Переглядів: 145

Хто такі одесити і чого ми хочемо?

Міф про міф про Одесу

Зізнайтеся, ви теж довго сприймали або ще й досі сприймаєте Одесу як щось неймовірне, прекрасне і дивовижне? Оці всі «шаланди, наповнені кефаллю», «морячка Соня», веселі люди, які на всі випадки життя мають по анекдоту, «Одеса-мама», «Мішка-япончик», море, гарні жінки-блондинки, моряки, яхти, нічні купання і смачна їжа?

Мені здається, жодне українське місто не оповите ореолом романтизму, не оточене купою міфів, вигадок, легенд і чудернацьких історій так, як Одеса. Одесити видаються підприємливими, в них заняття бізнесом — у крові, вони легкі, красиві, авантюристичні шукачі пригод. Тут постійне свято, ресторани, музика і щасливі люди.

Про Одесу, на відміну, наприклад, від Львова чи Києва, не так багато є книжок — сучасних особливо. Образ міста і мешканців транслюється і, відповідно, сприймається, в основному, через пісні та фільми, які вкорінюють у свідомості місто як кримінальну столицю, а його жителів — як злодійкуватих, хитрих пристосуванців.

Це — якщо ви назовні. І приїжджаєте у наше місто раз чи два на рік. Або не приїжджаєте зовсім.

А зсередини у нас було прийнято тужити: «Одеса — вже не та», «євреї розумні, тому виїхали», «місто наповнили рагулі із найближчих сіл», «ми особливі, але нас ніхто не цінить», «всі проблеми через Київ, нам потрібні місцеві політики», «якби при владі весь час були одесити, то ми б жили у раю».

Зсередини ми дивні і незрозумілі самі для себе. Напередодні великої війни, за результатами опитування компанії New Image Marketing Group, проведеного в Одесі наприкінці 2021 року на замовлення Українського інституту майбутнього, 49 відсотків містян були впевнені, що Одеса рухається у неправильному напрямку і водночас 47 відсотків стверджували, що нинішній міський голова Геннадій Труханов є найкращим мером за всі роки незалежності України. Як це вкладалося в одних і тих же головах, пояснити складно.

Одеса — це місто, яке завжди прагнуло бути щасливим, багатим й унікальним. Але йому всі заважали. Особливо ті, хто сюди «понаїжджав». Бо лише в Одесі питання про те, де в чиєї мами були пологи, визначало, на що ти конкретно маєш право. Не одесит? Ну і нема чого тут виступати! Ми, корінні, краще знаємо. І якби не ви, то все було б по-іншому. Краще, звісно що.

Корінні десятиліттями продовжували мріяти про «гетто одеситів» практично в центрі Європи. Де всі свої за фактом народження. Звідси й оце дикунське: одесит — це національність; ми не українці і не росіяни — ми одесити; життя випадає людині один раз і прожити його варто в Одесі; мої всі предки лежать на Другому Християнському цвинтарі, а от твої де лежать?

«Я не здогадувався, наскільки я українець!»

Зміни у свідомості почалися у 2014 році. Разом з анексією Криму. Тоді на ходу-протести виходила безпрецедентна кількість жителів міста і людська колона розтягувалася на багато кілометрів — від пам’ятника Дюку, що на Приморському бульварі, до російського консульства, яке базувалося тоді на Гагарінському плато в Аркадії. Тисячі одеситів брали до рук українські прапори, стрічки, маленькі прапорці.

Пам’ятаю, як жінка старшого віку, побачивши колону, заметушилася на балконі. А потім зайшла в кімнату і за хвилину ви-йшла, тримаючи в руках два банні махрові рушники — жовтий і синій. Вона почала ними махати, висловлюючи свою підтримку.

Одеса дуже добре знала, що таке росія, що таке анексія території і потрапляння в так звану сіру зону.

Поруч було Придністров’я — територія невизнаного формування. Паспорти цього утворення вартували дешевше, аніж звичайний аркуш паперу. З документами Придністров’я не можна було нікуди влаштуватися легально.

