Переглядів: 334

«Прибрати геть не можна зилишити»?

На виставці творів художника Дениса Метеліна «Декомунізація» в Одеському національному художньому музеї

Комусь, можливо, вже набридло це слово, а для когось процес видається недостатньо активним. У художника Дениса Метеліна — свій погляд на проблему. Він трохи іронічний, часом з гумором, а бува, що й драматичний. Властиво, мистець, його творчість — це, як правило, позиція, це — ставлення.

«Прибрати геть не можна залишити» — це парафраз відомого вислову. Чи зроджується така дилема серед нашого поспільства — про це статистика не говорить. Ким апріорі може ідентифікувати себе обиватель, коли не фотографується навіть, а лише проходить попри монументальну — на віки утверджену тут своєю присутністю — величну постать графа на одеській демократичній Соборці? Губернатор краю, імперська назва якого нічим українським навіть не пахла? Та вже лишень одне це не залишає місця для ідентифікації себе українцем. У кращому випадку він лише гордо скаже, що він — одесит. Та одесит, звісно, не рязанець і навіть не пітерець. Або коли йде він колишньою Італійською вулицею, а його там стрічає дженджуристий денді з тростиною і в циліндрі? І річ тут зовсім не в постаті цього поета і не в його творчості. Це так само лише один з маркерів імперії, отого «руzzкого міра», який хоче утвердитись тут назавжди. Й робить це звичними для себе способами — крилатими ракетами.

Декотрі гадають собі, що війна обмине їх. Але ж ні, вона зачепить кожного в той чи інший спосіб. Пам’ятаємо той «прильот» до музею. Тепер вхід до експозиції виглядає дещо інакше, ніж раніше. Йдеш, минаючи знайомі інтер’єри, і наростає в душі якась тривога, непевність…

А ось і зала на другому поверсі, в якій розміщена виставка. Заходячи сюди, одразу й не завважити по праву руку віднедавна — з часу прильоту — майже сакральне місце. Лише одна картина висить на тій стіні. А довкола неї — моторошні відверті сліди попадання ворожого снаряда. Пробоїна закрита, а на її місці — картина (на знімку). Одна-однісінька. Там посеред полотна, розділеного на дуже уявне жовте поле і цілком конкретний, вугільно-чорний, потойбічно чорний верх, моторошним символом стоїть розбита п’ятиповерхівка, а на передньому плані перед нею — чоловіча постать, спиною до нас. Все тут, можна сказати, умовне й разом з тим — дуже реалістичне. Особли-во — маленькі янгелоподібні зображення людських душ, котрі летять до неба, можливо, щоби попросити захисту в самого Всевишнього…

Так, Господь захистить — якщо ми самі докладемо до цього власних надзусиль. Назва картини: «Донбас». Трохи моторошно стояти перед нею, надто — коли погляд сягає за краї. Думаючи про те, що висить вона якраз там, куди втрапив шматок отого «руzzкого міра». Висить, немовби символізуючи весь абсурд того, що відбувається — на нашій землі, довкола нас і з нами самими. Від цього не надто умовного Донбасу — й аж до західних наших кордонів.

Абсурд цей також і в тому, що частина суспільства ніяк не може ви-значитися зі своїм ставленням до імперських, совєтських символів, чим би не придурювались вони: пам’ятниками, архітектурою, фільмами, а передовсім — утверджені в наших душах.

Чи не цим — також і цим, звісно — можна пояснити той факт, що наша молодь виявляє певне зацікавлення совєтським минулим. Молоді люди чують про нього від ностальгуючих бабусь-дідусів, для котрих то була, можливо, доба їх щасливої мололости — так їм тоді здавалося. Подібні спогади далеко не завжди дружать з логікою. Ми тішимося, коли чуємо з уст нашої молоді українську державну мову. Але чи багато її — не знаємо достеменно. Дуже сильно це залежить, передовсім, від батьків, наставників, педагогів…

Денис Метелін народився в Криму, згодом поїхав на навчання до Львова, тепер живе в Києві. Звісно, він ностальгує за своїм дитинством, хоча на виставці ви не побачите цього. Зате є Львів, є Київ. Від пробитої і нашвидкуруч залатаної стіни з майже сакральною картиною «Донбас» по обидва боки і фронтально ми бачимо скульптуру Данила Галицького на львівському майдані, монумент робітника поряд зі станцією метро на березі Дніпра, інші місця або жанрові картинки. Й дивуємося, як люди не помічали раніше примітиву та заідеологізованости довколишнього простору — в отих пам’ятниках, архітектурних спорудах тощо. Художник подає все це в крикливо-плакатних зо-браженнях, в агресивних криваво-багрових барвах, дуже спрощено. Це немовби підкреслює всю нереальність того, що відбувається.

Ще одна робота приваблює відвідувачів виставки, це — «Бавовна на росії». Бачимо їхню найголовнішу площу в оточенні всіх тих віддавна сакральних для них споруд, а на ній повсюдно, тут і там — наші українські прильоти. Автор, назагал, обирає знакові, ідеологічно насичені об’єкти для зображення.

Мистець гіперболізує модерністські міські споруди минулого. Він мовби хоче намацати конфлікт поколінь, в основі якого — не лише примітивна ностальгія обивателя за тією он бочкою з написом «Квас» (або й «Пиво»), біля якої він міг «відвести душу» після напруженого трудового внеску в побудову комунізму.

Те, що відбувається нині в суспільстві довкола проблеми «прибрати не можна залишити», створює ефект якоїсь нереальности. Здавалося б, все тут логічне і зрозуміле, та насправді це не так. Тож не випадково ця проблема діткнулась мистецтва — душа мистця, художника, як відомо, дуже чутлива до таких важливих суспільних процесів.

Художник немовби розмірковує над проблемою. То чи може бути місце для совєтської спадщини у нашому просторі? Вочевидь, доки ця спадщина, пронизана імперською ідеологією, це колоніальне минуле залишатиметься в нашому житті, доти ми будемо духовно залежні, як правило, часто не усвідомлюючи цього. Виставка спонукає до роздумів: як після всього, скоєного агресором у незалежній державі, наш обиватель ще може захищати всю ту імперську спадщину, залишену в нашому просторі?

Коли ж молодь виявляє певний інтерес до того минулого, то це вже змушує замислюватися глибше. На це, звісно, є причини, хоч і не дуже суттєві, є надія, що молодь швидко зорієнтується, й усе це стане для неї лише якоюсь незначною атрибуцією.

Денис Метелін немовби закликає нас усе-таки значно спростити свій погляд, своє ставлення до совєтської спадщини, разом з нами шукаючи місце для неї в нашому просторі.

Роман КРАКАЛІЯ.
Фото Світлани ЗАВАЛЬНОЇ
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net