№ 4 (22482) четвер 25 січня 2024 року

Рівно 105 років тому саме тут, на Софійській площі у Києві, були проголошені такі рядки: «Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України».

Це слова з Акта злуки, який об’єднав українські землі по обидва береги Дніпра в єдину державу. І з цієї нагоди сьогодні ми відзначаємо День Соборності України.

Перш ніж перейти до основної частини огляду, хочеться згадати про своєрідний ювілей — сторіччя від дня смерті Леніна. Цим «ювілеєм» завершився минулий календарний тиждень. Можна зітхнути і забути, що колись жив «вождь світового пролетаріату». Але не забувається. Нинішня війна України з московією — продовження війн двадцятих років минулого століття.

Конфіскації та дружба народів

Але досить про історію. Протистояння цивілізованої частини людства та нецивілізованої його частини ви-йшло за межі розумного. Воно перемістилося в географію з використанням понять територій, на яких проживають народи. А питання, з якого часу проживають і на яких правах, — тепер непристойні. Проблему, виявляється, можна вирішити указами. Якщо не вдається — війнами. Наприклад, продану царським урядом у 1867 році Аляску в кремлі вимагають конфіскувати у відповідь на економічні санкції, запроваджені у ХХІ столітті проти російської федерації. Або приєднати до московії п’яту частину України. Потім — конфіскувати та оголосити своєю власністю найбільшу в Європі Запорізьку атомну станцію.

Міжнародні організації продовжують підтримувати українців, які опинилися в складних життєвих обставинах у воєнний час.

Наразі триває збір даних на отримання фінансової допомоги від УВКБ ООН. Виплати становитимуть 3600 гривень для кожного члена сім’ї з розрахунку на три місяці. Тобто загальна сума на кожного члена родини становить 10800 гривень, повідомляє https://intent.press, посилаючись на відомості благодійного фонду «Право на захист».

На виставці творів художника Дениса Метеліна «Декомунізація» в Одеському національному художньому музеї

Комусь, можливо, вже набридло це слово, а для когось процес видається недостатньо активним. У художника Дениса Метеліна — свій погляд на проблему. Він трохи іронічний, часом з гумором, а бува, що й драматичний. Властиво, мистець, його творчість — це, як правило, позиція, це — ставлення.

«Прибрати геть не можна залишити» — це парафраз відомого вислову. Чи зроджується така дилема серед нашого поспільства — про це статистика не говорить. Ким апріорі може ідентифікувати себе обиватель, коли не фотографується навіть, а лише проходить попри монументальну — на віки утверджену тут своєю присутністю — величну постать графа на одеській демократичній Соборці? Губернатор краю, імперська назва якого нічим українським навіть не пахла? Та вже лишень одне це не залишає місця для ідентифікації себе українцем. У кращому випадку він лише гордо скаже, що він — одесит. Та одесит, звісно, не рязанець і навіть не пітерець. Або коли йде він колишньою Італійською вулицею, а його там стрічає дженджуристий денді з тростиною і в циліндрі? І річ тут зовсім не в постаті цього поета і не в його творчості. Це так само лише один з маркерів імперії, отого «руzzкого міра», який хоче утвердитись тут назавжди. Й робить це звичними для себе способами — крилатими ракетами.

Декотрі гадають собі, що війна обмине їх. Але ж ні, вона зачепить кожного в той чи інший спосіб. Пам’ятаємо той «прильот» до музею. Тепер вхід до експозиції виглядає дещо інакше, ніж раніше. Йдеш, минаючи знайомі інтер’єри, і наростає в душі якась тривога, непевність…

На відновлення будинків, пошкоджених у результаті терористичних атак російської федерації, та ліквідацію наслідків руйнувань Одеська міська рада виділила понад 82 мільйони гривень. За відповідні зміни до бюджету депутати проголосували на позачерговій сесії, яка відбулася 17 січня.

«Серед тих, що не підлягають відновленню — приватні будинки на вул. Пішеніна, триповерхівка на вул. Картамишевській. Місто допомагає мешканцям цих будинків через «єВідновлення» податися на компенсацію за знищене житло», — повідомляє телеграм-канал міськради.

Підрив Каховської гідроелектростанції — одна з найбільших катастроф у світовій історії, адже гребля ГЕС утримувала величезний масив води — 18 кубокілометрів. Директор Інституту гідробіології НАН України Сергій Афанасьєв зауважує, що витрати цієї води на прориві (за розрахунками науковців) становили близько 90 тисяч кубів за секунду! За перші три доби у Чорне море потрапило десь у 100 разів більше прісної води, ніж надходило зазвичай. А це вже йдеться про прісноводне цунамі, яке змітало на своєму шляху все, на що наштовхувалося нижче від дамби: будинки, людей, тварин…

Мерці стояли у воді, як свічки

Журналістка «Нового дня», який із листопада 2022 року відновив свій вихід друком у деокупованому Херсоні, поспілкувалася з мешканкою Олешків — міста, що опинилося в епіцентрі найбільшої техногенної катастрофи. Наталія Возаловська, якій дивом вдалося вибратися з Олешків, розповіла:

Одеська регіональна організація Національної спілки журналістів України висловлює щире співчуття членкині НСЖУ, заступниці редактора громадсько-політичної газети «Чорноморські новини» О.І. Сірій з приводу важкої втрати — смерті батька

Івана Михайловича.

