Галина Журба: повернення з далекого світу

11 січня 1889-го на хуторі Олександрія, що поблизу села Соболівка на Вінничині (тоді — Подільська губернія). Походила із заможного роду польського шляхтича Маврикія Домбровського, який служив керуючим в одному з маєтків графині Олександри Потоцької. Мати була з ополяченого за часів унії українського роду Копистенських. Ізабелла Іванівна дбала про те, щоб її діти добре знали польську та французьку мови, не цуралися української та вміли грати на фортепіано.

У родині майбутню літераторку називали Оленкою. Вона була найстаршою, згодом народилися ще троє сестер (Устина, Ядвіга, Софійка) і брат Станіслав. Вдома діти розмовляли польською й українською мовами. Українську, як і народні звичаї, вони всотували передусім від простої сільської дівчини — братової няньки Тетяни. Від неї Оленка отримала «чимало життєвої мудрості й українського фольклору». До малих Домбровських приходила і вчителька — Зоф’я Пьонтровська, яка зна-йомила своїх учнів з історією, граматикою, арифметикою, географією і різними мовами. Саме вона прищепила Оленці-Галинці любов до історії та гарного писання, першою відкрила в ній талант творчості. Мудрий батько пояснив «юному обдарованню», що майбутня письменниця має бути високоосвіченою людиною, тож Галина продовжила навчання у жіночій гімназії в Умані, де, власне, і формувалися її характер та світо-гляд. Про атмосферу в цьому закладі можна дізнатися зі «Спогадів про навчання в уманській жіночій гімназії» трохи молодшої її випускниці, також української письменниці та громадської і політичної діячки Надії Суровцевої.

Двадцятирічною Галина переїхала до Одеси, де вступила на Вищі жіночі курси, що розташовувалися у будівлі на розі вулиць Торгової та Херсонської (тепер — Пастера). Сьогодні в цій будівлі прописалося відділення фізики та астрономії факультету математики, фізики та інформаційних технологій ОНУ ім. І.І. Мечникова. Цілком імовірно, молода панянка тоді зупинилася в родині прабабці по материній лінії Ізабелли Свінтковської, до якої мати кілька разів їздила раніше на лікування.

На жаль, спогадів про життя Галини Журби в нашому місті збереглося обмаль. За наявною інформацією, вона досить випадково потрапила у літературні кола. Зокрема, відомо, що однокурсниця по Вищих жіночих курсах красуня Наталія Христо познайомила з нею свого нареченого Андрія Ніковського, і той, прочитавши рукописи молодої письменниці, попросив сказати про них своє слово Івана Липу та Євгена Чикаленка. Відтак, отримавши схвальні відгуки, передав твори до друкарні своєї тещі Софії Христо. Невдовзі (власним коштом) вийшла перша збірка опові-дань Галини Журби «З життя», в основу яких лягли спостереження авторки. Іван Липа, рецензуючи цю збірку, відзначив гарну мову та вміння письменниці компонувати. Один з примірників цієї книжечки зберігається в Одеській національній науковій бібліотеці. Там же можна ознайомитися і з числом 5 часопису «Українська хата» за 1909 рік з рецензією Івана Липи. Саме через Андрія Ніковського Журба починає співпрацю з «Українською хатою», на сторінках якої з’явилися її оповідання із циклу «Цвітучий сад», а невдов-зі — «Сильветки на тлі неба».

У січні 1912 року, якраз через появу у випуску оповідання Галини Журби «Коняка», весь наклад «Української хати» конфіскували. У листі до авторки Андрій Ніковський похвалив її за цей твір: «Вона («Коняка». — В.В.) не тільки по-мистецьки написана, — вона сміла, революційна. Цензор не міг поступити інакше. Будучи цензором, я зробив би те саме».

Саме в цей час Галина Журба залишає Одесу і переїздить до Києва, де майже без перерви живе до червня 1920-го, до моменту відступу польських та українських військ. Можна припустити, що було кілька причин, через які літераторка покинула наше місто. Це, зокрема, закриття Одеської «Просвіти», що зумовило переїзд до Києва Андрія Ніковського, якому Євген Чикаленко запропонував тимчасово очолити газету «Рада». Ще однією з причин могло послугувати закінчення або припинення навчання на Вищих жіночих курсах, які до 1912-го не мали статусу вищого навчального закладу і лише в цьому році курсистки отримали дозвіл складати іспити за курс університету, але скористатися цим тоді змогли тільки четверо.