Одесити, велика частина яких орієнтувалася на роботу в морі, на суднах, добре це розуміли. В Одесі, попри тотальне знищення Чорноморського пароплавства, продаж і різання на металобрухт суден, велика кількість людей працює на суднах під прапорами інших держав. У місті готують кадри, існує багато бізнесів, орієнтованих на працевлаштування й підготовку саме моряків різних спеціальностей та напрямків.

Тому всі розмови про те, що з нами можна так, як з Кримом, тут припинялися, не почавшись. Приклад Придністров’я зробив своєрідне щеплення проти прагнення стати частиною сірої зони.

І саме доступ до морських професій та активна еміграція свого часу до Ізраїлю й США дозволили одеситам міркувати прагматично. Бо вони бачили світ. І бачили росію. І могли порівняти. І в час Х це порівняння не було на користь сусідської країни.

З одеського аеропорту до 2014 року щоденно здійснювалося від трьох до п’яти авіарейсів у різні аеропорти москви. Я знаю тих, хто літав на вихідні в ресторани і на прем’єри. І теж мав змогу порівнювати.

Тому у 2014 році, розуміючи, що таке росія, одесити масово вийшли на Євромайдан. І це не був на сто відсотків патріотизм. Це був, скоріше, прагматизм. Який, у результаті, зіграв ос-новну роль в усвідомленні більшості, що наша країна — Україна.

Тоді ж і розширилося середовище людей, які об’єдналися навколо цінностей. Найголовніші з яких — незалежність України, свобода українців.

Пам’ятаю, як під час однієї з акцій до мене підійшов одеський бізнесмен і здивовано сказав: «Уявляєш, я не здогадувався, наскільки я українець! Хто б мені сказав! А коли це все почалося на Майдані, в Криму, в Одесі, у мене аж кулаки стиснулись! Та не віддам я вам Україну, покидьки!».

Тоді був важливий час переосмислення і самоідентифікації.

Варто сказати і про те, що відбувалося в Одесі до 2014-го. Проукраїнські активісти й активістки об’єдналися й відновили Український клуб Одеси. Такий клуб функціонував у 20-х роках XX століття і його членами була тогочасна українська інтелігенція. Потім тих із них, хто не встиг покинути країну, знищили.

Український клуб Одеси в момент відновлення своєї діяльності, а це був 2008 рік, став потужним інструментом, базою для перетворень і захисту країни в 2014-у.

За ініціативи і фінансової підтримки бізнесмена Віталія Оплачка почав діяти Вільний університет. Публічні лекції і дискусії проводили Ярослав Грицак, Наталія Яковенко, Любомир Гузар, Василь Шкляр, Оксана Забужко та інші українські інтелектуали.

Також були поїздки до Холодного Яру. Організація 8 травня Молитви пам’яті як альтернатива побєдобєсію й інші акції, які гуртували дедалі більше людей. І ці люди стали основою Євромайдану в Одесі й рушійною силою багатьох процесів далі.

Я маю результати соціоло-гічних досліджень Одеси за 2009 та 2015 роки. Їх проводила тодішня соціологічна компанія GFK.

У 2009-у соціологи фіксували високий рівень одеського патріотизму, який виражався у любові до свого міста, у впевненості, що одесити — найкрутіші люди у світі, що вони винахідливі, розумні, цінують гумор, живучі. А ще респонденти вказували на те, що одесити — толерантні, тут мирно співіснують різні національності, присутня унікальна культура, існує «одеський менталітет», жителі незалежні, свободолюбні, відкриті, розумні, активні, підприємливі, вигадливі, талановиті.

Одеса викликала досить стійкі асоціації міста-героя, портового міста, міста-курорту з гарною погодою і сонцем, порто-франко.

Найцікавіше чи найдивніше в цих опитуваннях, як на мене, було таке. На питання «Що вам не подобається в місті?», звучав суцільний патерналізм: ми хочемо, щоб знизили тарифи на комуналку, відремонтували дороги і щоб мер піклувався про людей, а не про свої кишені.

Розумієте, такі круті й самодостатні люди, якими себе уявляли одесити, раптом захотіли досить банальних речей: щоб прийшов хтось, бажано красивий, спортивний, зі знанням іноземних мов, хто не буде красти, а цілодобово вирішуватиме проблеми унікальних і талановитих одеситів.

