Переглядів: 230

Путін і Україна

Історія хворобливої одержимості

(Продовження. Початок у номері за 7 березня)

Українцям у цій колоніальній моделі відводилася роль «молодшого брата» — такого собі сільського кузена, недорікуватого, але милого, особливо в народному одязі, з фольклорними співами та кумедним діалектом. Симпатичні, але тупуваті, вони постійно потребували старшобратньої опіки (а деколи й стусанів). Більшість росіян, включно із самим путіним, «люблять» українців, але лише доти, доки ті погоджуються грати роль слухняних підлеглих селюків щодо російських культурніших, урбанізованих родичів. Дослідники колоніалізму порівнюють ці взаємини зі стосунками між Робінзоном Крузо і П’ятницею. Робінзон «любить» свого П’ятницю, але лише доти, доки абориген визнає зверхність білого господаря й не наполягає на шанобливому ставленні до його власної мови, культури та гідності. Тим часом П’ятниця, який хоче зрівнятися з Робін-зоном, прагне, щоб його називали справжнім, а не вигаданим колонізаторами ім’ям, і який претендує на власну культурну, а тим більше політичну суб’єктність, — це вже якийсь божевільний чи, ще гірше, зманіпульований якимось іншим «Робінзоном» (американським, німецьким, польським, жидо-масонським) П’ятниця.

Яскравий приклад цієї своєрідної діалектики «братерства» надав років десять тому неофашистський філософ Алєксандр Дуґін, на той час професор Московського державного університету й автор популярних підручників з геополітики, на яких виросло кілька поколінь офіцерів російського генштабу. У серпні 2014-го він був настільки розчарований запеклим опором українців російському вторгненню на Донбасі, що гнівно написав на своїй сторінці «Вконтакте»: «Я не можу повірити, що це українці. Українці — чудовий слов’янський народ. А це — раса виродків, які виповзли з каналізаційних люків... Ми повинні очистити Україну від ідіотів. Геноцид кретинів необхідний і неминучий...».

На той час це була досить радикальна заява, хоча й не унікальна і не виняткова, бо ще з 1990-х років, а особливо після 2005-го (від Помаранчевої революції) російський ультраправий марґінес дедалі більше насичувався подібними закликами та «науковими» трактатами, які доводили штучний і сутнісно «антиросійський» характер незалежної України й пропонували різноманітні шляхи її підкорення та/або ліквідації. Власне, сам Дуґін зробив подібну заяву ще в червні 2014-го,  а згодом повторив цей заклик кілька разів  у своїх відеозверненнях: «Українців треба вбивати, вбивати, вбивати. Ніяких більше розмов. Я стверджую це як професор».

Коментар Дуґіна примітний не так своїм радикалізмом (тут конкурентів йому ніколи не бракувало), як специфічною геноцидною «діалектикою». Він дуже добре ілюструє неспроможність російської імперської свідомості прийняти незручну реальність — визнати існування реальних українців і відмовитися від їхнього віртуального образу, виплеканого імперськими ідеологами. Ця свідомість і далі заселяє політичну реальність фіктивними українцями з імперської уяви («чудовим слов’янським народом»), натомість реальних українців переводить у світ хтонічних істот («виродків із каналізаційних люків»), які самою своєю присутністю псують вигадану «чудову» реальність і тому мають бути знищені.

Про особисті контакти Дуґіна з путіним невідомо практично нічого, проте дослідники, які називають його «мозком путіна», мають рацію принаймні в тому, що відзначають їхню ментальну спорідненість і приналежність до однієї школи вкрай реакційної, месіанської, імперіалістичної думки. Ця школа ототожнюється насамперед із російським емігрантським християнсько-фашистським філософом Іваном Ільїним (1883—1954), який ще в 1928 році з ентузіазмом розмірковував про перспективи російського фашизму, а в 1933-у вітав гітлерівський націонал-соціалізм, хоча й розчарувався в ньому невдовзі — головно через презирливе ставлення гітлерівців до слов’ян.

Його твори, заборонені в СССР, почали знову перевидаватися в 1990-х, резонуючи, вочевидь, з імперським ресентиментом багатьох росіян, даючи їм надію на національне відродження у каламутних ідеях національної містики, месіанізму, вигаданої меритократії й сподіваного реваншу над безбожним, раціоналістичним, ліберально-демократичним Заходом. «Засобом досягнення цієї мети мав стати сильний тоталітарний лідер, якого Ільїн називав «живим органом росії, знаряддям самоспокути», «Царем», який поведе росію «у велику історичну битву між слугами Божими і силами пекла». У єльцинській росії не бракувало охочих на таку роль, проте було небагато інституцій, здатних свого кандидата на ту роль проштовхнути. Навряд чи котрась із них зберегла свої традиційні можливості краще, ніж КҐБ.

