Так поставало наше військо

Я став одним із таких «героїв» — подав заяву, в якій написав: «Хочу сприяти створенню Збройних сил незалежної України». Полковник В. Шарий також написав заяву. Троє офіцерів кафедри суспільних наук (О. Русін, Г. Темко, В. Шурінов) та В. Цимбалюк увійшли до виконкому Одеської організації СОУ, яка сьогодні налічує близько 100 офіцерів. Головою виконкому Одеської організації СОУ обрали підполковника Бєломєстнова Олега Євгеновича, редактора відділу пропаганди газети Одеського військового округу «Защитник Родины».

24 жовтня

Сьогодні із В. Шарим та О. Русіним були у Будинку офіцерів на зустрічі з Л.М. Кравчуком. Зал був переповнений. Командувач Одеського військового округу генерал-полковник І.С. Морозов щосили «прогинався» перед Кравчуком, який виглядав надто втомленим. Очевидно, його втомили у Криму, звідки він прибув до Одеси. Його формулювання були лаконічними, обережними та обтічними.

14 листопада

Сьогодні до училища прибула делегація представників МО України, з яких троє мені вже знайомі: Прокоф’єв Ю.М., Мулява В.С. та Пилипчук В.Л. О 13.00 вони виступили перед усіма офіцерами училища. В. Пилипчук розповів про загальну концепцію розбудови ЗС України, В. Мулява говорив про соціальні та виховні проблеми військовослужбовців ЗСУ, Ю. Прокоф’єв — про реформу військової освіти. Посередині цього заходу В. Пилипчук угледів мене в залі (я сидів майже в середині залу), підійшов до мене і повів мене до президії, посадивши поряд із В. Шарим та А. Русіним. Треба було бачити, як витягнулися обличчя деяких офіцерів.

Після зустрічі в нашому училищі з цією групою переїхав до артучилища, де повторилося те ж саме. Хоча артилеристи були налаштовані агресивніше, але загалом обійшлося без особливих ексцесів. На мою пропозицію пан Мулява не полетів разом із групою офіцерів МО до Києва, а залишився в Одесі, щоб взяти участь у перший Всеукраїнському міжнаціональному конгресі 16—17 листопада.

Увечері запросив В. Муляву та В. Шарого до мене додому. Володимир Савович розповів, як він прийшов до ідеї створення Спілки офіцерів України і як встановив контакт із нинішнім міністром оборони України К.П. Морозовим. За його словами, на початку серпня йому зателефонував Морозов і запропонував зустрітися у парку. Під час зустрічі він просив передати керівництву Руху та Л. Кравчуку, що готовий зі своєю 17-ю повітряною армією стати частиною майбутніх Збройних сил України. В. Шарий попросив В. Муляву посприяти тому, щоб начальника училища генерала О. Ляшенка залишили на перехідний період і не звільняли. Оселився В. Мулява у готелі училища.

18 листопада

16-го зранку я і В. Мулява на машині І. Чорненького поїхали до Оперного театру, де цього дня мав розпочати свою роботу перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес. Біля входу до Оперного ми зустріли генерала О. Ляшенка та В. Шарого у циві-льному. В. Мулява познайомив мене з дисидентом Леонідом Плющем, який із 1976 року проживає в Парижі. Конгрес розпочався об 11.00. У президії та в першому ряду партера сиділи М. Горинь, Ю. Олененко, Д. Павличко, Л. Лук’яненко, І. Драч, Р. Лубківський, П. Осадчук, Л. Скорик, О. Бураковський, Ераст Гуцуляк із Канади та інші. Коли до зали увійшов В. Чорновіл із дружиною Атеною офіцери, які сиді-ли поряд зі мною, піднялися і почали голосно скандувати: «Чорновіл! Чорновіл!». Я помітив, що це скандування декого з провідних рухівців здивувало. Вступне слово проголосив М. Горинь. Після нього з вітальним словом до учасників конгресу від імені СОУ з великим емоційним піднесенням виступив мій побратим полковник Андрій Русін. Делегати конгресу дуже доброзичливо сприйняли його промову.

