Путін і Україна

Конфліктним було й питання штучного голоду, організованого Сталіним у 1932—1933 роках, що забрав життя близько п’яти мільйонів українських селян. За совєтських часів навіть згадування про нього жорстоко каралося як «антирадянський наклеп». Віктор Ющенко вважав своїм особистим обов’язком відновити пам’ять про цю трагедію та вшанувати її жертв. У 2006 році він створив Український інститут національної пам’яті як спеці-альний орган при Кабінеті Міністрів для «відновлення та збереження національної пам’яті українського народу». Розслідування злочинів сталінського режиму та реабілітація його жертв були ви-значені першочерговим завданням Інституту, а дослідження Голодомору посіло центральне місце в його науковій діяльності.

Восени того ж року Верховна Рада законодавчо визнала Голодомор «геноцидом українського народу» і закликала іноземні парламенти ухвалити подібні резолюції. З ініціативи Ющенка в Києві було створено Національний музей Голодомору-геноциду і започатковано щорічне поминання на національному рівні жертв Голодомору в четверту суботу листопада.

Знову ж таки, усвідомлюючи чутливість цього питання, Ющенко та його команда ретельно уникали звинувачень росії та росіян у цьому злочині. «Це тоталітарна, комуністична, сталінська система [вчинила геноцид], вона не має національної ідентичності», — неодноразово повторював Юшенко. — Проте російських лідерів це не переконало. Вони вже надто далеко зайшли в реабілітації та відродженні сталінізму й надто глибоко ототожнили власний режим із радянським «славним минулим», щоб сприйняти Ющенкові аргументи. Вшанування українцями пам’яті жертв Голодомору було потрактоване у москві як ще один вияв їхнього націоналізму, русофобії та, врешті, «нацизму».

У відповідь на українські ініціативи і з виразним наміром запобігти поширенню «помаранчевої» інфекції у росії зіцпрезидент Дмітрій Мєдвєдєв створив у 2009 році спеціальну комісію, уповноважену «протидіяти спробам фальсифікації історії на шкоду російським інтересам». Її основними завданнями було визначено «узагальнення та аналіз інформації про фальсифікацію історичних фактів і подій, спрямовану на приниження міжнародного престижу російської федерації». Законопроєкт, який криміналізує «реабілітацію нацизму», був поданий до думи не так для боротьби з вигаданою «реабілітацією», як для унеможливлення будь-яких обговорень радянських воєнних злочинів, співпраці СССР з Гітлером чи зіставлень сталінізму з нацизмом.

У 2007 році указом путіна був створений державний фонд «русский мир» для поширення росі-йської «м’якої сили» за кордоном, а ще через рік постало федеральне агентство у справах Співдружності незалежних держав, співвітчизників, що проживають за кордоном, та з питань міжнародної гуманітарної співпраці, більш відоме як «росспівробітництво» — федеральна держустанова під егідою міністерства закордонних справ. Обидві установи за старою традицією почали відразу використовуватися для прикриття підривної діяльності в тих країнах, де вони працювали. У квітні 2021 року президент Володимир Зеленський припинив діяльність «росспівробітництва» в Україні, а в липні 2022-го фонд «русский мир» потрапив під санкції ЄС разом з багатьма іншими організаціями та особами, причетними до російської агресії проти України.

Співпраця України з НАТО завжди була відчутним подразником для москви — не так через вигадану «загрозу» російській безпеці з боку Альянсу, як через справді реальну загрозу російським імперським амбіціям та експансіоністським планам. Навесні 2008 року Україна перетнула «червону лінію», визначену кремлем, коли подала заявку на отримання Плану дій для членства в НАТО. Москва мобілізувала весь свій вплив у країнах Альянсу, щоб ті відхилили українське подання, причому головну роль у цій не зовсім благочестивій справі було відведено Франції та Німеччині — головним бенефіціарам специфічних бізнес-відносин із росією. Сам путін виступив на саміті НАТО в Бухаресті з промовою, в якій (уперше, наскільки відомо) озвучив своє реакційне, радикально імперське бачення України як «штучної» держави («навіть не країни», як пояснив він у приватній розмові Джорджеві Бушу-молодшому).