У 2005 році путін віддав належне Іванові Ільїну, посприявши його посмертній репатріації зі Швейцарії до москви. Роком пізніше у щорічному зверненні до федеральних зборів він визнав свій борг «перед відомим російським мислителем», після чого не раз іще і за різних обставин згадував його як зразкового патріота та яскравого візіонера. У 2014-у він рекомендував своїм регіональним губернаторам прочитати книгу Ільїна «Наша місія» поряд з «Виправданням добра» Владіміра Соловйова та «Філософією нерівності» Ніколая Бердяєва. Незважаючи на всі відмінності, ця трійця мала важливе спільне. Всі вони були віддані «російській ідеї» — «сукупності концепцій, що виражають історичну унікальність, особливе покликання і глобальне призначення російського народу і, відповідно, російської держави». Окрім містики російського месіанізму, вони поділяли також дуже сильні антизахідні почуття, спрямовані насамперед проти секуляризму, раціоналізму та ліберальної демократії. І всі троє твердо вірили в «неподільність російських народів», хоча лише Ільїна можна назвати по-справжньому одержимим «українським питанням».

Деякі автори також вказують на загравання путіна з Александром Солженіцином, котрий незадовго до смерті у 2007 році прийняв державну нагороду від президента, хоча в минулому відхиляв подібні пропозиції від Горбачова і Єльцина. Путін, зрозуміло, цінував Солженіцина не за його захист свободи слова чи безкомпромісну критику сталінізму й Ґулаґу. Він підходив до Солженіцинових ідей вибірково і кон’юнктурно, роблячи акцент на його затятому антизахідництві та пропаґанді російського «особливого шляху». Хоча неоімперіалізм Солженіцина був стриманішим і витонченішим, путін намагався використати його якомога ефективніше, апелюючи, зокрема, до антиукраїнської позиції російського нобелянта, висловленої ще в 1990-у: «Всі розмови про окремий український народ, котрий існує десь із дев’ятого століття і має свою неросійську мову, є нещодавно вигаданою брехнею».

Жоден із цих мислителів не мав справді глибокого впливу на погляди путіна на росію, Україну й політику загалом. Скоріше, вони надали йому зручні аргументи, допомогли сформулювати деякі почуття і раціоналізувати певні ідеї. Але всі вони, як і сам путін, — продукти тієї ж гегемоністської культури, глибоко схильної до антизахідних ресентиментів, теорій змови, містичного націоналізму і месіанства, та, що особливо важливо сьогодні, «заперечення України». Уся ця культура ґрунтується на специфічних переконаннях і припущеннях та виростає з певного досвіду. У новітню добу вона артикулюється через так зване «імперське знання» — сукупність дискурсивних репрезентацій імперської історії й етнології, які формують ментальність імперських підданих і забезпечують домінування імперії над підкореними народами. Впродовж трьох століть російське «імперське знання» було інституціоналізоване на міжнародному рівні — в академічних колах, підручниках і масовій культурі; воно стало, по суті, загальновизнаною «мудрістю» — самоочевидною, незаперечною і безпроблемною.

Стосовно України це «знання» передбачає, що українці є лише етнічною підгрупою росіян, а українська історія — лише регіональна частина вічної, «тисячолітньої» росії. Щоб довести ці твердження, перебільшується мовна, культурна та релігійна спорідненість українців і росіян, натомість важливі, а подеколи й вирішальні відмінності ігноруються, насамперед — принципово відмінна політична культура, успадкована в одному випадку від деспотичного Московського царства й Золотої Орди, у другому — від республіканської Речі Посполитої та інституційно до неї подібної козацької Гетьманщини.

Російська уява (на яку спирається «імперське знання») створила українців як «малоросів» три століття тому — разом із привласненням української території та історії — під час перетворення середньовічної Московії за Петра І на Російську імперію. За іронією долі, саме освічені українці з колишніх «польських» земель, залучені Петром І до його проєкту «європеїзації», винайшли ідею політичної тяглості між Києвом і Московією (для підвищення власного символічного статусу) і придумали для новонародженої імперії назву «Русь», символічно апелюючи до середньовічної Київської Русі, яка припинила своє існування в ХІІІ столітті. Таке «винайдення традиції» не є чимось унікальним для більшості держав і народів, проте винайдення «росії» як єдиної спадкоємиці Русі мало справді катастрофічні наслідки для її двох інших, набагато прямі-ших і легітимніших спадкоємців — українців і білорусів. Міф про спадкоємність не лише посприяв перетворенню Московії на Російську імперію шляхом привласнення руської історії та руської території (яка на той час належала Речі Посполитій), але й відкинув і делегітимізував саме існування українців та білорусів, понижених до статусу регіональних етнічних підгруп стосовно домінантних московитів, облудно перейменованих у «великоросів».

