Ласкаво просимо у тридцяті

Путін також на початку був невдахою, це правда. На відміну від Гітлера, ніякий рух він не очолював, просто був обраний гарантом збереження грошей чиновницько-олігархічної камарильї, яка встановила контроль над росією у 1990-і й не бажала позбуватися своїх грошей в разі раптової смерті Єльцина. Але саме тут, у президентському кабінеті, з’ясувалося, що його цілком міщанські, «совкові» погляди відповідають картині світу, яка склалася у душі ображеного поразкою у «холодній війні» і втратою Радянського Союзу російського народу. Путіну вдалося використати цю образу, слабкість російської еліти та її страх — утім, цілком зрозумілий — перед комуністами й іншими привидами з минулого у політиці, порівняно з якими він чомусь здавався меншим злом. Звісно, росіяни не дуже хотіли великої війни, але якщо можна відносно безболісно повернути собі Радянський Союз і роль «світової держави» — то чому б і ні?

Так путін і став Гітлером, може, навіть не мимоволі — чекісти завжди захоплювалися націонал-соціалізмом та його практиками значно більше, ніж комунізмом, тільки радянським партапаратникам про це не розповідали. Але ж справа не тільки у путіну, правда?

Ми бачимо, як ізоляціоністські настрої помалу охоплюють Сполучені Штати. Дональд Трамп є символом цього світогляду — але хіба це щось нове? У 1930-х роках американським політикам доводилося буквально присягати, що вони не поділяють поглядів президента Вудро Вілсона на роль Сполучених Штатів у Європі. Вілсон перший зрозумів, що без цієї стабілізуючої ролі світ швидко дійде до Другої світової, але зазнав навіть не політичного, а історичного фіаско. До речі, Франклін Рузвельт, якого ми сьогодні сприймаємо як архітектора нової ролі Америки, був не спадкоємцем, а опонентом Вілсона — інакше він просто ніколи в житті не був би обраний президентом Сполучених Штатів. І хто знає, як змінилися б долі Америки і світу, якби не Перл-Гарбор…

Ну і сьогодні ролі в новій жахливій виставі розподілено. Переможені у Другій світовій об’є-дналися із демократами-переможцями, щоби зберегти мир, стабільність і правила. А переможці-автократи пробують підірвати мир, стабільність і підмінити міжнародне право правом сили. Такою насправді є страшна ціна перемоги у Другій світовій війні. Коли ти об’єднуєшся зі злом, щоб перемогти інше зло — навіть від безвиході, — де гарантії того, що зло через певний час не повернеться? В історії нема таких гарантій.

Чи почнеться нова вистава, поки що невідомо — рушниця ядерної зброї все ще висить на стіні нашого театру смерті, й нікому не кортить нею скористатися, хоча перші судомні кроки в її напрямку вже зроблені.

Головне, що ми маємо зрозуміти: напад росії на Україну — це ще не сама війна, а пролог до неї. Такий собі тиск Німеччини на Чехословаччину, тільки цього разу Захід сказав «ні», але знову без власної участі. А справжня війна, велика війна, свідками й учасниками якої ми всі ще можемо стати, почнеться у разі зіткнення великих потуг.

Звісно, я міг би скористатися історією Другої світової, де росія в ролі Німеччини Гітлера намагається дестабілізувати Європу, а Китай у ролі Японії імператора Хірохіто врешті-решт завдає удар по інтересах Америки й примушує її до безпосередньої участі у конфлікті. Але, на моє щастя, я не вчився у військовій академії, випускники яких завжди готуються до війн з минулого. Я знаю, що Третя світова, якщо вона насправді відбудеться (це вже залежить від того, чим закінчиться наш пролог), буде геть від-мінною від перших двох.

Заздрю історикам майбутньо-го, якщо вони виживуть і зможуть описати цю останню драму в історії людства.

Віталій ПОРТНИКОВ.

Джерело: https://zbruc.eu.