Груба суміш брехні, напівправди та безсоромних маніпуляцій, деталізована згодом у його численних квазіісторичних екзерцисах та провокаці-йних промовах про Україну, ґрунтувалася на фундаментальній, проте не завжди і не всім очевидній хибі: архаїчному, в дусі ХІХ ст., розумінні нації як спільноти «ґрунту і крові», об’єднаної спільною мовою, релігією та міфологізованою історією, а не громадянською лояльністю, рівними правами і візією спільного майбутнього. Україна не вписувалася в цю його примордіалістську модель, оскільки від перших днів незалежності розвивалася передусім як політична нація, у якій мова, етнічність або релігія відіграють другорядну роль і не розглядаються як ключові детермінанти громадянської лояльності й поведінки. У Бухаресті, однак, нікого не насторожила примордіалістська риторика путіна, як і його подальші антиукраїнські заяви, що ставили під сумніви саме існування України як держави і нації, — аж поки вони не оформилися в чітку українофобську теорію й не трансформувалася, зрештою, у геноцидну практику.

Через чотири місяці після Бухарестського саміту, що увінчався фактично дипломатичною перемогою путіна, росія вторглася до Грузії, анексувала 20% її території і, не зазнавши серйозного міжнародного осуду і поважних санкцій, найімовірніше, інтерпретувала цю поблажливість Заходу як своєрідний карт-бланш для подібних розбійницьких дій у «ближньому зарубіжжі». У серпні 2009 року дмітрій мєдвєдєв, який на той час виконував роль російського президента, надіслав Вікторові Ющенку зловісного відеолиста, сповненого погано замаскованих погроз, інсинуацій та брехливих тверджень. Він критикував політику України в усіх сферах: пам’яті, культури, мови, релігії, взаємин із НАТО (всупереч «добре відомій позиції росії»), солідарності з Грузією під час російського туди вторгнення та розриву «наявних економічних зв’язків із росією, насамперед у сфері енергетики» (це була кодова назва для спроб українського уряду зламати корупційні схеми в торгівлі енергоносіями, вигідні вузькій кліці українських і російських олігархів). А найгірше: Україна зробила справді безпрецедентну річ, яку може собі дозволити лише справді суверенна країна, — вислала двох російських шпигунів і зухвало нагадала російському військовому командуванню в Севастополі, що в договорі про оренду є пункти, які обмежують чисельність військ, перешкоджають перевезенню зброї і зобов’язують командувачів консультуватися з українською владою щодо будь-яких пересувань за межами визначеного місця дислокації.

Головною метою «листа» мєдвєдєва у той час вважалася спроба підбадьорити й мобілізувати проросійські сили в Україні напередодні президентських виборів, запланованих на січень 2010 року (десятиденний візит патріарха кіріла в Україну слугував, очевидно, тій самій меті). І лише деякі спостерігачі звернули увагу на специфічне тло цього «листа»: відеозапис було зроблено у резиденції мєдвєдєва в Сочі, з видом на Чорне море і військовими кораблями вдалині. У цьому контексті оголошене рішення «відкласти направлення нового російського посла в Україну» до нормалізації російсько-українських відносин звучало досить зловісно.

2.3. Останній шанс путіна

Орієнтовна «миротворча операція» в Україні була підготовлена, правдоподібно, ще в той час, проте перемога «дружнього» для кремля кандидата Віктора Януковича на президентських виборах у лютому 2010 року зробила цю операцію непотрібною, принаймні — на якийсь час. Вдячний москві за підтримку новообраний президент поквапливо підписав із мєдвєдєвим надзвичайно невигідні для України (та й для самого Януковича, як покаже час) «Харківські угоди», поквапно й без жодних дебатів проштамповані у Верховній Раді пропрезидентською більшістю. Суть угод зводилася до продовження російської оренди військово-морських об’єктів у Криму ще на 25 років, з 2017-го по 2042-й, з можливістю додаткової п’ятирічної пролонгації, в обмін на вельми сумнівну знижку на російський газ. Опозиція розкритикувала угоди з цілої низки причин: і як антиконституційні (через численні процедурні порушення), і як шкідливі економічно (оскільки розрекламовані газові «знижки» підривали насправді вільний ринок і повертали Україну до непрозорих схем у торгівлі енергоносіями), і як шкідливі полі-тично (бо ж Янукович анітрохи не ослабив цими поступками російський «інтеграційний» натиск, радше навпаки — лише посилив його й заохотив). Фактично, як зауважив тоді один із коментаторів, він «заклав частину незалежності України, щоб забезпечити внутрішню консолідацію» свого режиму, і тим самим «усунув противаги, які робили партнерство з росією можливим і безпечним».

