей маніпулювати цими подіями на власну користь. Не лише інфільтрація українських інституцій була значно глибшою і системнішою, а й «політичні технології», застосовані командою Суркова, були витонченішими, а пропагандистська кампанія, розгорнута під час Євромайдану, була значно потужнішою — що й підтвердила невдовзі антиукраїнська (й антизахідна) пропагандистська війна в глобальному масштабі.

Окрім часто повторюваної тези про «неіснування» України та пов’язаних із нею тез про «глибокі внутрішні поділи» і «штучність» українських кордонів, для полегшення й ви-правдання військового вторгнення було розроблено ще два окремих, але взаємопов’язаних наративи. Один стосувався «нацистів» із потужно демонізованої Західної України, котрі начебто здійснили у Києві державний переворот, скинули (за підтримки Заходу) законний уряд і встановили фашистську хунту. Другий наратив стосувався росіян і російськомовних, які нібито зазнають утисків в Україні, а з приходом до влади «нацистів» опинилися взагалі на межі геноцидного знищення. Ні перший наратив, ні другий не були абсолютно новими. Історія про «пригноблених» російськомовних циркулювала в російських і багатьох зарубіжних ЗМІ ще від початку 1990-х, коли мільйони російських колоністів та їхніх нащадків у постсовєтських республіках зіткнулися раптом з вимогою (і потребою) опанувати на певному рівні мову зневажених ними аборигенів. Що ж до «нацистського» наративу, то його бойове випробування відбулося у 2004 році, коли фальшиві «націоналісти» пройшли парадом у центрі Києва, вдаючи із себе прихильників Віктора Ющенка — для його передвиборної дискредитації. Однак глибше коріння цього наративу сягає совєтських часів, коли весь український національний рух визначався як «націоналістичний» або й «нацистський», а Західна Україна оголошувалася його споконвічною колискою.

Обидва наративи виявилися доволі успішними з пропагандистської точки зору, оскільки спиралися на певні усталені стереотипи (як частина «імперського знання», перетвореного на міжнародне), а також на деякі вміло підтасовані факти та напівправду. І той, і той апелював до «здорового глузду», хоча зазвичай цей «глузд» ґрунтувався на цілковитому незнанні особливостей України, її колоніального минулого й постколоніального сьогодення. Наратив про «пригноблених русофонів» спирався на загальне переконання, що кожна держава, особливо новостворена, має тенденцію до «націоналізації», тобто прагне асимілювати меншини у панівну мову й культуру. Ця модель виглядає слушною, проте малопридатною до України, де владна, майже стовідсотково зросійщена, еліта зберегла панівне становище й після проголошення незалежності, а відтак і російська мова зберегла домінантні позиції в більшості сфер суспільного життя. Досить згадати, що жоден український олігарх не розмовляє українською мовою як рідною, а з-поміж усіх шести українських президентів лише Віктора Ющенка можна вважати україномовним у повсякденному побуті. Поступове розширення вжитку української мови впродовж трьох останніх десятиліть відбувалося не згори вниз, зусиллями владних «націоналізуючих» еліт (які насправді цілком комфортно почувалися зі звичною російською мовою), а як складний двосторонній процес, у рамках якого україномовна більшість мусила шукати взаємоприйнятних компромісів із панівною, структурно упривілейованою росі-йськомовною меншістю. Повільність і непослідовність цього процесу дратувала радикалів з одного боку, натомість сама його необхідність дратувала консерваторів з іншого боку, та перші й другі поступово призвичаювались до пошуку компромісів, а заразом і до того, що їхня країна виглядає (і, найімовірніше, виглядатиме) не зовсім так, як їм би хотілося.

