Переглядів: 299

Формула щастя Віри Буяновської

У балтянки Віри Буяновської — своя формула щастя. Міська жителька, яка була далека від сільського господарства, переїхала в село Гольму до коханого. А коли він пішов захищати країну, замінила його — зайнялася фермерством, не покидаючи свого основного заняття — викладання в Балтському педагогічному коледжі. Її життєва історія переплетена війною. Про щоденні труднощі, сміливі рішення та очікування на щасливе повернення чоловіка і піде мова нижче.

«Стовідсотково — з дитинства»

Віра виросла в сім’ї медиків. Батько був військовим лікарем, тому доля одного разу завела їх у Балту. Обоє — Віктор Олексійович і Тетяна Антонівна — з Луганщини, але невеличке місто на півночі Одещини стало для них рідним. За словами Віри, в сім’ї завжди панувала атмосфера любові та демо-кратії: батьки давали право вибору, не нав’язуючи своїх думок. Це стосувалось й обрання професії.

— Я розумію, що діти зазвичай продовжують справу своїх батьків. Нас у батьків троє дівчат, але жодна не стала медиком, не пішла в медицину. Хоча з мене вийшла б хороша лікарка, це я точно знаю. Просто ніхто навіть не натякнув на це. Моя старша сестра Катя, якось повернувшись додому з Києва, із захопленням розповіла мені про своїх знайомих, які навчалися на архітектурному факультеті. Запевнила, що мені як творчій людині це буде дуже цікаво. І я вирішила спробувати. Для мене було принциповим державне навчання, а не за контрактом. Тому обрала художньо-графічний факультет Одеського педагогічного університету. Мені там дуже сподобалося. А про те, що стану педагогом, і не думала. Для мене головною була художня освіта.

За словами Віри Буяновської, любов до творчості у неї з дитинства.

— Я навчалася в Балтській школі №1. Тоді це була духовна республіка під керівництвом Петра Астафійовича Ткача з дуже творчим педагогічним колективом. Патріотичне виховання було на першому місці. Пам’ятаю народні звичаї, обряди, в яких ми брали участь, як класно відзначали День українського козацтва тощо.

Баланс між роботою й особистим життям

Не набагато старшій за своїх студентів викладачці Балтського педагогічного коледжу Вірі Вікторівні довелося вчитися разом з ними багатьом речам. Тепер, маючи за плечима понад 12 років викладацького стажу, впевнена, що зробила колись правильний вибір, про який не шкодує.

— Захопити увагу учнів насправді дуже просто. У мене ніколи з цим проблем не було. Не знаю, чому, але діти симпатизують мені. Треба в дитині бачити рівну із собою особистість. Вчитель — це провідник. Треба взяти за ручку, довести до певного періоду і відпустити. А от знайти баланс між бажанням повністю віддатися роботі й особистим життям є проблемою. Педагог — людина, яка 5 — 8 годин провела на роботі, прийшла додому і не займається домашніми справами... А зачинила двері й, виснажена, знову готується до уроків, до якихось заходів, заповнює документацію. Тому дуже важливо вміти керувати своїм ментальним здоров’ям.

— Досі пам’ятаю, як сестри навчалися грі на фортепіано. А я — ні, хоча школа мистецтв — за два кроки від мого дому. В сім’ї вважалося, що це великий труд — займатися щодня годину-дві, коли хочеться погуляти. Це мені так делікатно пояснили. Але я запам’ятала мелодію неаполітанської польки, яка лилася з відчинених вікон школи мистецтв. Вона вабила мене. І я, 23-річна, вже після вишу, пішла навчатися до Володимира Федоровича Гарачука (клас саксофона). Дуже вдячна, що мені, дорослій людині, дали таку можливість», — поділилась Віра спогадами.

Після 24 лютого…

У Віриній пам’яті, здається, назавжди закарбувалося оте 24 лютого. Тоді староста зібрав громаду і попередив, що можлива мобілізація.

— Пригадую, хлопці, які були в АТО, того дня взяли рюкзаки і поїхали: вже були напоготові. Здається, вони навіть і медогляд не проходили. Взагалі багато людей пішли до військкомату комісію проходити. Але таких, як мій Віталій, на фронт відправили не одразу. Я думала, що його завернуть за станом здоров’я. Але він наполегливо сказав: я йду. І все.

Фермер Віталій Буяновський у перший день повномасштабного вторгнення пішов до військкомату. Хоча міг і не йти.

— Він міг отримати бронь, але це питання совісті, напевно. Пам’ятаю його слова: «Я не зможу сіяти нічого на полях, поки поруч орки ворожі ходять». І він пішов.., — розповідає Віра. — Досі не розумію, як могла його відпустити. Мені багато хто казав: «Він же фермер, його призначення — на землі працювати». Віталій не військова людина, ніколи не служив в армії... Просто було у нього таке прагнення.

