Переглядів: 161

Різні долі двох уродженців українського Таганрогу

Указ Президента України № 17/24 «Про історично населені українцями території Російської Федерації» нарешті відкриває перспективу впровадження державної політики, спрямованої на налагодження зв’язків з українством на теренах його поширення за межами держави.

Указ передбачає створення плану дій щодо збереження національної ідентичності українців у Російській Федерації, в тім числі на історично населених ними землях, відновлення історичної пам’яті, вивчення наслідків насильницької русифікації українського етносу на території РСФСР, збір фактів і свідчень злочинів, вчинених проти українців тощо.

До цього часу цією важливою, державної ваги, справою опікувалися лише окремі ентузіасти, як, наприклад, історик-архівіст Олександр Рибалко, який у 1990-х роках організував і провів чотири експедиції до порубіжних з Україною земель — Пряшівщини в Словаччині, Лемківщини в Польщі, Берестейщини в Білорусі й Кубані в Росії. Зібрані матеріали з історії й сьогодення українських поселень на цих теренах він опублікував у кількох надзвичайно цікавих тематичних числах журналу «Пам’ятки України», де був головним редактором. На жаль, передчасна смерть Олександра Рибалка у 2007-у перервала цю плідну наукову діяльність, як і видання унікального за змістом та оформленням часопису.

Згідно з президентським указом, в центрі уваги відповідної політики будуть прикордонні області Російської Федерації, що належать до історичних територій поширення українського етносу: Кубань, Стародубщина, Північна та Східна Слобожанщина в межах сучасних Краснодарського краю, Білгородської, Брянської, Воронезької, Курської, Ростовської областей РФ.

Як відомо з численних уже досліджень українських істориків, етно-графів і мовознавців, у минулі епохи людність, що говорила українськими говірками, становила на цих порубіжних землях більшість. Проте внаслі-док злочинних антиукраїнських геноцидних дій сталінського режиму у 1930-х — Голодомору, репресій, депортацій, ліквідації українських шкіл, преси, закладів культури — українська більшість на теренах РСФСР була зведена до стану упослідженої меншості.

Українські слобожанські говірки утворювали великий ареал, що виходив далеко за межі сучасного кордону з Росією і простягався на південь до Азовського моря (історична українська назва — Озівське море).

Антон Чехов (1860—1904)

Українським було й місто Таганріг із прилеглими селами Надазов’я.

Про це нагадала Оксана Забужко в одній з останніх своїх книжок «Як рубали вишневий сад, або Довга дорога з Бад-Емса» (К.: видавничий дім «Комора», 2021). Переважання у цьому місті україномовної людності у ХІХ — першій половині ХХ століть письменниця розкрила в цікавому сюжеті, присвяченому його уродженцеві — класикові російської літератури Антону Чехову. Українська була розмовною мовою таганрозьких міщан, — зазначала Забужко, — і родина Чехових також (61% української проти 31% російської за переписом 1897 року).

Свого часу я оприлюднила відгук про цю книжку, тож нагадаю лише головні її тези. Чехов ніколи не цурався свого малоросійського, за тодішнім слововжитком, походження. Українську ментальність письменника Забужко переконливо довела і на фактах самоідентифікації Чехова, який називав себе малоросом, і на тісних його контактах з українцями, що наклало виразний відбиток на його творчість, — з Марією Заньковецькою, зі слобожанською родиною Линтварьових, де Чехов часто гостював і з однією із трьох сестер, свідомою українкою, навіть збирався одружитися.

Забужко запропонувала й нове літературознавче прочитання оповідання Чехова «Людина у футлярі», виявивши в його підтексті антиімперський мотив засудження Емського указу 1876 року, згідно з яким українських вчителів, запідозрених у нелояльності до імперії, виселяли з України до російської глибинки. Заслуговує на увагу припущення Забужко про те, що саме через Емський указ, який «закріпив тему рідної мови хлопчика вже за поліційним відомством («українофільство» криміналізувалось як антидержавна діяльність)» Чехов став російським, а не українським письменником.

Переважно українськомовним Таганрог залишався і в першій половині ХХ століття. На початках це навіть визнавала радянська влада: у 1920—1924 роках Таганріг з округою входив до складу Української РСР. Місто з прилеглими землями було передано до РСФСР у 1924-у. Українські школи ще залишались у Таганрозі, але в 1933-у за наказом Сталіна всі освітні українські заклади на території РСФСР були ліквідовані й замінені на російські.

Олександр Пономарів (1935—2020)

Показово, що це південне місто на узбережжі Азовського (укр. — Озівського) моря є батьківщиною видатного дослідника й захисника української мови Олександра Пономарева.

