«Ми дочекаємось! Ми вміємо чекати»

Майже три години п’ятеро актрис тримали у напрузі цілу залу — попри деякі гумористичні вкраплення. Бо як же без гумору, коли зовсім не до сміху? П’ятеро жінок (властиво, Баба, Мама двох дівчат — Олі й Олесі, та ще часто забігає Кума, тьотя Валя), котрі опинилися в окупації у рідному селі Кавунівка. Чи бояться вони? А хто ж не боїться? Вони мужньо перечікують окупацію. Молодша внучка Олеся ховається під столом та все шле повідомлення своєму хлопцеві, а ще — веде Телеграм-канал. Вона б, може, ви-йшла на вулицю, але ж у неї — тату. Пізніше ми довідуємося, що то — слово «українка». Баба Надія лежить з переломом, який не лікується: вік. Старша внучка якось там пробує заробляти на ринку. Одного разу не повернулася додому ночувати. Можна лише уявити собі стан сім’ї. З’ясувалося, її затримали. Прийшла зі слідами катувань: вороги шукають загадкового Молочайника. Але то нічого, важливо, щоби мама не побачила тих слідів на спині...

Така ось фабула. Треба було б вибиратися звідтіль, поки окупанти розшукують відважного Молочайника, який уже кілька разів зухвало нагадував їм, що ця маленька Кавунівка не підкорилася. Поки не вийшли кон-кретно на цю сім’ю, бо вже от-от підбиралися. На тлі того, що ми вже знаємо про нелюдське поводження москалів на окупованих територіях, стає трохи не по собі від удаваного спокою цих жінок. Мужнього спокою. Бо, як з’ясовується пізніше, Баба під кодовим іменем HORE, що значить — надія, допомагала нашим спецпризначенцям потрібною інформацією. Смертельний ризик. Утім, не менший, аніж темної ночі пройти через мінне поле і поховати збитого нашого льотчика. Пізніше на тій могилі посіяла зерна молочайника. Демон-месник має визволити цих жінок.

А тимчасом загарбники порядкують на рідній землі, яку треба покидати, бо чатує смертельна небезпека. «Ніхто не знає, що з нами завтра буде». Чутно вибухи, там, за вікном, щось відбувається, якісь наче тіні з’являються і щезають.

Про війну ми нібито вже багато знаємо, і — майже нічого. Прийшли на виставу й ті, хто пережив щось подібне, мабуть, що й гірше. Тиша в залі. Лише чутно стримуване схлипування. Що ж тримає в напрузі, в очікуванні невідомого в цій театральній — та ні, цілком реальній історії, вихопленій із життя? За два роки війни ми вже знаємо, на що здатні ті нелюди. Страшно за цих героїнь. А найбільше переживань — за цих дівчат, надто — за молодшу, з її тату й телефоном. І за старшу страшно, котра вже побувала на допиті…

Повітряна тривога. Глядачі спускаються в сховище, телефони майже не працюють, розмови стиха — про стороннє… Скинути напругу, вернутися в сьогодення, де — дякувать Господу і славному воїнству нашому — нема того, що на сцені. Але те, що на сцені, не дає можливості забути про все бодай на ці хвилини у підземеллі…

По короткім часі буде ще одна тривога, знову сховище, а потім знову продовження вистави, і ми знову — в тому будиночку, де п’ятеро жінок опинилися в смертельній небезпеці, ми — разом з ними. Всі ми сьогодні на цій війні, доки не буде зметений ненависний ворог.

Що ж насправді тримає в напрузі глядачів цієї вистави? Ми бачимо все немовби в реальному часі. Жодного разу не промайнула думка, що це все-таки театр. Хіба лише тоді, коли обертається вигородка, відкриваючи щоразу нову мізансцену. Сценографічний прийом не новий, але дуже вдалий тут. Пощастило виставі з режисером, пощастило акторам. У ті хвилини поставала перед нами заслужена артистка Валентина Губська, яку знаємо, любимо в багатьох ролях, а тепер буде ще й роль Баби на ім’я Надія. І яке ж то символічне ім’я знову — Надія! Філігранно відточена роль, де кожна інтонація, кожен порух — на своєму місці. Вона — центр вистави, хоч добру частину дійства лежить з переломом.

Та ось ще один центр вистави — Мама (акторка Ляна Карєва). Дивовижно цілісна роль, де міміка, а найголовніше — очі, говорять більше за слова. Ті очі — немовби відображення всього того горя, якого зазнали і зазнають, і ще зазнають наші люди. Той погляд неможливо забути. Ледь помітний підбадьо-рливий усміх крізь сльози, яких не бачимо, але відчуваємо серцем. Артистка в цій ролі дивує і вражає своїм творчим ресурсом, здається, він у неї нескінченний. Її вихід на авансцену в фіналі вистави, у прекрасній білій сукні, приготованій для поїздки на міжнародну виставку з вирощеними нею фантастичними помідорами, — це також майже символ. Такою буде наша перемога — горда, гірка і болюча. Той вихід — то сплеск емоцій, які до часу тримаємо в собі.

А може, центр вистави — дівчина Олеся, Леся, за якою стежимо і за яку переживаємо? Артистка Ірина Шинкаренко в цій ролі гранично органічна, природна, ще майже по-дитячому жвава та безпосередня. Спостерігати за нею — задоволення, віриться, часом з усміхом, кожному її рухові й кожному слову. Старша, Оля (артистка Тереза Заурбекова), більш виважена, спокійніша. Удвох сестри становлять цікавий дует, доповнюють одна одну. Оля мовби врівноважує сестрин темперамент і мамину стриманість.

А де ж той Молочайник? Він передає листа Мамі Світлані (його знайшла на бабиній могилі Кума — тьотя Валя (акторка Інна Мешкова), в якому згадує про те, як Баба — його улюблена вчителька — допомагала своїми повідомленнями, а передовсім дякує за шкільну науку. І найголовніше: мусить вивезти їх з окупації — таку обі-цянку дав раніше Бабі Наді.

Але Мама Світлана вирішує залишитися. Не поїде вона з рідного дому нікуди. Від свого городу, де розмовляє з билинкою кожною, від своїх помідорів, які мала повезти на міжнародну виставку, з усією городиною, з деревами і травою… Вона відправляє дівчат. Що буде з нею? Вона вірить, що все буде добре. Демон-месник Молочайник, її надійний друг, рятуватиме її. Цей монолог на краю сцени — як на краю всього дотеперішнього життя та початку нового, — він до всіх нас звідтіль, де поки що порядкує ворог. «Жовте поле і синє небо. Це наш прапор, і вони його ніколи і ніяк не зірвуть. Скажете, що я тут стережу наш прапор».

Вітаємо артистів з новою прем’єрою та радіємо за театр.

Роман КРАКАЛІЯ.