Не дивно, що будь-які спроби українців розвинути свою самобутню культуру, мову та ідентичність жорстко придушувалися імперією як прояви небезпечного сепаратизму. У цьому сенсі російсько-українська війна триває вже триста років, набуваючи різних форм — від заборон мови, друку, освіти, церкви й репресування активістів до військового знищення УНР, Голодомору, масових депортацій і завезення колоністів, брутальних репресій та системної русифікації. У цій війні були короткі періоди перемир’я, на які москва вимушено погоджувалася, як у 1920-х або 1990-х роках, але, по суті, війна ніколи не припинялася, оскільки росія так і не позбулася міфу про «Київську Русь», не розвинула новочасної національної ідентичності замість застарілої імперської і не змирилася з існуванням незалежної, демократичної та європейської України.

Путін, у цьому сенсі, не розпочав нової війни, а лише продовжив й активізував стару, трьохсотлітню. У перше десятиліття свого правління він покладався головно на м’яку силу, корупцію і маніпуляції, але мірою того, як західна м’яка сила і, відповідно, вплив в Україні ставали дедалі сильнішими, перейшов до жорсткіших методів полі-тичного тиску й економічного шантажу, а відтак і до тотальної війни. Його особистий життєвий досвід й особливості психіки відіграли, ймовірно, роль у виборі часу, методів та риторичного оформлення цієї війни, але основні причини конфлікту випливають із фундаментальної, екзистенційної несумісності російської імперської ідентичності з українською національною, що позиціює себе як окрема й «європейська».

Одержимість путіна самим існуванням незалежної України — це не його особиста параноя, а квінтесенція травмованої імперської свідомості, яка сприймає відсутність України в імперському проєкті як зяючу діру, кровоточиву рану, яку слід негайно вилікувати хірургічним шляхом. Якщо уважно вчитатися в заяви й писання путіна про Україну, то можна догледіти в них такий собі панслов’янський еквівалент «Майн кампф» чи, радше, ще одні фейкові «Протоколи мудреців Сіону». Послання вождя зводяться до кількох простих ідей: України не існує, її вигадали вороги росії, українці по суті є росіянами, а ті, хто з цим не погоджується, витворюють «антиросію» — екзистенційну загрозу для всього «русского мира», — достоту як євреї становили, з погляду нацистів, екзистенційну загрозу для людства й «германського світу» зокрема.

Парадоксальний ефект путінської «боротьби» виявився протилежним до того, якого він зі своїми натхненниками й послідовниками сподівався. Україна вийшла із випробування консолідованою політичною нацією з міцною, як ніколи раніше, громадянською ідентичністю, що ефективно перекриває всі її легендарні етнічні, мовні, регіональні та інші поділи. Так само й західний світ подолав нарешті свої внутрішні розбіжності й інституційну слабкість, а летаргійне й нікому вже, здавалося б, не потрібне НАТО отримало новий несподіваний стимул для подальшого розвитку. Натомість омріяне дітище путіна — «русский мир» — розлетілося на друзки, оскільки не лише українці визнали росію своїм найбільшим ворогом, а й навіть Російська православна церква в Україні поквапно дистанціювалася від прокремлівського Московського патріархату.

Україна як національна держава виявилася несумісною з імперською росією як з історичних, так і з політичних причин. Історично московити розвинули ідентичність, що привласнює ідентичність українців і білорусів як свою невід’ємну частину й не залишає місця для них як окремих народів. Політично росія еволюціонувала від гібридного режиму кінця 1990-х років до консолідованої автократії, дедалі більш диктаторської та тоталітарної. Російські еліти зайнялася промоцією вкрай ретроградного, застарілого типу імперської ідентичності, заснованого на примордіальних уявленнях про буцімто спільну мову, релігію та міфологізовану «спільну» історію. Україна тим часом відкинула авторитарні спокуси, захистила демократію і розбудувала конкурентну політичну систему в рамках відкритого суспільства. Вона зміцнила громадянську і, що важливо, орієнтовану на майбутнє національну ідентичність, ставши таким чином настільки ж відмінною від путінської росії, наскільки історична Річ Посполита (й Україна як її частина) відрізнялася свого часу від Московського царства.

Конфлікт між цими двома утвореннями був неминучим — мірою того, як росіяни відчували свою ідентичність неповною без України, а українці відчували екзистен-ційну загрозу від нав’язливих російських обіймів. Форми цього конфлікту змінювалися впродовж століть, і його теперішня кульмінація не конче мусила набрати саме таких, щонайкривавіших форм. Ціла низка об’єктивних і суб’єктивних чинників відіграли істотну роль у його перебігу.

(Далі буде).

Микола РЯБЧУК,
письменник і публіцист,
почесний президент Українського ПЕН,
лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка 2022 року.
Джерело: https://zbruc.eu.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net