Увечері після 18.00 було ухвалено резолюцію конгресу і відбулася прес-конференція. У резолюції конгрес заявив про свою «повну підтримку Акту проголошення незалежності України», про його відповідність «інтересам усіх національностей, які населяють нашу республіку та становлять народ України». В роботі конгресу взяли участь делегати від понад 150 національно-культурних товариств. Успішній роботі конгресу значною мірою сприяла та обставина, що за два тижні до його проведення, 1 листопада, Верховна Рада ухвалила «Декларацію прав національностей України», у ст. 1 якої зазначалося, що «Українська держава гарантує всім народам, національним групам та громадянам, які проживають на її території, рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права».

Наступного дня, у неділю, В. Шарий виділив мені мікроавтобус, і я в ролі старшого машини відвіз групу депутатів (М. Горинь, Д. Павличко, Л. Скорик та Е. Гуцуляк) до танкового полку 28-ї дивізії на зустріч із солдатами та офіцерами. По дорозі Д. Павличко багато жартував. Найсерйознішим залишався М. Горинь. Він увесь час говорив про справи: «В Україні 650 райо-нів. Ми маємо послати в кожен з них по 30 студентів за тиждень до виборів. Це становитиме приблизно 20 тисяч студентів. Ця акція потребуватиме від 2 до 5 мільйонів карбованців».

На в’їзді на територію дислокації дивізії депутатів зустрів підполковник Курбанов Рауф Ахлямович. Зустріч із солдатами (близько 40 осіб, переважно вихідців із Середньої Азії) пройшла прямо в казармі, де ті сиділи на ліжках. Перед ними виступили Д. Павличко, М. Горинь, Л. Скорик та Е. Гуцуляк. У мене склалося таке враження, що солдати дуже слабо розуміли предмет виступів депутатів українською мовою. Питань від них практично не було. Кілька питань було від офіцерів щодо проблеми створення ЗСУ. Після цієї зустрічі депутати поїхали до Миколаєва, а я з Е. Гуцуляком повернувся до Одеси.

25 листопада

Вчора у нашому училищі відбулися загальні збори Одеської організації Спілки офіцерів України. Олег Бєло-мєстнов розповів про роботу ІІ з’їзду СОУ. Потім були дебати. Перед початком зборів я виклав зміст статті

Л. Капелюшного «Кому снится Новороссия?», опублікованій в «Известиях» 23 листопада, й оголосив висновок: стаття Капелюшного — це ляпас по нахабних пиках різного роду сепаратистів. Наприкінці дебатів запропонував опублікувати звернення до всіх жителів Одещини із закликом проголосувати за незалежність України та зачитав написаний мною його проєкт, який був схвалений переважною більшістю учасників зборів. Звернення я відніс у редакцій трьох газет — «Вечернюю Одессу», «ЮГ» та «Чорноморську комуну». Скрізь обіцяли надрукувати.

3 грудня

Велика подія, про яку мріяло не одне покоління українців упродовж багатьох століть, стала дійсністю — український народ вибрав Волю. Народилася нова самостійна Україна, яка має зайняти достойне місце у європейській співдружності народів. Мої прогнози щодо виборів виправдалися. Сподівання ворогів нашої Волі були марними. Народ України хоче бути господарем у своєму домі, а не квартирантом. Ми не сепаратисти і не ізоляціоністи, як звинувачує нас Горбачов. Відносини із сусідніми країнами будуть розвиватися ще тісніше без посередників і контролерів, без наднаціональних структур центру. Референдумом український народ довів, що він достойний Свободи. У цей вирішальний час я не залишався осторонь і вніс свою невелику частку до спільних зусиль нашого народу на шляху виборювання Незалежності. А скільки роботи ще попереду! (На превеликий жаль дуже тяжка робота на фронтах російсько-української війни триває і зараз — у листопаді 2023 року. — Прим. авт.)

22 січня 1992 року

Сьогодні — День соборності України. У Києві відкрився Світовий конгрес українців. У перші 20 днів нового 1992-го відбулося багато подій, але про все по порядку.

