Українські діячі — викладачі Одеського комерційного училища

У 1869-у закінчив навчання в Новоросійському університеті. Тема наукових розробок — історія Стародавнього Єгипту, історія слов’янства та Російської імперії, історія середніх віків і новітньо-го часу (Велика Британія та Франція), російська література, по-літекономія. Із 1879-го — приват-доцент кафедри всесвітньої історії Новоросійсь-кого університету в Одесі. У 1884-у захистив і видав магістерську дисертацію «Головні моменти міністерської діяльності Тюрго», 1892-у — докторську дисертацію «Умови хлібної торгівлі у Франції в XVIII ст.». Деякі праці видавались у Франції і в Англії. Згодом він змушений був залишити посаду як «політично неблагонадійний».

За доброписом Сергія Вітте призначений управителем відділення Державного банку Російської імперії в Києві (керував ним у 1896—1918 роках). Одним із головних досягнень на посаді є зведення для банку нової будівлі (нині будинок НБУ)…

Афанасьєв брав активну участь у житті Києва — входив до кредитних та благодійних товариств, засновував гімназію; товаришував з багатьма діячами цього міста, продовжуючи займатися наукою.

У 1879—1912 роках — власний кореспондент низки одеських і київських часописів та газет…

Із травня 1918-го — член першого Уряду Української Держави: державний контролер.

«Новим міністром іноземних справ був Афанасьєв, професор, найпопулярніша в Києві людина, з величезною ерудицією, він мав величезний недолік — він був дуже старий», — писав пізніше П. Скоропадський. Він висловлювався про нього як про людину, надто схильну до союзу з Антантою, причому цим шкодив союзу з Німеччиною й «на реальну ситуацію мало звертав уваги»…

Із 14 листопада — міністр закордонних справ. На цій, останній, посаді безуспішно намагався змінити зовнішньополітичний курс України, зав’язавши союз з країнами Антанти. Після падіння гетьманату, очевидячки, приїхав до Одеси: «Одесский листок» публікував його статті.

Емігрував до Королівства сербів, хорватів і словенців, де викладав історію на філософському факультеті Белградського університету. Помер у Белграді».

Що стосується ОКУ, то тут Афанасьєв викладав історію. Як фахівець з історії Франції та інших європейських країн у своїх лекціях прищеплював учням розуміння першочергової важливості економічних зв’язків з Європою; послуговуючись сучасним терміном, був активним євроінтегратором. Можливо, якби свого часу Скоропадський уважніше прислухався до думки свого державного контролера та міністра закордонних справ, Україна мала б кращу долю.

З Одеським комерційним училищем пов’язана і доля видатного українського вченого-педагога Олександра Федоровича МУЗИЧЕНКА.

Він народився на Херсонщині у сім’ї народних вчителів. Блискуче, із золотою медаллю, закінчив гімназію у Бердянську. Також відмінно вчився у Ніжинському історико-філологічному інституті, який у той час був другою, після Петербурзького, вищою школою загальнодержавного значення.

Після закінчення інституту, у 1900 р., Музиченко приїхав до Одеси, де обійняв посаду вчителя чоловічої гімназії № 4. Паралельно викладав словесність в ОКУ. Його творчий підхід до вчителювання швидко здобув визнання. Вже через рік після початку роботи Олександр Федорович отримав грамоту за відмінне виконання викладацьких обов’язків. Та, попри це, в 1902 р. на вимогу жандармерії його звільняють з посади за читання з учнями творів Чернишевського та Герцена, але пізніше відновлюють. Із 1903 р. Музиченко починає публікувати свої наукові розробки в різних журналах, бере активну участь у вчительських конференціях. За пропозицією Міністерства народної освіти його прикріплюють до Новоросійського університету для підготовки до отримання професорського звання. Тут він працює над дослідженнями національної педагогіки, звертаючись до досвіду розвинутих країн Заходу. Два роки перебував за кордоном, де вивчав освітню практику в Німеччині, Швейцарії, Австрії, Бельгії.

У 1910-у переїздить до Києва, де невдовзі стає директором 4-ї гімназії, а також очолює Педагогічний музей, який виводить на рівень науково-методичного педагогічного центру всієї України.

Події 1917-го надихнули педагога-вченого присвятити себе «громадсько-культурній роботі щодо українізації». Він стає генеральним інструктором Генерального секретаріату освіти, пропагує ідею єдиної школи України, під якою розуміє «національний заклад із рідною мовою навчання, з використанням народної творчості, краєзнавства, вивченням історії».

У 1918—1919 рр. О. Музиченко керує секцією вищої школи Наукового-педагогічної комісії, стає генеральним шкільним інструктором України. Звісно, після падіння УНР більшовики відкидають його ідею національної школи. Втім, педагог не здається, а намагається реалізувати свої принципи, очоливши київську трудову школу № 43, де створює справжню педагогічну лабораторію. Часто дає відкриті уроки, на яких присутні сотні вчителів. У своїх виступах та публікаціях старається пов’язати практичну українську школу з прогресивними надбаннями зарубіжної педагогіки.