Таким чином, «Харківські угоди» означали не лише «відхід від політики, яку з 2005 року проводив колишній президент Віктор Ющенко, а й фундаментальний перегляд курсу, яким Україна йшла з моменту здобуття незалежності». Виглядає, однак, що росіяни в інтеграційному запалі переборщили, зазіхнувши зокрема й на особисті економічні інтереси найближчих Януковичевих соратників. Українські олігархи не надто переймалися ідеологічними поступками москві — чи то у вигляді привілеїв російській православній церкві в Україні, чи підвищення статусу російської мови, чи вилучення згадок про «геноцид» у вшануванні пам’яті жертв Голодомору, чи відновлення сталінської формули «Велика вітчизняна війна» (замість Другої світової) в підручниках тощо. Проте надання російському бізнесу необмеженого доступу до українських ресурсів ішло кардинально врозріз із їхніми інтересами. Ймовірно, саме вони спонукали Януковича пручатися під московським натиском, продовжуючи оптимальну для них політику «багатовекторності» Леоніда Кучми. Але Януковичеві не вистачало для цього ані навичок, ані простору для маневру. Восени 2013 він мусив остаточно капітулювати перед путінським шантажем, відмовившись підписати в останню мить Угоду про асоціацію з Євросоюзом.

Укладена у 2010 році угода «газ за флот» хоч і принесла Януковичеві деякі короткострокові полі-тичні й економічні вигоди, у тривалішій перспективі серйозно підірвала українську безпеку. «Харківські угоди» не лише продовжили далеко за межі 2017-го присутність у Криму 25 тисяч росі-йських військових (без яких навряд чи вдалося б так легко захопити півострів у 2014-у), вони ще й легітимізували там підривну діяльність російських спецслужб, оскільки злощасна російсько-українська угода 1997-го (Договір про статус та умови перебування Чорноморського флоту) передбачала ще й збереження десяти російських розвідувальних та контррозвідувальних підрозділів у Севастополі. Російський флот, як влучно зауважив Джеймс Шерр, — це не просто звалище старих кораблів, призначених на брухт, це ще й притулок для російської агентури, логістичний центр «діяльності, яку всі попередні українські президенти вважали шкідливою для інтересів своєї країни».

У червні 2010 року український парламент під тиском росії виключив зі стратегії національної безпеки мету «інтеграції в євроатлантичну систему безпеки і набуття членства в НАТО». У липні був прийнятий закон про пріоритети внутрішньої і зовнішньої політики, який офіційно зобов’язав Україну зберігати «позаблоковий статус». Російські розвідники, вислані Ющенком, були негласно прийняті назад в Україну; ціла низка росі-ян отримала українське громадянство за при-скореною (і сумнівною з правового погляду) процедурою, щоб обійняти високі урядові посади, аж до очільника Міністерства оборони, Служби безпеки та особистої охорони президента. А Володимир Сивкович, політик, якого ще тоді підозрювали у тісних зв’язках із російськими спецслужбами (нині він у розшуку), став віцепрем’єр-міністром із питань безпеки. Не дивно, що на момент російського вторгнення у 2014 році українська армія й апарат безпеки були в повному безладі; кілька тисяч державних службовців утекло до росії вслід за Януковичем, десятки офіцерів армії, поліції та служби безпеки перейшли на бік ворога.

(Далі буде).

Микола РЯБЧУК,
письменник і публіцист,
почесний президент Українського ПЕН,
лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка 2022 року.

Джерело: https://zbruc.eu.