Новий рік я зустрів на чергуванні в Чабанці на самоті. Новорічну ніч провів за написанням пропозицій щодо збереження статусу нашого училища для продовження навчання у ньому іноземних курсантів та офіцерів. Наприкінці грудня я кілька разів зустрічався з полковником В. Шарим для напрацювання основних тез та положень цих пропозицій. 2 січня надрукував пропозиції — вийшло 5 сторінок. Потім вручив їх В. Шарому, а він, у свою чергу, — новому начальнику училища генералу Назарову Віктору Івановичу, щоб той поїхав із ними до Міністерства оборони. 8 січня вранці В. Назаров викликав мене до себе і сказав, що разом із полковником В. Шарим поїдемо сьогодні до Києва на нараду командного складу у Верховній Раді.

О 16.00 ми з групою генералів вилетіли на Ан-26 із Миколаєва до Києва, де нас розмістили у готелі «Красная звезда». О 8.00 9 січня ми вже були у штабі КВО на сніданку. За величезним столом сиділи генерали та офіцери з трьох округів. Дещо пізніше з’явилися командувачі округів генерал-полковники І.С. Морозов, В.С. Чечеватов і В.В. Скоков. Останній сказав, що надійшла шифротелеграма від маршала Шапошникова, де він оголошує, що війська, дислоковані в Україні, знову підпорядковуються Москві. До речі, це було сказано з погано прихованим задоволенням. При цьому він заявив: «Вважаю, що військовослужбовець присягає Батьківщині один раз у житті. Вдруге він не має на це морального права. Мене ніхто не звільняв від першої присяги. Я продовжую вірою та правдою служити Батьківщині, радянському народу, зокрема й українському». Після сніданку генерали пішли на нараду на другий поверх. Скоріш за все, там обговорювалася тактика поведінки на майбутній нараді у Верховній Раді, яка мала за мету протидіяти українському керівництву.

В. Шарий залишився працювати у Міністерстві оборони. О 10.00 відкрилася нарада. Зал засідань Верховної Ради був майже цілком заповнений генералами та офіцерами. У президії сиділи Л. Кравчук та В. Фокін. У ложах — відомі депутати: Д. Павличко, Л. Лук’яненко, О. Ємець, І. Заєць, Л. Скорик, В. Дурдинець, міністр оборони К. Морозов, міністр служби безпеки Є. Марчук та інші. В. Мулява сидів у першому ряду партеру. Генерал В. Назаров сидів неподалік від генерала І. Морозова. Я сидів поруч із моряками на чолі з адміралом І. Касатоновим. Нарада тривала до 15.00. Виступили Л. Кравчук, В. Фокін, К. Морозов, а також близько 20 генералів та офіцерів. В основному їхні промови були обтічними.

Запам’ятався виступ командувача 6-ї гвардійської танкової армії генерала Віталія Радецького. Він заявив, що сам і вся його армія готові скласти присягу на вірність України і якщо буде потрібно, то його танкова армія готова захищати незалежність України. Після цих слів Мулява підійшов до Радецького й обійняв його. Л. Кравчук також підійшов до нього і довго тиснув руку, щось кажучи при цьому. Капітан першого рангу, який сидів поруч зі мною, зауважив, що В. Радецький — прямий нащадок російського генерала від інфантерії, героя російсько-турецької війни 1877—1878 років Ф.Ф. Радецького (1820-1890). Командувачі округами й адмірал Касатонов зайняли явно обструкціоністські позиції. По суті, вони були проти складання присяги на вірність Україні, говорили, що офіцерів спочатку треба звільнити від старої присяги, що слід ухвалити якесь політичне рішення на рівні глав країн СНД.

У результаті відкритого голосування було схвалене звернення до військовослужбовців України. Проти проголосувало лише 10 осіб. На мій погляд, якби голосування було таємним, то тих, хто висловився проти звернення, було б значно більше.

Генерал В. Назаров і полковник В. Шарий того ж дня полетіли з усіма до Одеси, а я ще на добу залишився у Києві. Наступного дня, 10 січня, побував у МО, де зустрівся з В. Мулявою. Його призначили начальником Управління соціально-психологічної служби та присвоїли звання полковника. Потім зайшов до колишнього будинку ЦК КПУ, де розмістилися комісії Верховної Ради. Досить швидко знайшов кабінет Д. Павличка, з яким мав десь 5-хвилинну розмову. Нагадав йому про знайомство в Одесі у середині листопада, коли проходив перший Всеукраїнський міжнаціональний конгрес, розповів про свої враження від вчорашньої наради у Верховній Раді. При цій розмові був присутній Б. Горинь.

