№ 12 (22490) четвер 21 березня 2024 року

На відміну від Гітлера, який виклав національну ідею (у своєму розумінні) за десять років до того, як нацисти прийшли до влади, рашисти на чолі зі своїми вождями про таку ідею довгий час мовчали. Не тому, що в них нічого подібного за пазухою не було. А тому, що разом із крахом радянської імперії зник і радянський народ. Штучна нація, готова підтримати подібну ідею.

Правосуддя в Україні, а не в Гаазі

Упродовж довгих тридцяти років спроби виростити у пробірці нову радянську «націю» не припинялися. Чого тільки не вигадували нові росіяни, але, крім примітивної крадіжки, придумати нічого не могли. Потім заспокоїлися на тому, що національна ідея зовсім не потрібна. Спочатку у кремлі не було проходу від системних лібералів. Вони вважали чекістів капіталістами і всерйоз вживали слово «суверенітет». Однак нації у суркових-павловських не виходило. Чекісти обійшлися без лібералів та суверенітетів, повернулися до ідеї, яку успішно втілювали у життя Гітлер та Сталін. Це ідея — війна. Бажано — довга. Ще краще — така, якій не видно кінця.

Не відзначаємо сумні дати — лише пам’ять, лише гірке каяття: не повірили, не підтримали, не розгледіли… Й цим допустили до непоправного… 25 березня — роковини вбивства В’ячеслава Чорновола.

«Я ніколи не повірю, що злодій може бути патріотом», — сказав колись В’ячеслав Чорновіл. Це було ніби давно, а насправді — вже у наш час, в епоху відродженої Незалежности. І хтозна: якби його обрали президентом, якби розгублений та ніби сп’янілий від несподіваної волі народ, котрий, як правило, обирає не тих президентів, не тих депутатів, обрав тоді В’ячеслава Чорновола, якби його не вбили — підло й боягузливо, зі страху (бо він таки міг бути обраним), то чи не пішла б наша країна правильним шляхом, а не кривулястими стежками за вказівками хижого сусіда та його емісарів у нашому державному керівництві? І чи оддали б отак бездумно, по-дурному свою ядерну зброю, позбулися літаків і всього, чим сьогодні можна було б стримати ворога ще на самім початку війни — та й чи розпочалася б вона? І чи було б захоплення наших територій? І чи?..

Ми ще не встигли оговтатися від трагедії 2 березня, коли після нічного ракетного удару загинуло 12 одеситів, з-поміж яких п’ятеро дітей, як у ніч на 15 березня росія завдала чергового, атакувавши Одесу двома балістичними ракетами «Іскандер-М» з тимчасово окупованого Криму.

Після першого влучання спалахнула пожежа, тож на місце одразу прибули рятувальники і «швидка допомога». У цей момент ворог ударив по цьому ж місцю повторно. Серед загиблих і постраждалих — працівники рятувальної служби і медики, які примчали на порятунок людей. Унаслідок атаки загинула 21 особа, понад 70 отримали травми.

У нашій чорноморській країні-сусідці — Румунії — почали будувати найбільшу у Європі базу НАТО.

Як повідомляє Euronews Romania, цим проєктом планується розширити існуючу 57-у авіабазу імені Михаїла Когелничану, розташовану в повіті Констанца. Нова база включатиме важливу військову інфраструктуру, зокрема злітно-посадкові смуги та ангари для військових літаків, а також цивільні об’єкти — школи, дитсадки, магазини і лікарню.

Найвибагливіших епітетів замало буде для цього концерту, що відбувся в Одеській національній опері 9 березня, саме в день 210-ї річниці Тараса Шевченка.

…Так нестерпно захотілося української музики… З терпким присмаком старовини, музики рідкісного звучання, і добре знаної нами, й захованої в часі.

— Часом не надто відомої навіть музикантам, — продовжує розмову авторка проєкту і режисерка-постановниця цього дійства Тетяна Подерська, заслужена працівниця культури України. — Запраглося несподіваних відкриттів, якогось дива, музики, давно чутої, а може, й зовсім незнаної. А можливо, й не виконуваної ще на цій сцені. Не надто відомої навіть музикантам…

Громада Свято-Успенського храму селища Захарівка перейшла до Православної церкви України. За те, щоб звільнитися від опіки московського патріархату і влитися у лоно української церкви, люди проголосували на зборах, що відбулися 14 березня.

Як повідомила пресслужба Одеської єпархії ПЦУ, на початку зібрання слово мав селищний голова Захарівки Олексій Осійчук, до присутніх звернувся також командир спецпідрозділу «Одещина» Української добровольчої армії, речник УДА «Південь» о. Сергій Братчук.