До речі, ще один важливий мотив, який лунав під час проведення фокус-груп, був таким: усі проблеми одеситів через те, що у владі нема «корінних», весь час якісь «заїжджі», «чужі», яким не болить місто так, як воно болить місцевим.

І Київ як столиця, те місто, де ухвалюються рішення, сприймався вороже. Тобто ми б жили добре, якби Київ до нас не ліз.

Нагадаю, це 2009 рік.

А повторне дослідження відбулося у 2015 році. Після Революції Гідності і подій 2 травня, які в Одесі зіграли відповідну роль і стали серйозним переломом для містян.

І тут ми фіксуємо такі тенденції.

Залишається одеський патріотизм, але дедалі більше містян говорять про себе як про українських патріотів. Фіксують вміння домовлятися, об’єднуватися і працювати разом на інтереси міста і людей. Тут же вперто всі хочуть «російську мову — другою державною», «не треба нам нав’язувати мову, у нас тут взагалі своя мова — одеська». Протестують проти патріотичної складової навчання в школах. І називають фактори, які їх роз’є-днують: політики і мова.

Найважливіше. Більшість опитаних різко проти розділу України. Але песимістичні щодо повернення анексованих та окупованих територій. Якби довелося вибирати країну для народження, переважна більшість обирала б Україну й Одесу. Найцікавіше, що називали ще Італію, Іспанію, Чехію, Сполучені Штати.

Жоден не сказав, що хотів би народитися чи жити в росії. Жоден.

Чому я так детально розповідаю про всі ці речі?

Мені дуже хочеться, щоб усі, хто не живе в Одесі, хто все ще живиться міфами і стереотипами про Одесу, наблизилися до розуміння, який складний шлях пройшло місто і його мешканці за останні 10—12 років.

Місто, в якому було фізично страшно прикріпити жовто-блакитний прапорець на автівку у 2013-у, у лютому 2022-го вивісило державні прапори України практично на всіх своїх будинках. А потім зображення прапора нанесли фарбами на фасади будинків. Це був не просто знак — це був жест непокори, усвідомлення того, що ми — Україна, це наші межі, за які ми нікого не пустимо.

Тоді, влітку 2022-го, всі, хто приїжджав в Одесу з інших ре-гіонів і країн, говорили, що такої кількості прапорів не бачили в жодному іншому місті.

«Коли полетіли перші ракети, все дуже швидко змінилося»

Думаю, що багато хто із вас бачив світлини, які облетіли весь світ: головна вулиця Одеси — Дерибасівська, на якій стояли металеві «їжаки», знакові місця, як-от оперний театр чи пам’ятник Де Рибасу, обкладені мішками з піском.

Одеса справді заснула 23 февраля, а прокинулася 24 лютого. І почалося: одні рятувалися від війни, інші — готувалися її зустрічати.

У перші дні війни виникла ініціатива, яку трохи пізніше назвали «Одеська пісочниця». Містяни, згуртувавшись, почали допомагати військовим облаштовувати блок-пости та військові частини. Працювали на території Чорноморського яхтклубу, на пляжі Відрада та в Чорноморці. Впродовж першого місяця війни «пісочниця» була точкою збору одеситів, котрі щоденно наповнювали по 10 тисяч мішків, які відвозили в різні точки міста. Через «пі-сочницю» пройшло кілька тисяч людей.

Чесно, я не знаю, чи була потреба у такій кількості мішків, але те, що ця робота, ця ді-яльність допомогла людям не втратити розум тоді, коли Україна опинилася у вогні, відчувати руку і плече одне одного, стати частиною цілого, — це правда.

Війна, яка прийшла в кожен дім і в кожну сім’ю, в Одесі на 90 відсотків припинила дебати на тему мови.

Найпоказовішими є кілька моментів.

У Facebook роками існувала група «Моя Одесса». Найчорніші пости, найобразливіші коментарі на адресу країни і проукраїнських одеситів звучали саме тут. Можна було б махнути рукою. Якби не чисельність цієї групи — 360 тисяч учасників. Що сталося з людьми там, з адміні-страторами і учасниками, сказати тяжко. Але щось таки сталося. Від того чорносотенства не залишилось і сліду.

