Незрима магнітуда Степанівки

У 2007 році мені випала чудова нагода стати учасником одного з подібних пленерів як художникові і журналістові, тоді оглядачеві міської газети «Думська площа» (мене особисто така можливість вабила ще й ментально, адже це неподалік від місць мого дитинства). Сьогодні подібні публікації вже стали артефактами, але ентузіазм, який тоді охопив організаторів та учасників заходу, ще палахкотить артистично-науковим вогником у наших серцях. Тож майже через два десятиліття «ветерани» цієї справи із числа нині здорових завітали на черговий вернісаж.

На тривожному фоні війни важко щось прогнозувати, та хотілося б вірити, що за інших, сприятливіших, обставин ця ініціатива викличе нові спалахи суспільного інтересу й увінчається в перспективі довготривалим проєктом, який уже набув ознак екзистенційності. Можливо, назріло перезавантаження.

Власне, відродження садиби Миколи Кузнецова завдяки наполегливості й цілеспрямованості промовтера й просвітителя Сергія Седих мало початок, але ніколи не закінчувалося — ні в науково-дослідницькій, ні в організаційній площинах. Це навіть стало їхньою родинною справою — незмінною помічницею Сергія Олександровича є його донька Анастасія. До справи постання музею залучалися як спонсорські, так і власні кошти. Ймовірно, слово «просвітитель» сприймається нині ана-хронізмом і звучить занадто величаво, але наш бенефіціар, за всієї своєї скромності, має всі підстави ним іменуватися. Краєзнавець зібрав сотні артефактів про Кузнецових та їхнє оточення, яких вистачить на кількатомне видання. Завдяки його, без перебільшення, подвижницькій праці у згаданому будинку кілька кімнат перетворено на меморіальний музей. Він діє на території магнітної обсерваторії, віднедавна — під юрисдикцією Національної академії наук України. Повна офіційна назва закладу тепер звучить так: Музей історії розвитку магнітометричних досліджень Інституту геофізики імені С.І. Суботіна НАН України. Періодично ми стаємо свідками змістовних лекцій науковця про Кузнецових — братів-художників Миколу і Дмитра, доньку Марію Миколаївну — засновницю приватної опери в Парижі; про історію однієї з перших на півдні магнітних обсерваторій тощо.

Відкриття виставки, як уже мовилося, зібрало чимало колишніх учасників пленерів, друзів і партнерів музею, що надало події певного резонансу через соціальні мережі. Присутніх привітав директор фонду «Майбутнє» Володимир Левчук, відзначивши, що подібні заходи з періодичністю у два-три тижні регулярно відбуваються в цьому виставковому просторі, «однак така форма творчої взаємодії, як пленер, симпозіум, у нинішніх умовах — велика рідкість. Особливо, якщо це стосується невеличких місць, які не стали туристичними центрами, але їх велика історія викликає наш подив і захоплення».

Зібралися фахівці, які впродовж життя вивчають період культури ХІХ—ХХ століть і знають Миколу Дмитровича Кузнецова та його оточення майже як своїх близьких знайомих. Хочеться зняти завісу часу і простягнути їм руку, почути їхні голоси. Така собі містифікація — відлуння минулого збуджує нашу уяву.

Своїми спогадами і думками поділився куратор: «Кажуть, що туди, де було добре, ніколи не повертайся. Але це не той випадок. Село Степанівка — це колишній Одеський повіт, садиба одеського художника Миколи Дмитровича Кузнецова. Для Одеси це був, мабуть, художник номер один. У самій садибі часто гостювали провідні на той час художники, перелік імен яких справляє враження: Л. Пастернак, В. Маковський,

В. Сєров, І. Похитонов, К. Костанді, Б. Едуардс та інші, усіх не перелічити. Тут із середини 2000-х п’ять років поспіль проводилися пленери для художників, переважно членів Спілки. Деякі з них тут створили свої знакові роботи. Це місце наділене особливим магнетизмом. Недарма Леонід Пастернак писав: «Село, можливо, й непримітне, але чи то привітність господарів, чи дія місцевого повітря, але відчуваєш, що тебе покидають усі (душевні) хвороби». Твори ми не продаємо, вони формують фонд музею, який від-недавна діє як підрозділ Академії наук. Якщо у когось виникне бажання побувати в Степанівці, можемо домовитися про екскурсію. Мабуть, багатьом відомо, що ми відновили в цьому будинку керамічну піч ХІХ століття і все функціонує».