Мовознавець, що відійшов у вічність у 2020 році, народився в Таганрозі у 1935-у й провів там дитячі роки. Ось як згадував Пономарів рідне місто в одному з інтерв’ю:

«Моє рідне місто і всі навколишні села — це етнічна українська територія, яка була заселена вихідцями з південної Чернігівщини та Полтавщини, там навіть говірка була полтавська. Моя бабуся народилася на Чернігівщині, а потім дівчиною приїхала в село Носівка під Таганрогом. У цьому місті навіть у 1918 році пройшов перший з’їзд компартії України. І Таганріг (це місто я називаю саме так, а не на російський кшталт), і Шахти (місто в теперішній Ростовській області) були у складі України. А 1924 року їх передали Росії. До 1933-го там діяли українські школи. В українській школі навчалися мої старші двоюрідні брати. А коли я народився, вже української школи не було. Тож навчався в російській. Але вдома завжди розмовляли українською, на перервах — теж. Тільки на уроках відповідали російською. І всі звичаї, всі пісні в нас були українські».

Оскільки в середовищі рідного міста майбутній філолог сформувався як носій розмовного, а не літературного мовлення, вищу освіту він здобував на російському відділенні філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка, але вступив до університету з твердим наміром оволодіти літературною формою української мови. Цього він і досяг за час навчання у виші.

Уже тоді Олександра вирізняла з-поміж студентського загалу висока мовна й національна свідомість. Це засвідчує, зокрема, той факт, що він у ті роки замінив записану в паспорті зросійщену форму свого прізвища Пономарьов на українську Пономарів.

Тривалий час після закінчення університету Пономарів працював у відділі загального мовознавства Інституту мово-знавства імені Олександра Потебні. Згадуючи Олександра Поно марева, з яким співпрацювала в Інституті, хочу насамперед відзначити таку психологічну домінанту його особистості, як глибинну закоріненість в українстві, набуту в дитинстві міцну національну ідентичність, опірність тискові зросійщеного комунікативного середовища тогочасного Києва.

Через відданість українській справі і стійкість у мовній поведінці Пономарів за радянської доби потрапив під таємний нагляд КДБ. Це засвідчують розсекречені нині архіви КДБ. Так, у збірці документів і матеріалів, зібраних Василем Даниленком, «Полі-тичні протести й інакодумство в Україні. 1960—1990» (К.: «Смолоскип», 2013) знаходимо документ під грифом «таємно», що стосується О. Пономарева, із датою 10 лютого 1975 року, підписаний начальником управління КДБ при РМ УРСР А. Цвєтковим. Документ має назву «Список співробітників ідеологічних установ республіки, стосовно яких надійшли матеріали про причетність їх до антирадянських націоналістичних проявів». У списку присутнє й прізвище Олександра Даниловича Пономарева з такою характеристикою: «Близький зв’язок З. Франко й М. Коцюбинською. Допускає серед свого оточення ідейно шкідливі судження. По роботі характеризується позитивно» (с. 383-384).

Те, що мовознавець вважався в КДБ «неблагонадійним» і перебував під таємним наглядом, засвідчує і той факт, що упродовж усіх 15 років праці в Інституті мовознавства і навіть після успішного захисту кандидатської дисертації він працював на посаді молодшого наукового співробітника, так і не дочекавшись підвищення, на яке давно заслуговував.

У 1976 році Пономарева звільнили з Інституту, позбавивши можливості займатися науковою й педагогічною працею.

Свою любов до мови, знання й здібності Олександр Пономарів зміг вповні реалізувати вже за доби незалежності, а власне, ще раніше — уже в часи горбачовської перебудови, коли він став одним із найактивніших учасників руху за утвердження української мови як державної.

У центрі наукової, науково-популярної та публіцистичної діяльності мовознавця були історія й культура української мови. У 1991 році Олександр Пономарів захистив докторську дисертацію «Проблеми нормативності української мови в засобах масової інформації». Він був автором, укладачем і редактором посібників зі стилістики й культури мови, словників, перекладів. Його підручники «Стилістика сучасної української мови» та «Культура слова: Мовно-стилістичні поради» витримали по кілька перевидань. Багато років Пономарів був відповідальним редактором газети «Київський університет», головним редактором «Записок наукового історико-філологічного товариства Андрія Білецького». Понад 10 років мовознавець вів блог з питань культури мови на «BBC News Україна».

Продуктивну діяльність у науковій, педагогічній журналістській, перекладацькій сферах в усі ці роки він поєднував з активною громадською діяльністю, зокрема на посаді заступника голови Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка.

Роль Олександра Пономарева в утвердженні української мови й популяризації знань про неї, в удосконаленні її правописних і стильових норм, підвищенні культури усного мовлення важко переоцінити. Спадщину видатного мовознавця ретельно вивчатимуть і наступні покоління філологів та журналістів. Адже він належав до когорти тих, хто надихав рідне слово «міццю духа і вогнем любови».

Лариса МАСЕНКО,
доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».

«Copyright © 2021 RFE/RL, Inc. Передруковується з дозволу Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода».

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@gmail.com