Взимку 2022—2023 років, коли Одеса на 10—20 годин залишалась без світла, сторінка у ФБ Одеського відділення ДТЕК, хоч як там не старалися комуні-кувати проблеми, але зазнавала нападок, цькування. І тут раптом я дивлюся, а одесити всі — ВСІ! — на цій сторінці сперечаються, лаються, з’ясовують стосунки українською мовою.

— Знаєш, я повністю переходжу на українську мову, — каже мені відома в Одесі і в Україні волонтерка Катерина Ножевнікова. — І я всіх прошу спілкуватися зі мною лише українською. Мені тяжко. Розмовляти тяжко, писати тяжко. Але нема шляху назад.

(Для довідки. Катерина Ножевнікова почала займатися волонтерством більше десяти років тому. Разом із подругами опікувалася людьми похилого віку та дітьми, збираючи для них одяг, продукти харчування, ковдри та іграшки. З початком війни, у 2014 році, до її списку увійшли й переселенці. А потім почалася АТО. Благодійний фонд, засновницею і директоркою якого вона є, називається «Корпорація монстрів» і він був зареєстрований у 2017 році. Масштаби роботи БФ вражають. Наприклад, ще рік тому, лише за один місяць «Монстри» закупляли дронів-розвідників на 10 мільйонів гривень. А нещодавно її фонд отримав ліцензію на придбання зброї.)

Приблизно так само про українську мову висловлюються багато із тих, хто ще донедавна був готовий сперечатися на тему «головне, щоб з економікою все було ок, а мова не на часі».

Виявилося, що все на часі, все важливе.

Волонтерська Одеса — це взагалі окрема тема. Варто нагадати, що саме в Одесу перебазували із Севастополя Військо-морський флот України. Уже в березні 2014 року до нас приїхали військовослужбовці із сім’ями. Багато хто — з двома валізами у руках. Тоді в соціальних мережах з’явився заклик: у нас військові моряки, в санаторії «Куяльник», там погані умови, у них нема нічого — давайте допомагати!

І допомагали. Моряки розповідали, що одесити почали нести нову побутову техніку — від мікрохвильовок і до холодильників з телевізорами в упаковках. Почали знайомитися з сім’ями, запрошувати в гості. Бо підтримка — вона тоді була важлива не лише матеріально-предметна, а й людська, моральна.

Якраз у 2014-у були створені благодійні фонди, громадські організації, волонтерські групи, які робили фантастичні речі, щоб забезпечити бійців АТО необхідним. Держава була слабкою, казна — порожньою. Основний тягар ліг на плечі людей.

Я пам’ятаю, як Наталя Пранжу (тепер — Карташова) придумувала способи, за допомогою яких можна було доставити важливий вантаж для військових, що перебували у Луганській області. І придумала — вантаж скинули на парашутах.

Коли було окуповано Херсон і частину Херсонщини, коли Миколаїв залишився без водопостачання, одесити не лише доставляли воду в Миколаїв. Одесити на своїх приватних автівках вивозили людей, наражаючись на небезпеку. А потім знову почалося, як у 2014-у, коли до нас перебазувався ВМФ — включення у вирішення проблем тих, хто шукав прихисток. Люди здавали в оренду свої квартири, знижуючи розцінки, часто залишали оплату лише за комунальні. І це було масове явище, не поодиноке.

Подібне ще раз повністю перекреслює стереотип про одеситів як про тих, хто прагне заробити будь-якою ціною.

Тоді ж народилася фраза, що перекреслила радянську фразу, яку цитували всі, хто чув слово «Одеса» — про «ростов — папа». Осучаснена нова фраза звучить зараз так: «Одеса — мати, а Миколаїв — тато». Одесити вважають, що саме запеклі бої у Вознесенську, що на Миколаївщині, захистили Одесу від вторгнення.

Одеса кров’ю, своїми загиблими, пораненими, зниклими безвісти, волонтерством, своїми зусиллями, спрямованими на боротьбу за незалежність України, виборола право релевантного ставлення до себе. Без стереотипів і звинувачень.

