№ 11 (22489) четвер 14 березня 2024 року

Вадим Пристайко займався дипломатією майже 30 років. Він обіймав посади в Міністерстві закордонних справ, працював послом у Канаді, був главою місії України при НАТО. Після обрання Володимира Зеленського президентом став міністром закордонних справ, а згодом і віцепрем’єром з питань євроатлантичної інтеграції. Утім, протриматися довго в новому уряді йому не вдалося: уже в червні 2020-го президент відправив його послом у Велику Британію.

Після початку повномасштабної війни Пристайко мав найвищий рівень доступу до топових політиків Лондона. Він напряму контактував із прем’єром Борисом Джонсоном, а потім — з Ріші Сунаком. Його робота, зокрема, допомогла Україні отримати від Британії надзвичайно важливу підтримку в 2022 році.

На підставі подання Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка указом Президента цю найвищу в нашій державі відзнаку цьогоріч присуджено:

ДЖАМАЛАДІНОВІЙ Сусані Алімівні (Джамалі), артистці, — за альбом «QIRIM»;

ЄРМОЛЕНКУ Андрію Івановичу, художникові, — за серію художніх робіт «Ukrainian resistance // Український опір»;

ЛАЗУТКІНУ Дмитру Михайловичу, поетові, — за книгу поезій «Закладка»;

На відміну від Сталіна, який вирішував питання кадрів за допомогою арештів та розстрілів, сучасні вожді дотримуються процедур. Навіть на заслання відправляють не в тундру, а до Лондона, пояснюючи, для переконливості, турботою про благополуччя батьківщини. Залужного, наприклад, можна було б за рішенням медкомісії не звільняти з військової служби, а відправити на тривале лікування у клініку до закінчення війни. Із забороною давати інтерв’ю пресі. А нелояльних політиків на зразок п’ятого президента України не випускати за кордон під приводом турботи про безпеку.

Від низу до верху

Не хочеться випереджати події чи підказувати компетентним органам, як чинити. Вони і без підказок розуміють, що треба робити, щоб не здати ворогові правобережжя Дніпра або не допустити контрольованого відведення наших військ від нової Авдіївки. Кадри міняти треба. Негайно. Від низу до верху. Хто не встиг сховатися — до Лондона на дипломатичну роботу. Відмовляться — мобілізувати і відправити на велике будівництво. Змусити садити дерева (мільярд, здається, треба). І лише після цього рити окопи. Лопатами, як радить наш міністр закордонних справ Дмитро Кулеба.

У нещодавньому інтерв’ю швейцарській телерадіокомпанії Radio Televisione Svizzera (RSI), фрагменти якого були опубліковані 9 березня (повна версія запланована на 20 березня), Папа Римський Франциск, зокрема, сказав, що «сильнішим буде той, хто матиме мужність підняти білий прапор» і що «вести переговори — це сміливо», закликавши Україну вести переговори, «поки не пізно».

Після того, як слова Франциска викликали широкий резонанс, керівник пресслужби Ватикану Маттео Бруні пояснив, що Папа підхопив запропонований журналістом у питанні вислів про «білий прапор» і що нібито підтвердив свою «глибоку прихильність» до українського народу.

Історія хворобливої одержимості

(Продовження. Початок у номері за 7 березня)

Українцям у цій колоніальній моделі відводилася роль «молодшого брата» — такого собі сільського кузена, недорікуватого, але милого, особливо в народному одязі, з фольклорними співами та кумедним діалектом. Симпатичні, але тупуваті, вони постійно потребували старшобратньої опіки (а деколи й стусанів). Більшість росіян, включно із самим путіним, «люблять» українців, але лише доти, доки ті погоджуються грати роль слухняних підлеглих селюків щодо російських культурніших, урбанізованих родичів. Дослідники колоніалізму порівнюють ці взаємини зі стосунками між Робінзоном Крузо і П’ятницею. Робінзон «любить» свого П’ятницю, але лише доти, доки абориген визнає зверхність білого господаря й не наполягає на шанобливому ставленні до його власної мови, культури та гідності. Тим часом П’ятниця, який хоче зрівнятися з Робін-зоном, прагне, щоб його називали справжнім, а не вигаданим колонізаторами ім’ям, і який претендує на власну культурну, а тим більше політичну суб’єктність, — це вже якийсь божевільний чи, ще гірше, зманіпульований якимось іншим «Робінзоном» (американським, німецьким, польським, жидо-масонським) П’ятниця.

Якось — це було ще минулого року — почув від знайомих, що мовна ситуація в столиці Буковинського краю дещо погіршилася. Мовляв, це пов’язано з переїздом до Чернівців великої кількості біженців із Харкова, Запоріжжя, Херсонщини та інших регіонів. «Яким же є мовне співвідношення в місті?» — запитав я. Мені відповіли, що десь 50% на 50%.

Що ж, пам’ятаю й набагато гірші часи, коли українською у Чернівцях розмовляли заледве 25% населення. Як дізнався? А дуже просто: сидів на лавочці у різних куточках міста і рахував упродовж певного часу. Виходило більш-менш точно. Але це було ще на початку 1980-х, тож дивуватися не варто. Все одно української було набагато більше, ніж у Києві, а відтак навіть такі показники тішили. Побувавши ж у Чернівцях з десять років тому, оцінив співвідношення мов як 60% на 40%, але вже на користь української. Тобто тенденції були обнадійливими.

То що сталося тепер? Невже цей мовний відступ спровокувала війна? Найкращий спосіб прояснити ситуацію — це поїхати на землю Буковини, яка, до речі, подарувала Одесі нашого шанованого колегу, письменника і журналіста, небайдужого до українських справ Романа Кракалію.