24 січня

Період із 10 по 20 січня був надто гострим щодо складання присяги. 17 січня у Москві відбулася так звана всеармійська нарада, на яку імперіалісти покладали великі надії. 12 січня на Дерибасівській, у районі Міського саду, виконком СОУ Одеського гарнізону провів мітинг під гаслом «Україні — свою армію та флот». Я взяв активну участь у ньому. Першим виступив О. Бєломєстнов, після нього — В. Цимбалюк, А. Русін та я. Усі ми були у шинелях із портупеями. Трибуною нам служив вантажний автомобіль з опущеними бортами. За моїми оцінками, на мітинг зібралося кілька сотень одеситів, які загалом схвально реагували на наші до них звернення.

Начальник училища генерал В. Назаров тричі переносив складання присяги: з 5-го — на 12-те, потім — на 18 січня. 12-го присягу склали солдати, а 18-го — офіцери. Хоча погода 18-го видалася холодною та вітряною, все ж таки було урочисто: жовто-блакитні прапори, звучали український гімн та запорозький марш. (Місяць тому я пообіцяв начальникові оркестру училища чотири пляшки горілки, якщо оркестр вивчить цей марш. Уперше він прозвучав на плацу училища саме у день присяги. Я дотримався своєї обіцянки).

Офіцери в парадних шинелях вишикувалися коробками по периметру плацу. На трибуні було прикріплено великий жовтий тризуб на блакитному тлі. Першим присягу склав генерал В. Назаров, потім — його заступники та всі офіцери. Кожен офіцер зачитував текст присяги українською мовою. Заступник начальника по-літвідділу училища полковник В. Лисенко склав присягу разом з офіцерами кафедри суспільних наук на чолі з полковником А. Русіним. Загалом того дня в училищі на вірність народу України присягнули 83% військовослужбовців. Одеське радіо записало церемонію складання присяги і наступного дня цей запис пролунав в ефірі.

У вівторок, 21 січня, я взяв участь у засіданні Одеської організації СОУ, де був і В. Цимбалюк. Цього дня о 10-й вечора він із групою (40 осіб) збиралися вирушити до Києва на перший Всесвітній конгрес українців та засідання Великої ради Руху. До відходу потяга залишалося три години, і я запросив його додому «на чай». Показав книги з історії України. Особливо його зацікавив літопис Самійла Величка. Віктор Дем’янович виявив неабиякі знання з історії України. Він розповів трохи про себе, про свою «націоналістичну» діяльність ще із 1970-х. Вже тоді, за його словами, зазнав переслідувань за переконання, але, незважаючи на це, став начальником кафедри суспільних наук у нашому училищі, де викладав іноземним курсантам та офіцерам марксизм-ленінізм. 13 жовтня, коли він виступав у Будинку офіцерів з полум’яною промовою, у Сочі бандити отруїли його 32-річну дочку-красуню. У середині січня В. Цимбалюк виступив на місцевому радіо із засудженням позиції командувача округу генерала І. Морозова, організував пікетування штабу округу з гаслом «Морозова — у відставку!». Нещодавно із групою депутатів ВРУ він їздив до Севастополя для зустрічі з моряками Чорноморського флоту, однак адмірал І. Касатонов не дозволив морякам зустрічатися з депутатами.

На завершення нашої зустрічі Віктор Дем’янович розповів мені історію, яку я вже чув від її прямого учасника полковника А. Русіна. Це сталося невдовзі після ГКЧП, десь у середині вересня. Одного дня, коли Андрій Іванович був вдома, за ним прислали з училища «Волгу» і доставили в кабінет генерала О. Ляшенка, в якому вже були двоє «особістів»: представник ГРУ МО СРСР підполковник А. Патрушев і представник КДБ СРСР С. Куріло, а також заступник начальника політвідділу полковник В. Лисенко. А. Русіна запитали, чи знає він В. Цимбалюка і чи міг би дати йому характеристику в письмовій формі як офіцеру і лідеру Одеського Руху? Андрій Іванович, який три роки, з 1983-го по 1986-й, працював в одному кабінеті з В. Цимбалюком, будучи його заступником на кафедрі суспільних наук, здивувався таким запитанням, але характеристику написав. Вона була позитивною, що викликало нервозність у «особістів». Патрушев з криком запитав А. Русіна: «Вы что, близорукий?! Вы не понимаете, что ваш бывший начальник по службе является антиобщественным элементом?!». Андрій Іванович на це відповів: «А вы что — дальнозоркий, вы все предвидите, все знаете и понимаете?». Тут втрутився полковник В. Лисенко, який взяв характеристику і також підписав її. Вкрай розлючені «особісти» вибігли із кабінету генерала О. Ляшенка.