Одеса пройшла за два роки той шлях, який в інших умовах проходила б років за 50. Так, війна все пришвидшила. Але ми мали потужну «п’яту колону», ми мали зросійщене населення, яке перебувало під потужним впливом російської пропаганди зі своїми телеканалами, медіа, лідерами впливу, російськими «центрами культури», серйозним фінансуванням акцій, фестивалів, з вивезенням дітей і підлітків у різноманітні табори задля «дружби і взаємодії», купу російської літератури, яку регулярно передавали в бібліотеки міст і навчальних закладів, залі-зобетонні позиції московської церкви — і все це не спрацювало, розумієте?!

Договір про ненапад

У своїх вузьких колах ми дедалі частіше говоримо про те, що насправді існують дві Одеси. Звісно, можна казати, що Одес існує велика кількість: туристична, культурна, театральна, морська, військова і так далі. Але є ще один поділ — на Одесу патріотичну і на Одесу тих, хто з прагматичних міркувань обрав Одесу патріотичну. Такий собі бізнес-підхід з точки зору «вигідно — не вигідно».

Одеса патріотична — це люди, які роками відстоювали українськість у місті, які займалися просвітництвом, освітою, культурою, не маючи ані підтримки, ані ресурсів, ані адміністративних можливостей. Лише власна ініціатива, власний кошт, підтримка проукраїнських меценатів і проукраїнського бізнесу.

І це, до речі, відповідь на питання — чому в Одесі переміг Євромайдан, а не Антимайдан і не була встановлена «онр», до якої все йшло.

Тому що ніхто не виходив за гроші, посади чи за доступ до ресурсів. В основі були ідеї, цінності і готовність за них вмирати. В основі — прагнення втримати Україну, бо незалежність країни для цих людей не була просто словосполученням.

Але Одеса патріотична ніколи не була представлена у місцевій владі чи в місцевій політиці. Був період розквіту Народного руху України, КУНу та інших патріотичних партій — у 1990-х. Але все закінчилось сумно. Маргінес — і забуття.

Ми в 1998-у мали в Одесі свій Майдан, котрий не переміг. Тоді Одеса голосувала в таких масштабах, що люди стояли в чергах по кілька годин. Виборчий батл відбувався між тодішнім міським головою Едуардом Гурвіцем і тодішнім головою ОДА Русланов Боделаном. Весь адмінресурс — від Кучми і до міліції з СБУ — працював проти Гурвіца. І він, очікувано, не переміг. Вірніше, виграв вибори, але результати були анульовані через «порушення», а потім суд не дозволив Гурвіцу балотуватися на новопризначених виборах.

На сім років, якраз тоді, коли Гурвіц перебував у своїй найкращій формі, його було викинуто з місцевої і національної політики. А місто опинилося в руках реакційних, антипрогресивних політиків.

Сталося це тоді, коли Одеса динамічно і впевнено розвивалася, позбавляючись, зокрема, й артефактів минулого. Скажімо, в 1996-у на одному лише засіданні Одеської міської ради були перейменовані понад 300 вулиць, площ і провулків. Це було те, що пізніше, через 20 років, назвуть декомунізацією. В місті знесли всі пам’ятники Леніну. Останній — саме на тому самому Куликовому полі, де відбулися події 2 травня 2014-го, — Гурвіц зніс, коли повернувся на посаду після Помаранчевої революції.

Гурвіц ненавидів комуністів і радянську владу, був антикомуністом за суттю і за світоглядом. А далі всі інші керівники міста, аж до нинішнього Геннадія Труханова, — це суцільний совок у різних варіаціях із совковими цінностями на кшалт «день побєди — ето святоє».

Геннадій Труханов, нинішній міський голова, він і його партія «Довіряй ділам», чию ідеологію мало хто знає, все ще має високий рівень підтримки серед одеситів. Бо свій, місцевий, колишній офіцер радянської армії, «але ж то давно було, він потім став бізнесменом», «зате спортом займається, стрункий і говорити навчився».

Власне, ключові посади в місті, де більшість належить меру і його партії, займають такі ж персонажі. З якими меру затишно. І які не становлять за-грози для мера персонально, бо прогнозовані, залежні й тому слухняні.