Другий пропагандистський наратив — про вигаданих «нацистів» — спирається на схожі стереотипи, розроблені і поширені «імперським знанням» (українці у тому дискурсі — нацистські колаборанти, Західна Україна — колиска українського націоналізму, українці — генетичні антисеміти). «Доказова база» того наративу істотно слабша, проте саме йому було відведено головну роль для виправдання російської агресії. До новочасного політичного обігу він потрапив у 2004 році з легкої руки російських «політтехнологів», що керували кампанією Януковича проти Віктора Ющенка (одним із них був, до речі, автор сьогоднішнього «підручника з геноциду» Тімофєй Сєрґєйцев), а у 2012-у той наратив здобув друге дихання, коли маргінальна ультраправа партія «Свобода» отримала несподівану інформаційну підтримку від провладних, лояльних до Януковичевого режиму масмедій (за рахунок більш поміркованої демократичної опозиції) і пройшла до парламенту з безпрецедентними для поді-бних груп в Україні 10% голосів. Генеральний план, імовірно, полягав у тому, щоб вивести згодом її лідера до другого туру президентських виборів (2015 року), оскі-льки це був єдиний опонент, якого Янукович міг перемогти без значних фальсифікацій.

Ці зусилля несподівано окупилися у 2014 році, коли в Києві почалися антиурядові протести, а історії про «нацистів» на Майдані були підхоплені і роздуті московською пропагандистською машиною. Це збило з пантелику багатьох іноземців, не кажучи вже про росіян, а найгірше — спантеличило й налякало багатьох українців на південному сході, традиційно прив’язаних до російських ЗМІ. Дехто навіть приєднався до російських оперативників, відряджених в Україну очолити «народне повстання проти хунти» (як згодом хвалився один із очільників того «повстання» Іґорь Ґіркін: «Коли б наш загін не перейшов кордон, все би пропало!»). Більшість жителів регіону воліли лишатися осторонь, але декотрі стали й на український бік. Цього було недостатньо, щоб дати відсіч озброєним провокаторам, та досить, щоб не допустити поширення «російської весни» на всю територію «новоросії». Українська армія, хоч і дезорганізована, змогла звільнити за допомогою добровольців більшу частину Донбасу і наблизилася до оточення його головних центрів — Луганська і Донецька. Щоб урятувати своїх маріонеток від повного розгрому, росія мусила ввести регулярні війська, передбачувано розбила танками погано озброєну українську піхоту і змусила Київ погодитися на перемир’я.

Тривалі переговори розпочалися в Мінську, де росія вдавала, що «не є стороною конфлікту», й наполягала на тому, щоб Київ вів переговори безпосередньо з представниками так званих Донецької та Луганської «народних республік». Це означало б фактичну легалізацію маріонеткових режимів, чого Київ не міг прийняти, тож переговори проходили в дещо химерному форматі, де росія грала роль посередника — поряд із Францією та Німеччиною, і водночас промовляла від імені представників «воєнних формувань окремих районів Донецької та Луганської областей» (так вони офіційно називалися на зустрічі).

Семирічні суперечки щодо тлумачення «Мінських угод» передбачувано не принесли жодних результатів, оскільки неможливо ефективно обговорювати конфлікт, головний підбурювач, учасник і бенефіціар якого вдає, ніби «не є його учасником». Україна резонно противилась інкорпорації «сепаратистських» регіонів до свого тіла на московських умовах (і під московським контролем), оскільки це фактично перетворило б її на дисфункціональну державу, «велику Боснію», відкриту для всіляких московських диверсій і маніпуляцій. А росія, зрозуміло, теж не могла піти на жоден компроміс, оскільки це означало б цілковитий провал її майстер-плану.

Неспроможність москви загнати Україну в пастку майстерно сконструйованих нею «Мінських угод» доповнилася черговою поразкою проросійських партій і кандидатів на виборах 2019 року: прихід до влади «космополіта» і «пацифіста» Зеленського замість гаданого «ультранаціоналіста» Порошенка не спричинив жодних істотних змін у політиці України щодо москви. Це був виразний знак, що традиційно хитка й амбівалентна Україна пройшла нарешті точку неповернення, не залишаючи проросійським силам шансів на електоральний реванш. Як і в кожній нормальній країні, зміна уряду в Україні перестала бути підставою для фундаментальних геополітичних реорієнтацій.

Всупереч очікуванням москви, Зеленський не став нічого змінювати в політиці свого «ультранаціоналістичного» попередника. «Декомунізаційні закони», ухвалені у 2015 році (і спрямовані фактично на деколонізацію), залишилися чинними, національна мета приєднатися до ЄС і НАТО залишилася закріпленою в Конституції, м’яке просування української мови й культури було й далі підтримане низкою нових законів та інституцій, російській православній церкві в Україні так і не дісталося сподіваних привілеїв і вивищення над іншими церквами, зокрема головною суперницею — Православною церквою України, канонічно пов’язаною від 2018 року з Константинопольським патріархатом. Ставлення населення до росії й, особливо, до путіна залишалося в Україні вкрай негативним, а позитивне ставлення до ЄС і НАТО — стабільно високим.