Вічна пам’ять і Царство Небесне працелюбній і добропорядній людині.

Колектив «Чорноморських новин» глибоко сумує разом з колегою — заступницею редактора газети Ольгою Сірою у зв’язку з непоправною втратою — смертю батька

Івана Михайловича СІРОГО.

Відійшла в інші світи порядна, мудра і мужня людина. Нелегким, але чесним і правдивим був земний шлях Іван Михайловича. Маленьким хлопчиком разом з великою родиною змушений був покинути рідне село на Холмщині й шукати притулку в чужих краях. Зрештою, одружившись, осів на Соколі, хуторці, що у Золочівському (донедавна — Буському) районі на Львівщині. Багато й тяжко працював, щоб поставити на ноги дітей, допомагав, чим міг, а передусім як електрик, бо був фахівцем у цій справі, односельцям, справно доглядав обійстя-господарку і навіть уже прикутим до ліжка намагався бути потрібним сім’ї, людям — плів із лози пречудові кошики, що розходилися по родичах і сусідах, а кілька з них через доньку потрапили аж до Одеси…

У «ЧН» за 4 січня з інтересом прочитав публікацію «Отаман Заболотний». Утім, будучи трохи обізнаним з фактами його біографії, хочу звернути увагу на деякі неточності, допущені автором.

По-перше, бездоказово стверджується, що Семен Заболотний був уродженцем м. Ананьєва. По-друге, непоінформованого читача може ввести в оману назва Березівка без зазначення району. На Одещині є добре відоме містечко, колишній райцентр Березівка (з наголосом на і), а в колишньому Балтському (нині — Подільському) районі — село Березівка (з наголосом на друге е), розташоване поруч із селом Обжиле, і саме цю Березівку більшість дослідників, зокрема вінницьких, та місцеві жителі вважають батьківщиною згаданого отамана, активного борця за інтереси селянства, проти більшовизму, прибічника УНР. За іншою версією (історика С.М. Богана), місце народження Семена Федоровича Заболотного — с. Тридуби Балтського повіту (нині — Кривоозерського району Миколаївської області). Існують й інші припущення, як-от село поблизу Ольгополя, що на Вінниччині. Невідома точно й дата його народження — 1894-й чи 1892 рік.

…Семен був сином волосного писаря, тож після завершення школи садівництва сам долучився до сільської інтелігенції. Мав військовий досвід — у часи Першої світової війни служив у кінній гвардії царської армії, дослужився до офіцерського звання прапорщика.

Повернувшись додому, в Обжиле Балтського повіту, в 1917 році, в часи Української Центральної Ради, фронтовик С. Заболотний відіграв ключову роль у «справедливому» розподілі поміщицьких земель, чим гарантовано заробив собі величезний авторитет серед місцевого селянства, очікування якого в умовах революції передбачало як національне, так і соціальне визволення та фокусувалося попервах переважно на аграрному питанні.

Як уже повідомляли «ЧН», нещодавно в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Грушевського відбулася презентація книжки Марини Гримич «Умерови. Історія однієї родини на тлі кримськотатарського руху у ХХ — ХХІ ст.», ініційована головою громадської організації «Кримські татари Одещини» Февзі Мамутовим.

Те, що зала була заповнена вщерть, зовсім невипадково. Комусь цікаво було почути розповідь про презентовану книгу, що так вдало поєднала документальний виклад із захопливими особистими історіями. Інші прагли зустрітися з натхненником її видання і головним героєм — заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умеровим, у житті якого, ніби в краплі води, віддзеркалилася доля всього багатостраждального, але нескореного народу.

Уже дещо віддалене в часі повідомлення-нагадування з глибин інтернету про те, що у Львові на 99-у році життя відійшов у засвіти Омелян Коваль, один з колишніх очільників ОУН, в’язень нацистського концтабору Аушвіц, багаторічний активний діяч українського національного руху у Бельгії. Сталося це п’ять років тому, 19 січня 2019-го.

Й одразу ж пам’ять явила невисоку постать ще не надто поважного віку, з кругловидим обличчям і негустим, акуратно зачесаним назад уже сивим волоссям, незворушним та щирим, а проте уважним поглядом. І був це якраз Омелян Коваль. Сидів у редакційному кабінеті, а навпроти — літератор В.В., так само гість «Чорноморки», котрий лише кілька років тому, якраз перед проголошенням Незалежности, увільнився з військ стратегічної авіації (зрозуміло, якої країни), тож уже не в строях військовика, але в теплій льотній куртці, а на столі поряд нього виднів характерний мілітарний кашкет.

Можливо, вчені нарешті розгадали таємницю того, чому найбільша мавпа, яка будь-коли ходила на Землі, вимерла, отримавши нові докази того, як вона намагалася адаптуватися до зміни клімату.

У новому дослідженні, опублікованому в журналі Nature, науковці пишуть, що найбільший з відомих приматів Gigantopithecus blacki, ймовірно, вимер між 295000 і 215000 роками тому, оскільки не зміг адаптувати свій раціон або поведінку до змін навколишнього середовища, які почалися приблизно 700000 років тому й поставили під загрозу ареол його мешкання — густі ліси на території сучасного Китаю.