Кодекс мовної поведінки

Політичний біженець із росії Олег Бутусін, який воював за Україну ще з 2015 року, а двоє його синів загинули торік, захищаючи Чернігів, пішов на рішучий крок: зняв портрети синів, закріплені біля сільської ради, і приніс їх додому. Пояснив це тим, що слова Ірини Фаріон, які стосувалися російськомовних воїнів, стали тією краплею, що переповнила чашу його терпіння. Звісно, його рішення не схвалили місцеві патріоти, які знали родину Бутусіних і любили його синів. Просили залишити все, як є. Але по-старовірськи впертий Бутусін не передумав. Не можна сказати, що українці Прикарпатського краю не оцінили героїчного вчинку двох братів, які прожили так мало: Роман — 24, а Леонід — лише 20 років... Їх любили і як сусідів, і як воїнів. Та і як можна не любити офіційних Героїв України?! Але щодо мови прикарпатці залишилися при своїй думці: переїхали у наш край, то вчіть українську! Тобто все було б добре, якби родина активніше інтегрувалася у життя Прикарпаття, включаючи і мову спілкування. Але Бутусіни бережуть мову батьків так само ревно, як і відома представниця старообрядців Агафія Ликова стереже могили рідних у глухій саянській тайзі. І не збирається переселятися до людей. Що ж, звикаймо, панове: люди різних національностей, які воюють за Україну, часто-густо готові загинути за неї, але не готові до радикальної зміни ідентичності та системи цінностей. Чеченці не відмовляться від ісламу, росіяни — від мови.

Паралельно існує проблема іншого плану: в містах південного сходу досі небезпечно розмовляти... саме українською. За мову вбили юного поета із Харкіщини Олеся Степаненка, за неї ж у 2019-у до смерті скалічили волонтера Артема Мірошниченка з Бахмута. Газета «День» на це вбивство відгукнулася так: «Трагедія в Бахмуті є роз-платою за роки злочинного ігнорування владою гуманітарної полі-тики на сході України. Артем помер від травм, яких зазнав унаслідок побиття за те, що розмовляв українською мовою...». Це ми говоримо про зафіксовані смерті. Водночас, я знаю чимало випадків, коли патріотів не вбивали, а завдавали їм серйозних травм. Йдеться про донеччан, одеситів, кримчан... Робили це переважно ввечері, у безлюдних місцях.

Може, «мовний кодекс» і тут би зарадив? Прописали б, що не варто провокувати ворога в тій ситуації, коли не почуваєшся достатньо захищеним. Бо якою потужною не була б потім інформаційна хвиля, вона все одно не замінить втрати чудової людини. Не поверне здоров’я. Нам люди потрібні для наступу, а втрати й каліцтва гарантують стагнацію і відступ.

Траплялися й інші вагомі причини не «підставляти» своїх. Скажімо, в 1989 році, розпитуючи адреси українських активістів і кримськотатарських патріотів у тому чи іншому населеному пункті, я не звертався до сусідів українською. Те ж саме було і в 1994-у, в умовах так званої «мєшковщини». У Криму проросійські сили почувалися настільки впевнено, що могли взяти під контроль практично кожну проукраїнську родину. То навіщо їм було допомагати? Нехай зі своїми сусідами розбираються самі активісти. А «мовний кодекс» Вітковського, наскільки пам’ятаю, враховував безпеку наших потенційних союзників.

Історичний прецедент, або Сумний досвід Стародубщини

Родина Бутусіних — дуже релігійна. На щастя, належить не УПЦ МП, і все ж…. Чомусь відразу пригадав, як російські старообрядці, тікаючи від реформи Никона, знаходили притулок в інших державах. Дехто переселявся в турецькі володіння, дехто десятиліттями і століттями жив серед литовців, білорусів, українців. Зокрема, і на українській Стародубщині.

У 1707 році там була заснована слобода Клинці. Поряд жили українські козаки і росіяни-старообрядці. Може здатися дивним, але царський уряд до пори до часу не знав про появу старообрядців на цих українських етнічних землях. Але під час російсько-шведської війни місцеві старообрядці вчинили жорсткий спротив війську шведського короля Карла ХII, вдавшись до партизанської боротьби. За такі діяння цар Петро пробачив колишнім мешканцям Костромського краю самовільну втечу та закріпив за старообрядцями зайняті ними землі. Бачите: українцям — Батурин, а росіянам — легалізацію. Вона, до речі, сприяла подальшому притоку старообрядців. Мешкаючи замкнутими спільнотами, вони не бажали асимілюватися з тамтешнім українським населенням, трималися свого коріння.

ХIХ cтоліття позначилося для Стародубщини сплеском активності царської адміністрації у намаганні перетворити цей край з українського на російський. Старообрядці стали в нагоді — адміністративно й економічно вони протиставлялися українцям.

У 1917 — 1918 роках Клинці, як і вся Стародубщина, входили до складу УНР та Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Там розташовувався прикордонний пункт Окремого корпусу кордонної охорони Української Держави. Але невеликі підрозділи не могли зупинити банди більшовиків, які тероризували місцеве українське населення.