У 1920-х О. Музиченко викладає у Київському інституту народної освіти (зараз — КНУ ім. Т. Шевченка), стає професором. Він є основним автором першого «Буквара» УСРР.

Ідеї педагога-новатора Олександра Музиченка і досі не втратили свого значення.

Крім суто професійних знань, учням Одеського комерційного училища прищеплювали любов до мистецтва, причому уроки музики, співу та танців вели відомі майстри.

Так, у 1889 р. музичні уроки почав вести Данило Якович КРИЖАНІВСЬКИЙ, композитор, який уславився, перш за все, піснями на слова Тараса Шевченка. Особливе визнання здобув за пісню «Реве та стогне Дніпр широкий», в основу якої лягли дев’ять строф із Шевченкової балади «Причинна». Цей твір він присвятив одному з фундаторів українського професі-йного театру Марку Кропивницькому. Коли останній прибув на гастролі до Одеси, Крижанівський показав йому нотний аркуш з присвятою. Програвши її на фортепіано, Кропивницький розчулився настільки, що обійняв композитора і назвав цей твір шедевром. А незабаром, коли після однієї з вистав оркестр і хор почали виконувати цю пісню, її із захопленням підхопив увесь зал. Так уперше прозвучав один із найвідоміших українських музичних творів.

Нещодавно знані одеські колекціонери й дослідники Анатолій Дроздовський і Єва Краснова видали чудову книжку «Співуча Україна. Українські пісні та ноти ХIХ — ХХ століть». Серед інших там уміщені й кілька творів

Д. Крижанівського. Особливу цікавість викликає примірник одеського видання романсів та пісень композитора, який автор подарував мадемуазель Антоніні Неждановій, тоді — одеській гімназистці, а потім — славетній оперній співачці, чиє ім’я носить наша Національна музична академія.

Після Крижанівського уроки музики та хорового співу почав вести Василь Григорович ЗАВАДСЬКИЙ — український композитор, хормейстер і педагог.

Спочатку він уславився тим, що створив перший в Одесі дитячий оперний театр, для якого писав опери-казки: «Сирітка», «Червона шапочка», «Снігурочка», «Кіт у чоботях», «Хлопчик-мізинчик». Цілком імовірно, що серед юних виконавців цього театру були й учні ОКУ, зокрема Наум Лур’я, який згодом, уже як Артур Лур’є, здобув визнання як композитор і критик, один з провідних діячів світового музичного авангарду.

У 1904-у Завадський створив в Одесі хорову капелу, яка за десять років існування дала близько 3000 концертів. Зберігся показовий відгук на вступ цього колективу у Варшаві: «Ми перш за всього звернули увагу, що українські номери, які виконує Ваш хор, більш усього подобаються публіці і, може через те, що вкраїнська пісня — рідна Вам і Вашому хорові, визначаються у виконанні більшим чуттям та щирістю».

В. Завадський активно займався реформою викладання співу в школах, послідовно виступав за національну постановку музичної освіти. Він створив методику навчання співу й успішно застосовував її в педагогічній та концертній практиці.

Якщо вчителі музики і співу в ОКУ періодично змінювалися, то креслення й чистопис упродовж майже 30 років викладав Володимир Христианович ЗАУЗЕ.

У першій третині ХХ століття Заузе вважався одним із кращих художників-графіків не лише Одеси, а й України та СРСР. Він належав до тих графіків, які неухильно збагачували технічні засоби художнього виразу в своєму мистецтві. Майстер винайшов нові технічні прийоми, дав яскраві приклади засобів графічного відображення.

Свій досвід В. Заузе передавав численним учням, зокрема протягом 1920—1932 рр. керував поліграфічною майстернею в Одеській художній школі, а коли та стала Художнім інститутом, отримав у ньому звання професора.

Крім творчої та педагогічної, Заузе активно займався громадською діяльністю. Він входив до Товариства південноросійських художників, а також став одним із засновників Товариства художників імені К.К. Костанді. Як сказано у біографії митця, «у справі збереження і зміцнення традицій реалізму і полягає його велика заслуга перед українським мистецтвом».

Цікава деталь, яка свідчить про популярність В. Заузе як художника і викладача: його прізвище І. Ільф та Є. Петров використали для одного з персонажів роману «Золоте теля».

Як бачимо, навіть у ті часи, коли все українське, м’яко кажучи, не дуже віталося, особливо у сфері освіти, серед викладачів Одеського комерційного училища були ті, хто не цурався свого коріння і, зважаючи на власні сили та можливості, зберігав вірність Батьківщині.

Олександр ГАЛЯС.