(Продовження. Початок у номерах за 7 та 14 березня)

Історія хворобливої одержимості

2. Спроба «остаточного розв’язання» українського питання

Серед західних «розумійників путіна» (Putinverstehers) побутує уявлення про російського президента як «прагматика», що на початку своєї кар’єри буцімто був позитивно налаштований щодо Заходу, прагнув дружніх взаємин і конструктивної співпраці, проте був використаний, обманутий і принижений західними партнерами, зокрема горезвісним «розширенням» НАТО до російських кордонів, внаслідок чого змінив свою настанову і перейшов до дедалі гострішої конфронтації. Щоб поважно засумніватися у цій версії, досить, однак, прочитати короткі мемуари Тімоті Ґартона Еша, опубліковані невдовзі після російського вторгнення на Донбас 2014 року.

Контррозвідка Служби безпеки України зірвала плани агресора отримати актуальну інформацію про Сили оборони в акваторії Чорного моря.

У результаті спецоперації у Запоріжжі затримано агента воєнної розвідки рф, який розвідував місця дислокації та переміщення українських бойових кораблів. У зоні його особливої уваги були пункти базування та маршрути виходу у відкрите море броньованих артилерійських катерів ЗСУ.

Нещодавно у PinchukArtCentre відкрили масштабну виставку «Олександр Ройтбурд. Теорема влади», що зібрала роботи художника з приватних колекцій — від зовсім ранніх, початку 1980-х, до останніх його творів. Експозиція, поділена на п’ять залів, зайняла два поверхи артцентру. Структурована за різними проявами відносин між митцем і владою, вона є розлогим коментарем до постаті Ройтбурда — і як художника, і як функціонера, і як особистості.

Якщо оглядати виставку в передбаченому організаторами порядку, то входиш в експозицію через біографічний зал «Влада художника». Він присвячений кар’єрним і соціальним досягненням Ройтбурда: тут зібрані фото, листи й документи з персонального архіву митця. З них можна дізнатися про його численні знайомства з людьми, наділеними владою в різних сферах, і про власний шлях до владних повноважень. Зокрема про те, що він став одним із перших українських художників, запрошених в основний проєкт Венеційської бієнале — це зробив у 2001 році першовідкривач кураторства як окремої професії Харальд Зееман. Або про те, що Ройтбурду довелося виборювати посаду директора Одеського художнього музею — і в цьому його підтримав цілий Культурний майдан в Одесі, до якого долучилося багато впливових персон, як-от експрезидент Грузії Міхеїл Саакашвілі чи мер Львова Андрій Садовий. Про те, що, зрештою, Ройтбурд сам пішов у владу і став депутатом Одеської обласної ради. Чи що він підтримував на президентських виборах Петра Порошенка (й одержав від нього лист подяки) і критикував кандидатуру Володимира Зеленського (який, утім, підписав указ про присвоєння Одеському художньому музею імені Олександра Ройтбурда).

Творчий вечір з військовим і письменником В’ячеславом Раєвським

Чому військові під час війни звертаються до муз? Хтось — інтуїтивно, як запевняють психологи, через терапевтичний ефект мистецтва і письменства зокрема, що допомагає упорядкуванню думок та емоцій. Хтось — заради добре усвідомленого бажання поділитися досвідом із менш досвідченими побратимами та широким загалом у час випробувань нашої держави на міцність.

Давні греки нам підказують: богиня пам’яті Мнемозіна — це мати де-в’яти муз. Окрім покровительок різних напрямків літератури, серед доньок Матері пам’яті — муза історії Кліо і муза жертовності й патріотизму Калліопа. Українських воїнів на передовій відвідує навіть муза танцю Терпсіхора, яка уособлює зв’язок із рідною землею і культурою та абсолютну гармонію рухів душі й тіла. Напевне, саме тому імпровізовані танці наших захисників у повному екіпіруванні «вірусяться» у соцмережах, неабияк піднімаючи бойовий дух і «солістам», і побратимам, і рідним.

Прем’єрна вистава «Перевізник» за п’єсою драматургині Анни Яблонської в Одеському академічному українському музично-драматичному театрі ім. Василя Василька

Вона любила життя і вірила в свій талант, черпала з нього, як зі щедрого джерела, повними пригорщами — наче вмиваючись живою водою, і це було те рідкісне відчуття його наповнености й сили, що вело її шляхами творчости протягом усього відведеного їй недовгого життя… Його продовжують усі ті, кого встигла покликати до життя своєю уявою.

…Укласти угоду зі Смертю.

Перевезти на той берег те, що найдорожче, й повернутися назад, і самому відродитися — для життя, для любови, для відродження віри у справжність…