Показово, що міський голова Труханов, як і тодішній очільник ОДА, вчергове повсталий із попелу Сергій Гриневецький, у перші дні повномасштабного вторгнення виступали виключно із закликами «зберігати спокій». Жодної однозначної чи різкої заяви в перші дні. Чого очікували — питання відкрите. Вже коли були відбиті перші атаки, вже коли російські кораблі відійшли з акваторії моря, вони вийшли вдвох і звернулися з невиразними промовами на телекамери.

Так-от, це і є та інша Одеса, яка вимушено стала патріотичною. Якраз після повномасштабного вторгнення. Ця Одеса контролює всі сфери міської діяльності — від туризму і до театрів. У них є ресурси, в їхніх руках — бюджети, призначення на посади, інструменти контролю.

Фасадні зміни вони, звісно, роблять. Наприклад, оперативно перейменували Русский театр в Обласний. Репертуар, звісно, українською мовою. Засідання сесій міської ради проводять українською. Після вторгнення. До того це було неважливо, попри існування відповідного закону. Ракети, випущені по Одесі, трохи пришвидшили процеси. А все інше гальмується там, де можуть гальмувати…

Коли пройшов перший шок від російських ракет, люди, які мають можливості впливу, вирішили, що можуть повертатися до свого, звичного.

Символіку міста в 2012 році розробляв російський дизайнер Артемій Лєбєдєв. Попри протести одеситів. Попри аргументовані зауваження, що не варто віддавати такі замовлення росіянам. Але вся оця когорта, яка приймала рішення роки тому і яка і досі впливає на життя в місті, відмахнулася від застережень, як від надокучливих мух. І тепер Одеса має дизайн, логотип та шрифти від російського пропагандиста Лєбєдєва. Іронія долі полягає ще й у тому, що співвласником оцього всього барахла є нинішній очільник департаменту культури Іван Ліптуга. Він так і сказав: «Так, люди серце-якір асоціюють з Одесою, тому ми нічого міняти не будемо».

Ну, звісно, навіщо міняти? Нехай Лєбєдєв розповідає в ефірах про те, що «російські війська мають пройти трохи вперед і захопити Одесу», а ми будемо користуватися його символікою, бо «всі до неї звикли».

До речі, проти цього дизайнера РНБО України ввела санкції ще 23 лютого 2022 року — за день до повномасштабного вторгнення.

Оці дві Одеси поки що співіснують, дотримуючись ситуативного перемир’я. Оскільки виклики, які стоять перед країною, допоки переважують готовність відкопати сокиру війни з обох боків.

Чому кажемо «українська Одеса» і не кажемо «український Київ» чи «українська Полтава»?

Питання, яке я винесла у підзаголовок, не риторичне. І дуже чутливе для одеситів.

Справді, нікому не спадає на думку уточнити, що Київ — українське місто. Чи Львів — українське. Чи Полтава. Чи Житомир. А щодо Одеси якраз часто можна почути «проукраїнське місто», «українська Одеса».

Минулого року, за підтримки проєкту Re:Open Ukraine, ми організували дискусію, яка називалася «Одеса — острів чи материк? Як змінилися контури регіональної ідентичності».

Спікеркою була Оксана Довгополова, докторка філософських наук, професорка кафедри філософії Одеського національного університету імені І.І. Мечникова.

Теза, яка обговорювалася, звучала так: Одеса десятиліттями генерувала захисні екрани біля себе, підтримуючи образ власної унікальності. Позірна жартівливість і толерантність, позірна здатність домовлятися, позірна відкритість — усе це є частиною так званого одеського міфу. Закритість є водночас ефективною захисною зброєю (згадаємо відоме «віджартувалася від радянської влади») і джерелом недовіри та нерозуміння ззовні. Як виглядатимуть нові контури українських регіонів після війни? Чи сформуються нові регіональні ідентичності? Яким буде місце Одеси в цій історії?

І ми отримали шквал відгуків та гострих коментарів.

Сергій Гуцалюк, начальник Південного міжрегіонального відділу Українського інституту національної пам’яті, нині старший сержант ЗСУ:

— Треба припините весь час робити із нас острів чи материк. Нема ніякої іншої Одеси. Коли ми починаємо говорити про «українську Одесу», то ми таким чином плекаємо російський наратив про те, що існує ще якась Одеса. А це не так.