Упродовж 1912—1917 років Галина Домбровська працювала у виданнях «Нова рада» і «Київська газета». Після революції 1917-го — перекладачкою у секретаріаті польських справ при Центральній Раді в Києві. У 1920-у виїхала спочатку до Варшави, згодом — до Тарнова, де до 1922-го виконувала обов’язки референтки у справах преси при Міністерстві закордонних справ УНР. Пізніше потрапила до Рівного, де до січня 1923-го працювала сестрою милосердя в одному з тамтешніх шпиталів, а до 1 листопада того ж року — бібліотекаркою у сеймику. В березні 1924-го перебралася до Здолбунова. Там змушена була підробляти приватними уроками. Допомагала і літературна стипендія від Українського громадського комітету (Прага). У Здолбунові письменниця брала активну участь у роботі місцевої «Просвіти», яку заснував і деякий час очолював її чоловік Антон Нивинський (письменник, журналіст і громадський діяч).

У 1925 pоці подружжю довелося пережити тяжкі випробування: Галину Журбу та її чоловіка заарештувала польська поліція. Приводом став наклеп щодо їхньої належності до КПЗУ. На це звинувачення письменниця заявила, що до цієї партії не має жодного стосунку, а є українською патріоткою, прагненням якої «є освідомлення мас, що вони є українцями, і спрямування їх до утворення в майбутньому незалежної української держави». Врешті слідство було припинене, але подружжя залишилося під наглядом поліції. Відтак у 1933-у, переслідуване польською владою за національно-патріотичну діяльність, змушене було переїхати до Львова.

Саме у Львові з’явився друком великий прозовий твір Галини Журби «Зорі світ заповідають» (перша частина, в якій оповідається про трагедію волинського села на тлі Першої світової війни, майбутньої епопеї «Хроніка одного села»). Як згадувала письменниця Оксана Керч, вихід книжок «Революція іде» (другої і третьої частин цієї епопеї — про період Національно-визвольних змагань 1917—1921 років на Волині. — В.В.), став значною подією в літературному житті Львова: «...Без перебільшення можна назвати Галину Журбу провісником процесів, що починали добу культурного відродження й одночасно добу кривавої московської розправи з нашою культурою».

Цікава деталь. Відома акторка Наталя Ужвій дебютувала в кіно у пропагандистському фільмі «П.К.П.» («Пілсудський купив Петлюру»), де зіграла роль «шпигунки Дефензиви» (польської розвідки) Галини Домбровської. Галина Журба справді перебувала у польському таборі для репатріантів з України, але займалася там не вербуванням шпигунів, як у фільмі, а написанням книжок про Українську революцію.

Нові випробування принесла Друга світова війна. З наближенням Червоної армії до Львова родина перебралася до Варшави, де мешкала Галинина сестра. У 1945-у помер чоловік Антон Нивинський. Побоюючись арешту, за словами Оксани Керч, Галина Журба, «вдаючи із себе несповна розуму жебрачку», перейшла «...п’ять кордонів з ціпком у руці й торбою рукописів на плечах, щоб опинитися на волі».

Після тяжких поневірянь, зрештою, потрапила до США. Деякі факти еміграційного життя Галини Журби відкриває у своїх спогадах Володимир Біляїв, який познайомився з нею влітку 1954-го у Філадельфії, куди доля закинула її на схилі літ. Там, «в скромному помешканні над крамницею книжок і сувенірів «Базар», стара письменниця доживала свого віку». Там працювала над новими творами, приймала гостей, серед яких були Остап і Марта Тарнавські, Іван та Олена Коровицькі, подружжя Оксана Керч і Володимир Куліш, польський поет Юзеф Лободовський. Глина Журба — серед засновників Об’єднання українських письменників «Слово» (Нью-Йорк). На еміграції вийшли друком її автобіогра-фічна повість «Далекий світ» (1955) і роман «Тодір Сокір» (1957), чимало оповідань, статей, спогадів. Серед української діаспори 1950 — 1970 років її читали чи не найбільше.

Померла письменниця у Філадельфії у ніч із 8 на 9 квітня 1979-го на 91-у році життя. Похована на меморіальному комплексі у Савт-Бавнд Бруку. На її могилі встановлений символічний пам’ятник у вигляді книги, на якому викарбувані слова: «Далекий світ. Галина Журба. Письменниця. 1888—1979».

Десять років тому, напередодні відзначення 125-ліття видатної землячки, Теплицька районна рада Вінницької області започаткувала щорічну літературну премію імені Галини Журби за поширення україн-ської національної ідеї у світі засобами художнього слова і культури. Останнім часом в Україні видано її твори «Дектор Качіоні» і «Далекий світ». Після довгого періоду вимушеного замовчування письменниця і в слові, і в пам’яті повертається на рідну землю.

Василь ВЕЛЬМОЖКО,
член Національної спілки краєзнавців України.