На виставці є інформація з біографічними даними про більшість учасників чотирьох пленерів. У цьому контексті доречно їх нагадати: І. Божко, В. Верещагін, О. Волошинов, О. Гончарів, Т. Гончаренко, О. Дмитрієв, Л. Дем’янишина, Д. Жижин, І. Козудаєв, В. Кудлач, О. Малик, В. Межевчук, А. Мон, В. Наумець, О. Разінкіна, Н. Орлик, С. Савченко, В. Сапронов, Е. Серпіонова, В. Целоусов, Л. Шилов, О. Щокіна, Б. Ладиженський (фотохудожник), В. Абрамов (мистецтвознавець), Т. Максим’юк (краєзнавець, колекціонер). Декого із названих уже, на жаль, нема серед нас — О. Дмитрієва, Т. Гончаренко, Б. Ладиженського, І. Козудаєва. До речі, скульптор Іван Козудаєв — автор кам’яного пам’ятного знака на території садиби.

Перелік тих, хто мав той чи інший стосунок до пленерів, був би неповним, якби не згадати тодішнього завідувача магнітної обсерваторії, світлої пам’яті Ігоря Олександровича Мельничука, який заслуговує на добру згадку за свою гостинність до учасників пленерів і співчутливе ставлення до проєкту загалом.

Біля витоків пленерів і така фігура, як Віталій Абрамов, на той час заступник директора з наукової роботи Одеського художнього музею, котрий як історик мистецтва розглянув постать М.Д. Кузнецова у ширшому контексті. Підбираючи ретельно слова, він, як завжди, говорив неквапно і багатозначно:

«Можна чути, що такі рекреації, як садиба Миколи Дмитровича Кузнецова в Степанівці, відірвані від життя. На моє переконання, саме віддаленість цієї будівлі від цивілізації подовжує її існування — вона само-зберігається. Коли б я там не був, скільки б не доводилося читати всіляких книжок про різних художників, зокрема про Миколу Дмитровича, завжди уявляю собі господарів цього будинку — не гостей, про яких можна годинами вести бесіду, адже про І. Репіна чи В. Сєрова можна лекції читати. Я печалюсь за голосами… Печаль охоплює ще й тому, що ця садиба, в якій проживало три покоління Кузнецових, зрештою, зазнала розорення. Можу уявити собі холодний грудневий день 1919 року, коли в міську майстерню Кузнецова на Лідерсовському плато (ця будівля збереглася) зайшли «віруючі люди». Вони вірили, що усе можна змінити, що майбутнє — в їхніх руках, тож імперативно почали вимагати, — потім наївно цей візит описали, зокрема «одеський парижанин» Амшей Нюрнберг, який представляв ліве крило «незалежних художників», — від господаря його багату колекцію, як вони казали, державі. Цей нарис Нюрнберга закінчувався словами: «Ну, сволота, мабуть, поїде!».

Ніхто не знає, коли і як Микола Дмитрович покинув цю садибу, коли її востаннє бачив, як саме йому вдалося вивезти блискучу колекцію західноєвропейських і вітчизняних художників. У тій садибі колись лунав щасливий голос Марусі Кузнецової, яка співала в кращих театрах Європи й Америки. Ця садиба, на відміну від інших, самозберігається. Чверть століття тому згоріла одна з прекрасних будівель Одеського художнього училища, де був музей і бібліотека, а сьогодні на руїнах стін уже проростають дерева — торжествує рослинність на погибель споруді. Із жахом вглядаєшся в знаменитий Одеський музей морського флоту: де флот, де експонати музею? Вселяє хіба що надію палац Курисів у Петрівці, який відроджує група ентузіастів. Я розумію, якщо робити з будинку Кузнецових якийсь туристичний центр, та ще з бюрократичними підходами відомих управлінь, то це аж ніяк не покращить ситуації. Будівля пам’ятає все, своїх господарів, і, мабуть, цей будинок тужить…».

Мало яка помітна культурницька подія відбувається в Одесі чи на її околицях без участі невтомної художниці Лариси Дем’янишиної, якій я особисто завдячую заангажованістю у цей пленер. Мисткиня поділилася власними спогадами про той поетичний період, яким він тепер, на відстані часу, здається.