Під певним оглядом, Зеленський навіть перевершив свого попередника, закривши найбільш токсичні проросійські пропагандистські телеканали і посадивши під домашній арешт найближчого друга путіна й головного агента російського політичного впливу в Україні Віктора Медведчука, звинуваченого у державній зраді. Вигуки «ми втрачаємо Україну!» стали постійним мотивом у російських пропагандистських медіях — як відображення справді важливої, хоча і неповної правди. Повна правда полягала в тому, що Україна вже давно була «втрачена» — якщо не у 1991-у, то, безумовно, у 2014-у — і лише власні міфи та ілюзії перешкоджали москві це збагнути.

Після кільканадцяти місяців шантажу й демонстративного нарощування військової присутності біля українських кордонів міністерство закордонних справ росії 17 грудня 2021 року оприлюднило два проєкти текстів — «Договору між Сполученими Штатами Америки та російською федерацією про гарантії безпеки» й «Угоди про заходи щодо забезпечення безпеки російської федерації та держав — членів Організації Північноатлантичного договору [НАТО]» — і звернулося до США та їхніх союзників по НАТО з проханням негайно відреагувати. Заявлена мета цих

документів полягала в отриманні «правових гарантій безпеки», але фактично зводилася до зухвалої вимоги відходу НАТО зі Східної Європи на позиції до 1997 року і визнання всього регіону, й насамперед України, легітимною сферою російського впливу.

Ці документи були радше погано завуальованим оголошенням війни, аніж пропозиціями для переговорів. Якщо вимоги росії не будуть виконані, зловісно натякали кремлівські політики, їм доведеться подбати про безпеку країни самотужки, наявними «військово-технічними засобами». Через два місяці, 24 лютого 2022 року, всі ці «засоби» були приведені в дію. Росіянам, як з’ясувалося, ішлося зовсім не про безпеку, не про територію і навіть не про помсту. Йшлося про перемогу уяви над дійсністю, фантазії над реальністю: українців, уявлених як «нацистів», слід було знищити, людей Заходу — як ворогів-змовників — викрити, а росіян-«рогоносців» — ощасливити місією порятунку людства від глобального зла в мілленарному поєдинку. Російська війна в Україні таким чином — це війна перверсивного, ілюзорного, паралельного світу, витвореного не лише путіним і його очманілими від власної брехні пропагандистами, а й поколіннями російських філософів, письменників, науковців, митців, війна колективної маячні з непідвладною їй реальністю, яка має бути якщо не змінена, то знищена, починаючи з України, «військово-технічним шляхом».

За цих обставин українці не мають іншого вибору, окрім як боротися за свою країну, свободу, гідність та ідентичність. Єдина альтернатива — бути стертими з лиця землі в рамках «остаточного розв’язання українського питання», до якого вже досить відверто закликають кремлівські ідеологи. Росіяни, які абсолютною більшістю підтримують своїх знавіснілих лідерів, не мають жодного шансу стати нормальною нацією, зосередженою на роз-в’язанні власних проблем, а не поглиблюванні чужих. Для одужання їм треба було б капітально переглянути своєї переверсивну самосвідомість і сформувати нову постімперську ідентичність, сумісну із сучасним світом суверенних національних держав. Можливо, такій фундаментальній ревізії посприяє шок від поразки у війні з Україною; можливо, статус держави-ізгоя й дедалі глибша міжнародна ізоляція спонукає їх критичніше глянути на свою сумнівну історію, ганебну сучасність і безперспективне майбутнє. Історія іронічна, й остаточне розв’язання «російського питання» (замість «українського») цілком може стати несподіваним (і вельми бажаним) наслідком путінської війни в Україні.

Микола РЯБЧУК,
письменник і публіцист,
почесний президент Українського ПЕН,
лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка 2022 року.

Джерело: https://zbruc.eu.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net