Цікаво: якщо у 1729-у старообрядці мали лише 17 дворів, то в 1767-у — вже 349. У 1785-у Клинці стали значним духов-но-релігійним і культурним центром старообрядницького руху. Українське з часом сходило на маргінес, а російське виживало й міцніло. Більшовики потім легко інтегрували навіть цю «дисидентську» російськість у свою тоталітарну державу. Головне — щоб українського духу не було! А якби оте споконвічне українське не було розбавлене чужорідним, то передача Стародубщини до складу росії була б надто вже нелогічною навіть для більшовицьких часів.

Ось чому можна зрозуміти тих прикарпатців, яких непокоїть тверда, непохитна росі-йськомовність родини Бутусіних. І не тому, що всі вони знають історію Клинців та багатостраждальної Стародубщини. Просто цей багатошаровий негативний досвід українства зафіксований у багатьох комірках історичної пам’яті. Може, десь на Запоріжжі чи на Дніпропетровщині інтеграція Бутусіних відбувалася б гармонійніше, м’якше... До того ж, на фоні чималої кількості місцевих «ждунів» та «ватників» ця родина виглядала б суперпатріотичною. А мови російської там і без Бутусіних вистачає. Але коли на малій батькіщині Степана Бандери шестирічна дівчинка просить у місцевому кафе «мороженое», а не «морозиво», то декого це дратує. Особливо тих, хто не знає про її загиблих братів — Героїв України Романа та Леоніда. Що ж, такою вже є нині-шня Україна: якщо люди не знають багатьох важливих моментів, то, скоріш за все, керуватимуться звичними стереотипами.

Чи зарадив би кодекс мовної поведінки?

Думаю, що так. По-перше, Володимир Вітковський, складаючи його, керувався принципом поступовості. Якби нація збирала по крупинках досвід різних регіонів упродовж років незалежності, то вже у 2015-у побратими по «Правому сектору» могли б підказати Бутусіну, що на півдні чи в центрі України мовна інтеграція проходила б легше, а мешканці бандерівського краю рано чи пізно покажуть свій радикалізм. Нехай би родина друзів України робила свідомий вибір. Раціональний підхід — це завжди краще, аніж емоційні, стихійні пориви. Можна було б Бутусіним і на північно-західній Чернігівщині пустити коріння. Там є велике старовірське селище Добрянка, де російська мова домінує. До речі, контакти із старообрядцями Добрянки зміцніли мене в думці: певна відчуженість від України тут таки відчувається. Антипутінськи налаштовані Бутусіни були б там доречними. Ніхто б не наполягав на їхній негайній українізації, діти спокійно вивчили б мову у школі. Зате «правосєки» Бутусіни і російською мовою сіяли б у Добрянці розумне, добре, вічне.

То як надалі бути у подібних ситуаціях? Коли й нових людей хочеться пригорнути, бо кожен «багнет» — на вагу золота, але й ідеологічних поступок робити не хочеться. Впевнено відповім: треба діяти наступально і толерантно водночас. У цій тезі нема жодного протиріччя. Побільше тепла, але й побільше роз’яснень. Пригадую, як на початку 1980-х моїм найкращим учителем литовської мови був... старообрядець по матері! Тому добре знав і російську, попри те, що батько був досить патріотичним литовцем. Якщо у них патріотизм і толерантність можуть іти «за одним плугом», то чому у нас не зможуть? Ми що — інші? Вважаю, литовський досвід інтеграції національних меншин варто вивчати. Там спокійно толерують російську в родині, але за умови, що є хороші знання литовської для спілкування із зовнішнім світом.

А ізраїльський досвід? Можна згадати чеченське село Абу Гош неподалік Єрусалима. Там із XVI століття живуть чеченці. Свого часу вони проявили толерантність до єврейської держави, багато в чому допомогли становленню Ізраїлю. Євреї ж, на знак подяки, досі підтримують своїми гаманцями ресторанний бізнес чеченців-мусульман, які давно втратили свою мову і спілкуються між собою (увага!) не на івриті, а саме арабською. Тобто, фактично, мовою ворога. Чим не паралель з Україною? Уявіть собі, євреї не ображаються, цінуючи давні добрі справи синів Кавказу. На першому плані у них не мова, а справедливість, вдячність.

То чому литовці та ізраїльтяни можуть бути толерантними, а ми ні? Відповім: бо ми внутрі-шньо слабші. У нас мовних проблем — непочатий край, а ми, окрім скиглення, штрафів і неефективного примусу, не знаємо жодного іншого способу відродження мови. Хочеться пошвидше, а виходить так повільно! Ми не вміємо працювати з людьми, не вміємо генерувати ідеї, не вміємо збирати докупи фанатів, не вміємо віддячувати за добро. Натомість... легко вибачаємо масштабне зло. Як же все-таки фсб ефективно працює! Через свою агентуру воно поширює в патрі-отичних середовищах вбивчу тезу про... шкоду толерантності. А йдеться ж саме про відродження мови, про інтеграцію в соціум різних мовних груп, коли без толерантності апріорі не може бути руху вперед. Зате (зверніть увагу!) у нас цілковита мовчанка стосовно толерування корупції. Причому, толерування всеукраїнського. А повинно бути все з точністю до навпаки.

Раціональний підхід («Кодекс мовної поведінки» апелював до логіки, а не до емоцій) суттєво збільшив би нашу силу. А сила забезпечить подальшу толерантність саме там, де вона необхідна.

Сергій ЛАЩЕНКО.
м. Львів.

НА СВІТЛИНІ: родина Бутусіних — ще всі разом.