«Пленери, організовані Сергієм, давали надзвичайно потужний творчий поштовх, — підкреслила пані Лариса. — По-перше, я особисто багато дізналася про Миколу Кузнецова, по-друге, ми хоч і досвідчені, але ще досить молоді тоді художники мали можливість спілкуватися з такими визнаними майстрами, як Олександр Дмитрієв чи присутня тут Есфір Серпіонова. У процесі творчості кожен з учасників набирався енергії від тієї землі. Зрештою, це був чудовий спосіб проведення доз-вілля в приємному товаристві на природі за спільною трапезою. Хочу закінчити свій виступ на позитивній ноті з вірою, в те, що це місце, ця садиба з музеєм матимуть майбутнє. А Сергієві — мої щирі слова подяки».

На надихаючій ролі «Кузнецовських пленерів», необхідності їх продовження в певному алгоритмі наголошувала й сама Есфір Наумівна Серпіонова. Вона подарувала музею чи не найбільше високоякісних творів живопису та графіки. І нині, попри поважний вік, мисткиня сповнена оптимізму.

Ця виставкова зустріч друзів та однодумців продемонструвала, що паростки дерева на ймення «Музей-садиба М.Д. Кузнецова» має в Одесі благодатний ґрунт, коло своїх ентузіастів і прихильників. У цьому переконав, зокрема, і виступ керівника «Клубу крає-знавців» Едуарда Ратушняка — ще одного невиправного романтика. Прямуючи з друзями пішки з Одеси на екскурсію до Степанівки уже забутим нині «Вознесенським шляхом», він повторив маршрут, описаний у спогадах Леонідом Пастернаком. «Якщо ви бажаєте наповнитися не статичними враженнями, а на марші, то просимо замовляти екскурсію до Степанівки, а ми вам допоможемо», — резюмував гість. Повчальний досвід для краєзнавців через практику в стилі ретро.

Акцент в експозиційному ряду цієї художньо-документальної виставки створювала збільшена фотокопія на полотні відомого весняного пейзажу М.Д. Кузнецова з видом на садибу, оригінал якого зберігається в Національному художньому музеї Білорусі, а в Одеському національному художньому музеї — його зменшений пастельний варіант. Доповнював цю ретро-спекцію оригінальний твір художника Володимира Вербахівського (1874 — 1948), уродженця Степанівки, учня і, фактично, прийомного сина Миколи Кузнецова, який продовжував мешкати на прилеглій до його садиби території після еміграції господаря. Розширюють експозицію і фотографії, зроблені під час пленерів його організатором.

24 лютого на цьому ж виставковому майданчику куратор прочитав лекцію «Магія Степанівки», яка зібрала вже нову зацікавлену публіку як свідчення наполегливої роботи з потенційними слухачами і партнерами. Щодо лекційної складової, то хотів би відзначити, що вона розкривала історію музею і мала дві певним чином взаємопов’язані складові — виникнення на півдні України магнітної обсерваторії та історію садиби в Степанівці з акцентом на біо-графіях її мешканців, найперше — художника, академіка М.Д. Кузнецова. Ця особистість відома не тільки на наших теренах, а й у всій Європі та на інших континентах завдяки діяльності спадкоємців.

Побіжно зауважу, що боротьба з імперією, яка намагається себе реанімувати, мусить продовжуватися і на культурно-історичному фронті, бо наших вітчизняних митців, як і раніше, зараховують до росіян, про що, наприклад, свідчить виставка, яка в 2006-у відбулася у Парижі. На величезному транспаранті на тлі Ейфелевої вежі з надписом «Російське мистецтво» своїм національним колоритом привертала увагу картина Миколи Кузнецова «В свято», відома ще як «Малоросіянка, що відпочиває на траві» (1881), яку свого часу придбав меценат П.М. Третьяков. На ній зображена заробітчанка Ганна Проценко, що походила з козацького старшинського роду — майбутня дружина художника. Але це вже тема іншої розмови.

Володимир КУДЛАЧ,
учасник «Кузнецовських пленерів».

НА СВІТЛИНІ: учасники пленеру 2007 р. біля пам’ятного знака у Степанівці (з архіву С. Сєдих).