1 лютого

Із 28 по 31 січня я знову був із полковником В. Шарим у Києві. Поїхали туди «рафіком». З нами був ще полковник А. Олійник з кафедри суспільних наук. Знову зупинилися у готелі «Красная звезда». О 9-й ранку 29 січня зустрівся з В. Шарим у МО. Начальник Управління військової освіти полковник Ю. Прокоф’єв сказав, що є рішення на базі трьох одеських військових училищ створити Військовий інститут Сухопутних військ (ОІСВ). Потім, об 11.00, ми поїхали з В. Шарим в Управління зовнішніх зв’язків МО, яке очолює полковник Цапенков Віктор Єгорович. Він розповів нам про проблеми формування ОІСВ на базі трьох училищ. Кандидатура на посаду начальника інституту поки що невідома. Цапенков сказав, що дуже важливо вирішувати кадрові питання так, щоб на керівні посади призначалися професіонали та патріоти України.

* * *

Далі наші дороги з Володимиром Івановичем Шарим розійшлися. Невдовзі він виїхав служити до Києва, де очолив кафедру тактики Академії ЗС України. Згодом обіймав посади заступника начальника Національної академії оборони України, начальника Національного науково-дослідного центру оборонних технологій та воєнної безпеки. Доктор військових наук, професор, генерал-майор у відставці він є видатним вченим у галузі військових наук, одним із фундаторів воєнної науки в Україні.

Донедавна мав велику родину — дружину Валентину, сина Олександра, дочку Вікторію та семеро онуків. Однак, на превеликий жаль, його 45-річний син Олександр загинув у боях при обороні Києва 13 березня 2022-го. Він був полковником ГУР МО. Закі-нчив розвідувальний факультет КІСВ, Військову академію США, Військово-дипломатичну академію ім. Є. Березняка, кандидат політичних наук. У нього залишилися дружина і четверо дітей — двоє синів і дві доньки. Нагороджений посмертно орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Дочка В. Шарого Вікторія Арнаутова закінчила Південноукраїнський педагогічний університет ім. К.Д. Ушинського, викладачка педагогіки і психології. Національна гендерна експертка проєктів ОБСЄ. Має багаторічний досвід роботи з державними структурами України та міжнародними організаціями — НАТО, ОБСЄ, ООН. Її чоловік Олександр Арнаутов — волонтер, вивозить біженців із місць, охоплених війною. Мають трьох доньок. Отже діти й онуки генерала В. Шарого захищають Батьківщину так, як він їх навчав, тож може пишатися ними.

Із В. Шарим та іншими побратимами, зокрема А. Русіним і В. Лисенком, контактую і зараз.

До липня 1995 року я очолював кафедру іноземних мов в Одеському інституті Сухопутних військ. У 1995 —1996 роках служив військовим спостерігачем ООН у Хорватії та Боснії і Герцеговині. Після звільнення у 1996-у із лав ЗСУ у званні полковника працював на посаді завідувача відділу Близького Сходу в Міністерстві закордонних справ України, у 1997—1999 роках викладав арабську мову в Інституті соціальних наук в Одесі, впродовж чотирьох років працював першим секретарем посольства України в Лівані. У 2003—2011 роках очолював Регіональний філіал Національного інституту стратегічних досліджень в Одесі, в якому продовжував працювати до червня 2014-го провідним науковим співробітником. Із 2013-го співпрацюю з Незалежним аналітичним центру геополітичних досліджень «Борисфен Інтел» у Києві. Маю дружину, двох синів, чудових невісток і трьох онуків. Як можу, бороню Україну моїм словом. Маю близько 450 публікацій з близькосхідної й української суспільно-полі-тичної проблематики. Життя і боротьба тривають.

Олексій ВОЛОВИЧ,
кандидат історичних наук,
полковник у відставці.