Життя в окупації — це щоденний вибір

Історія вистави висвітлює певний період життя кількох жінок, які опинилися в окупованому селі на Херсонщині. Відсутність гуманітарних коридорів, глушіння українського зв’язку, проходження блок-постів, зникнення готівкової гривні, дефіцит ліків — лише частина умов нової реальності, до яких їм доводиться призвичаюватися. Однакові випробування страшного сьогодення спочатку об’єднують героїнь, однак, щоб утримати цю єдність, вони мусять пройти свій шлях боротьби, передусім особистої. Адже життя в окупації — це щоденний вибір, де нема правильного варіанту…

П’єса має документальне підґрунтя. В її основу лягли свідчення жінок з нині звільненої частини Херсонської області, які пережили російську окупацію. Та драматургиня надала хронології подій містичної складової, в якій розкривається внутрішня сила української жінки — відьомська. Тому сюжет розгортається з незвичного ракурсу, немов легенда, яка передається з покоління у покоління. Цей елемент проходить «червоною ниткою» крізь усю виставу так, що в тебе виникає питання: а чи справді це вигадка? І лише в кінці сюжету знаходиш для себе відповідь, неочікувано, бо післясмак усередині тебе твердить: щось правдиве у цьому таки є.

До речі, у п’єсі ви не побачите окупантів — вони присутні лише на словах. Такий невидимий образ не розпорошує увагу глядача на ворогові, а приковує її винятково до цивільних українців, їхнього життя та доль. І все ж розмови героїнь та обставини, у яких все відбувається, повністю характеризують дії росіян на захоплених територіях. Таким чином глядачі можуть самостійно скласти для себе прототипи окупантів: від зовнішнього образу до ідейної поведінки.

Варто відзначити філігранну гру акторів. Прості діалоги та побутові сценки на умовно одному майданчику — а скільки відіграно почуттів! Разом з ними смієшся й плачеш, наповнюєшся сміливістю чи страхом, а ще — пишаєшся. Вони насправді змогли передати настрій життя в окупації, де поряд із болем, тривогою та злістю знаходяться моменти для радості, співпереживання й надії. При цьому кожен з персонажів робить це по-своєму, вирізняється, запам’ятовується. Але це не суперечить один одному, а, навпаки, переплітається між собою, створюючи гармонійну командну роботу. Це зачіпає і розбурхує багато почуттів. В глядацькій залі плакали всі: як молодь, так і люди поважного віку.

Такий симбіоз, безперечно, — заслуга режисера. Він зумів представити глядачеві задум авторки п’єси максимально правдиво й чесно, розкриваючи підтексти дій і рішень героїнь. Тому тут не вдасться просто дивитися виставу — із розвитком сюжетної лінії ви аналізуєте все, що відбувається на сцені, змінюючи свої висновки та ставлення. Спираючись на власний досвід життя в окупації Євгеній Резніченко приділяє увагу найдрібнішим деталям цієї «реальності»: вибухи без повітряних тривог, позначення часу подій, що починаються з чітких дат, а закінчуються розмитими межами.

Розповідати про історію, яка ще твориться, вкрай важко. Занадто багато невідомих складових, особливо якщо це стосується життя по той бік фронту. Цілісну картину доводиться збирати, немов мозаїку, зі шматочків розповідей тих, хто виїхав, і тих, хто залишився. Поєднувати їх важливо, бо ситуація в окупованих населених пунктах є різною й дуже швидко змінюється з часом. Водночас необхідно зберігати і загальний фон обставин, аби не перейти точку між реальним та надуманим.

Команді «Молочайника» вдалося втримати цей невидимий баланс: без зайвого героїзму і пафосу показати внутрішню силу й гідність людей. А ще — розкрити причини складних рішень багатьох із них і в такий спосіб підкреслити, що життя в окупації — це не про білий та чорний кольори, а про неймовірну кількість відтінків сірого. Прийняти чи не змиритися з цим — вибір лише за вами. Але якщо ви хочете перейнятися цією непростою долею, яку вже третій рік переживають мешканці лівобережжя Херсонщини, знайдіть час і подивіться виставу Одеського ТЮГу.

Яна САМКО.
м. Херсон.