Жанна Шарапова, авторка, культурна діячка:

— Я — одеситка, яка у 2014-у почала чути від оточення: «Одеса — це порто-франко», «Одеса — окрема держава», «Одеса ніколи не розмовляла українською», «Ах, Прівоз, ах, адєскій дворік». І це були не просто слова про ідентичність чи колорит. Це було про те, що людям, які прикривалися оцим «колоритом», було байдуже, під яким прапором співати «Шаланди» та їсти «біточки з тюлєчки». А деякі із них взагалі стали ворогами нашої країни. Ну, з ворогами все зрозуміло, вони втекли на росію. А от ті, кому «какая разніца», зараз, дивлюсь, у Європі організовують якісь акції серед наших людей, а там знову про «одєскій дворік». І розумію, що їм, як і раніше, байдуже, який прапор висить над воротами цього дворика. Тому мене особисто тригерить теза «Одеса — це острів». Одеса — це місто в незалежній Україні.

Марія Галіна, літераторка, журналістка:

— Я розуміла, що про Одесу можна говорити вічно… Одеса — це, безумовно, форпост півдня та зерновий хаб. Одеса вистояла в травні 2014-го та в лютому 2022-го. Одеса дуже змінилася, і це добре. Але дарма під час нашої дискусії зацькували статистика, який казав, що сучасна Одеса з’явилася як штучно утворене місто. Але ж так воно і є! Бо зазвичай місто росте з агломерації сіл, а тут — опа — й одразу вам оперний! Але, гадаю, імідж Одеси поступово змінюється, мабуть, ще й тому, що російські споживачі та виробники одеського міфу відпадають врешті-решт.

Питання, яке стало практично рефреном тієї розмови, поставив музикант Сергій Кучеровський: «Чи маю я стати менше одеситом, щоб бути більше українцем?». І воно виникло не на пустому місці. Багато хто з нас може розповісти свої історії, і не одну, коли нам доводиться й досі переконувати, що «ми нормальні», що Одеса — не «ватна», не «сепарська», що ми тут не збиралися і не збираємося «здавати Україну».

А саме такі дорікання ми чуємо й досі. І досі змушені переконувати всю Україну, що Одеса — українська, що наші цвинтарі з похованими бійцями не менші, аніж львівські, що ми захищали свій Майдан в 2014-у і своє місто в травні того ж року, яке було дуже близьке до «онр».

Тепер про свіжу соціологію, бо саме із соціології я починала.

Торік опитування в Одесі проводив Фонд «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва спільно з Центром політичної соціології. Й ось про які тенденції можемо говорити.

1. 59 відсотків опитаних позитивно ставляться до обов’язкового використання української мови у сфері обслуговування. Проти цього виступили 13 відсотків респондентів. Мовні дискусії завжди приводили до розбрату. Але зараз саме той час, коли є можливість остаточно розв’язати питання мови. Бо російська стала мовою агресора. Тому 42 відсотки одеситів, переважно російськомовних до війни молодих людей, перейшли на послуговування українською мовою в побуті.

2. Респонденти позитивно ставляться до політики дерусифікації, їхнє ставлення до декомунізації топонімічних назв здебільшого негативне.

3. Одесити проти того, щоб віддати росії Крим та окуповані на цей час території. Поступки у культурній та мовній сферах виявилися більш прийнятними, ніж територіальні поступки та поступки у сфері обороноздатності армії.

4. Лише 6-8 відсотків жителів Одещини бажають, щоб війна якнайшвидше закінчилася байдуже яким способом.

5. 81 відсоток респондентів довіряють ЗСУ, волонтерським організаціям — 68 відсотків.

6. 57 відсотків опитаних за-значили, що відповідальним за агресію є весь російський народ.

Одеса, маючи в анамнезі багато ментальних хвороб, одужує і приходить до тями. Вона виборсується із нав’язаної їй ідентичності. Знімає шари міфів, чуток, припущень і стереотипів. Це складний шлях. Але ми вже йдемо в правильному напрямку.

Зоя КАЗАНЖИ,
журналістка, письменниця.
Фото Юрія Квача.
Джерело: https://infopost.
 
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net