Кілька днів Віталій проходив медкомісію, і вже 2 березня 2022-го Віра сама відвезла його до пункту збору. Цього разу довелося сісти за кермо вантажопасажирського авто, на якому зазвичай їздив тільки Віталій. Це був лише початок змін у її житті…

— Початок війни такий страшний насправді був. Принаймні, у мене таке враження було. Тепер розумію, чому все так відбувалося, Перші півроку було дуже складно. Не те, що в жаху жила, але дуже важко було. А потім, напевно, звикла до війни. І зрозуміла: через те, що я буду плакати, йому гірше зроблю. Просто молюся, спокійно роблю все, щоб він відчував, що його вдома чекають і вірять, — продовжила розповідь.

Спершу і сама Віра, і її чоловік думали, що війна на два-три місяці, тож вирішила, що справиться з господарством. Бо ж і не сама була, а з матір’ю Віталія.

— У Надії Миколаївни дуже сильний характер, вона роботяща людина. Я від неї багато чому навчилася. Адже в селі треба дуже багато працювати, з півнями вставати і пізніше за півнів лягати. Ми у тандемі з нею працюємо. Вона навіть більше господарством займається.

Сідає Віра замість Віталія й за трактора, коли треба щось підвезти (паливо, насіння, добрива тощо).

Уперше довелося й реалізацією продукції зайнятися, до того ж — у дуже непростих умовах.

— У нас є невеличкий склад, де ми зберігали соняшникове насіння. Віталій залишив його на весну, сподіваючись вигідніше продати. Але через війну взагалі ніхто врожай не приймав.

Лише ближче до осені, коли відкрився зерновий коридор, Віталій зміг домовитися з однією людиною. Він тоді на один день приїздив додому, тому доставку зерна довелося організовувати мені. Телефоную тій людині, а він каже: насіння не прийму. В мене люди працюють, все вантажиться — і тут таке. Довелося оперативно шукати, щоб бодай хтось прийняв наш соняшник. Знайшли…

Сімейна традиція

Віра щиро вірить у нашу Перемогу і сподівається на зустріч із рідними, з якими не бачилася з 2013 року. Одна з перших подорожей після війни буде саме туди — під кордон із росією. За її словами, вони з чоловіком люблять мандрувати і для цього завжди знаходили час.

— Ми дуже багато подорожували. За кордоном були не раз, але ж Україна наша — дуже гарна. Коли приїжджаємо в якесь нове місто, обов’язково відвідуємо музей, церкву. Культові споруди дуже добре характеризують давнину: це і мистецтво, і традиції того регіону, куди ти приїхав. Дуже цікаво. Прагнемо відвідувати, по можливості, й «блошині» ринки, де продаються старовинні речі. Це пов’язано із хобі, яке є в нашій родині. Ми з чоловіком колекціонуємо українські народні іграшки-свищики, старовинні й виготовлені сучасними майстрами. Навіть цього року, коли Віталій на війні, ми двічі під час його короткочасних відпусток встигли здійснити етнографічні подорожі. Їздили до майстрів, аби познайомитися, побачити, як вони працюють, купити їхні роботи.

Колекція свищиків, яку зібрали Буяновські, вже нараховує близько 500 виробів майстрів традиційної української дитячої іграшки. Вони здавна були не тільки забавками, але й оберегами. Віра показала кілька унікальних екземплярів з колекції і зізналася, що вони з чоловіком навіть мріють відкрити в Гольмі музей свищиків.

— Раніше, коли не було заводів та фабрик, майстри-гончарі виготовляли на продаж такі іграшки для дітей. Це традиційна українська дитяча іграшка. Вони в мене навіть пронумеровані. Цікава іграшка не тільки своїм зовнішнім виглядом, а й тим, як вона звучить (свистить). Через те, що вона звучить, майстри й кажуть: це жива іграшка. Кожна має свій унікальний свист і підпис майстра, який її виготовив. От зараз ми з Віталієм уже вийшли на той рівень, коли хочеться не просто купити цю іграшку, а й познайомитися з тими, хто створює таку красу, продовжуючи народні традиції. На жаль, їх не так багато і вони унікальні.

Віра впевнена, що після війни в Україну поїдуть туристи. Буде прокладено чимало маршрутів для гостей, і Балтщина теж посяде тут достойне місце. Вже зараз вона знайомить своїх студентів з народними ремеслами. Наприклад, нещодавно побували у Борсуківському сільському етнографічному музеї, щоб помилуватися творами талановитої майстрині з петриківського розпису Тетяни Борбели.

Переоцінка цінностей

Попри війну, Віра Буяновська вважає себе щасливою людиною. І цьому в неї є своє пояснення:

— Війна змусила подивитися під іншим кутом на ті речі, які ми, на жаль, не цінували. Навчила почати цінувати елементарне, на що не звертали уваги. Дивіться, скільки країн нас підтримує! Період, який нас чекає після війни, теж буде періодом випробувань. І моральних, і фізичних, і матеріальних. Тому треба бачити щастя у всьому. У кожному дні, у кожній миті знаходити щасливі моменти. Жити сьогоднішнім.

Під час нашої розмови у Віри не раз накочувалася непрохана сльоза. Але й у розлуці з коханим вона знаходить щасливі моменти спілкування з ним.

Людмила ШЕЛИХ.
Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net