Чернівці. Сонячний ранок. Пішки йду від залізничного вокзалу (на знімку) до центру міста. Звертаю увагу на вивіски. Домінує українська, але трапляються й меморіальні дошки двома мовами: українською та івритом або українською та румунською. В центрі помічаю великий будинок з великим румунським написом угорі: «PALATUL NATIONAL», що перекладається як Народний дім. Водночас вивіска на магазині «Продукти з Румунії» — лише українською. Якщо й поменшало якоїсь мови, то це російської. Щоправда, фіксую двомовний напис від руки: «Обережно! Стена падает». У Львові такого точно не було б, але якщо пригадати толерантність буковинців, то...

Стрічка «20 днів у Маріуполі» про облогу міста російськими військами в лютому-березні 2022 року отримала нагороду «Оскар» у категорії «Найкращий документальний фільм». Це перша українська робота, удостоєна найвищої відзнаки у світі кіномистецтва. Автори — фотожурналісти Мстислав Чернов, Євген Малолєтка і відеопродюсерка Василиса Степаненко.

Здавалося б, цей результат передбачуваний. До «Оскара» стрічка «20 днів у Маріуполі» визбирала призи чи не всіх фестивалів. Лише місяць тому здобула нагороду Британської академії кіно і телевізійних мистецтв (BAFTA). Торік авторів удостоїли Пулітцерівської премії в номінації «За служіння суспільству». На Батьківщині їх також пошанували: «20 днів у Маріуполі» отримали Шевченківську премію в категорії «Публіцистика, журналістика».

Кожного року у ці березневі шевченківські дні одеські художники немовби звітують творчими здобутками перед своїм, сказати б, патроном. Адже Тарас Григорович починав художником і залишався ним до кінця своїх днів.

Звітують не лише власними творами, а й, передовсім, своєю життєвою позицією, своїм розумінням й усвідомленням високої місії українського митця. Таке ось нині стоїть перед ними особисте завдання. Можливо, і цілком зрозуміло, що в інших країнах трохи інакше з цим. Наша країна — особлива. Навіть з проголошенням Незалежности не припинялася боротьба народу за власну ідентичність. Сьогодні, в часі цілком очікуваної, а все ж несподіваної жорстокої агресії московитів, ця боротьба набула найбільшої гостроти. Саме проблема національної ідентичности цього разу стала визначальною темою і виставки, що експонується у залі по вул. Торговій, 2, і виступів запрошених відомих у місті гостей. До речі, виставка триватиме до 27 березня, тож кожен охочий може ознайомитися з представленими на ній творами.

У кінці ХІХ – на початку ХХ століть в Одесі виходили українські літературно-художні альманахи «Нива» (1875), «З-над хмар і з долин» (1903) та «Багаття» (1905), у яких друкувався цвіт українського красного письменства: Леся Українка, Іван Франко, Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Ольга Кобилянська, Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Іван Липа та багато інших.

Утім, легальна українська преса на території Російської імперії з’явилася лише у 1905 році. Пов’язують це із проголошенням 17 жовтня маніфесту Миколи ІІ, у якому висловлювався «непохитний намір ввести основи громадянської свободи на засадах справжньої недоторканності особи, свободи совісті, слова, зборів і спілок». Формально населення отримало свободу слова і друку, але фактично це було суто декларативним актом, адже Емський указ не був скасований.

Оксана називає їх «діти», хоча це дорослі люди, але рівень їхнього розвитку такий, що вони залишаються дітьми навіть у 50...

Оксана Долгіх — керівниця й авторка проєкту «Особливий театр ляльок». У 2019 році разом із чоловіком Ігорем Чалігавою створили громадську організацію «Фонд Зураба», яка займається реабілітацією людей з вадами інтелекту.

«Молочайник» — п’єса сучасної української драматургині Оксани Гриценко, написана минулого року про події 2022-го на рідній Херсонщині, — на сцені Одеського театру юного глядача. Режисер-постановник — Євгеній Резніченко.

Театр визначив жанр своєї вистави як трагікомедію. Сміх крізь сльози? Це характерно не лише для нашої літератури, це притаманне й нашій ментальності. Інакше було б часом дуже непереливки. Так і тримаємось, дивуючи багатьох у світі. «Ми дочекаємось! Ми вміємо чекати», — каже у фінальній сцені головна героїня на ім’я Мама. Символічне ім’я…

В Одеському музеї західного і східного мистецтва, як уже повідомляли «ЧН» (див. номер за 8 лютого), експонувалася пам’ятна виставка робіт відомого українського фотохудожника, полеглого торік у Бахмуті героя-захисника Дениса Кривого «Краса Бузького Гарду».

Національний парк «Бузький Гард» входить до списку семи природних див України. Історія його тісно пов’язана з діяльністю Війська Запорозького. Саме тут розташовувався Гард — адміністративний центр Буго-Гардівської паланки. А неподалік проходив кордон трьох держав: Речі Посполитої, Російської та Османської імперій.

11 березня із Києва на станцію «Академік Вернадський» вирушила 29-та Українська антарктична експедиція (УАЕ), повідомила пресслужба Міністерства освіти і науки України.

Ця команда має змінити зимівників із 28-ї УАЕ, які відпрацювали там майже рік. У МОН зауважили, що на нову експедицію чекає тривалий шлях: автобусом — до Польщі, літаками — до Чилі, а з порту Пунта-Аренас нашим криголамом «Ноосфера» — до Антарктики.

Департаментом кіберполіції Національної поліції України спільно з волонтерами створено проєкт «BRAMA. Онлайн варта України», який об’єднує небайдужих громадян задля протидії дезінформації, а також російській пропаганді в мережі Інтернет.

Нині проєкт має офіційний телеграм-канал BRAMA (https://t.me/+iYfv2LOqxVdlZTVi), а також планує запустити мобільний додаток та освітню платформу.