Символ епохи і нескореної Луганщини

О, ні! Ця земля сама рясно народжувала українців і зовсім не потребувала чужинців-приблуд. Користуючись нагодою (25 листопада 2023-го сповнюється 75 років від дня народження колишнього вчителя української мови, луганського просвітянина Івана Захарченка), хочу розповісти про цю незвичайну людину і подати на суд читача дещо з того, що йому вдалося мимоволі зафіксувати для історії. На щастя, лицар української Слобожанщини деякі важливі речі фіксував із завидною (істинно просвітянською!) педантичністю. Зокрема, у його вірші «Сінокіс» є такі рядки:

Я бачу Вас серед степів,
Коханий мій і славний тату...

Як бачимо, тут і традиційно українське звертання на «Ви», й емоційне захоплення тим, хто подарував тобі життя. Людина з вищою освітою, колишній керівник Антрацитівської «Просвіти» описує працю батька-косаря і дає їй високу оцінку: «Ви дієте, мов чарівник — коса в вас грає, а не косить!». У цьому реченні всіма барвами веселки вчувається музика українського степу. А далі й зовсім еталонно-християнське слово про батька: «Для мене він — завжди взірець. Для мене він — всього начало!». А хто ж батька таким позитивним і світлим виховав? Іван Захарченко вважає, що це зробила татова... прабабуся. Яка вже йому самому доводиться пра-прабабусею. Вона лежала на печі і розповідала малому Михайлику казки, бувальщини та співала українські народні пісні.

Як же це не схоже на Московію! Як же це шляхетно і водночас по-козацьки! Якби цього вірша про батька бодай раз у 2014 році прочитали мозгові, дрьомови, пушиліни та інші посіпаки окупантів, то, може, хоч трохи задумалися б.

Отже, розповідаючи про витоки просвітянської затятості й твердості, ми, перш за все, дізнаємося про роль батька — Михайла Захарченка. Він, до речі, був мужнім воїном, мав державні нагороди. Якось на фронті батько з побратимами атакував німецьку траншею. Вибили ворога звідти, а тут він знову контратакує. Довелося б бійцям сутужно, але луганчанин помітив ящик з німецькими гранатами. Вони й виручили. Він одну за одною почав кидати гранати в бік атакуючих гітлерівців. Поклали хлопці тоді багато окупантів. За цей героїчний вчинок Михайло Захарченко і був нагороджений. Сталося це 25 листопада 1943 року. Рівно за п’ять років до народження сина Івана. Сказано ж бо: «Козацькому роду нема переводу!». Тобто батько виховав у синові і мужність, і патріотизм, і почуття господаря родючих слобожанських чорноземів. У віршованій формі Іван Михайлович про це дуже гарно сказав:

Я українець. Моє ім’я — Іван.
Я доброчинець, землі своєї пан.

Про ставлення до свого коріння, до витоків говорить такий автобіографічний запис: «Шоста дитина у родині Михайла Захарченка і Катерини Кривенко народилася 25 листопада 1948 року. Пологи приймала акушерка Дяківської дільничної лікарні Садовська Поліна Степанівна. Хлопчика назвали Іваном на честь св. Івана Милостивого, храмове свято села відзначали саме цього дня...».

Якщо вже навіть прізвище акушерки зафіксувала «Родова книга» і на честь кого назвали новонародженого, то це вкотре свідчить про високий рівень культури степового українства. І це дуже відрізняло аборигенів від прибульців-пролетарів із Московії. До речі, мама Івана — Катерина Федорівна Кривенко — читала напам’ять поезії Шевченка. Це теж був величезний внесок у справу виховання сина. Про це йдеться в одному з нинішнього ювіляра:

Свого часу на ярмарку
придбали
матусі «Кобзаря» батьки.
Й тоді уперше дівчина спізнала
на мові рідній огненні рядки!

Катерина Кривенко пронесла любов до Шевченка через усе життя. Могла і в старості (а прожила довгий вік) читати напам’ять своїм нащадкам твори Кобзаря. І юні слобожанці слухали. Чи не тому її внук Сергій тепер самовіддано воює за Україну? Керівник антрацитівської «Просвіти» про свою неньку і про неповторну атмосферу поетичних вечорів за її участі згадує так:

Їй літ тоді було чимало —
під сто вело неміряне життя.
Та в пам’яті вона тримала
вірші Шевченка — всі, без забуття!

Мовлено так, начебто про якусь галицьку родину. А йдеться ж про Луганщину!

Тож не дивно, що свого часу донські козаки, вірні сатрапи імперії, недолюблювали більш освічених і шляхетних українців та за найменшої нагоди всіляко їм дошкуляли. Іван Захарченко добре знає історію свого краю і намагається зберегти якомога більше доказів «відрубності» слобідських українців, їхньої несхожості на росіян. Якось показав мені копію документа: «8 грудня 1917 року в Таганрозі відбувся Окружний з’їзд волосних і сільських комітетів і українських організацій Таганрогської округи. Було 80 делегатів від 21 волості. З’їзд підкреслив, що таганрожці вважають себе частиною українського народу. І постановив: «Домогтися, аби козаче військо (донських козаків. — Прим. С.Л.) було зараз же виведене для того, щоб населення без всіляких утисків могло виявити свою волю щодо прилучення Таганрогської округи до України».

Тож хай імперці не просторікують про свою «Новороссію». Це були просто тимчасово окуповані росією українські землі. І поки живі такі люди, як Іван Михайлович (а їх треба знати і шанувати!), Україна має величезний шанс на масштабне відродження. Зокрема і на реінтеграцію окупованих територій.

Прикро, що на побутовому рівні стосовно Луганщини і Донеччини усталилося їх сприйняття як «сепарських територій». Але вішати такі ярлики на весь тамтешній люд — зовсім не конструктивно. Не треба забувати, що колись і Київ був іншим. У 1965 році дев’ятикласник Іван Захарченко приїздив у столицю на екскурсію і був вражений відсутністю української мови. Бо чекав іншого! А ось педагоги Луганщини, навпаки, часом проявляли справжню стійкість. Коли в 1970-ті (часи правління Брежнєва) в селі Дякове хотіли перевести українську школу (досить велику, у ній навчалося понад 1000 учнів) на російську мову викладання, то вчителі категорично відмовилися це робити. Так само вчинили і колеги із сусіднього села Бобрикове. До речі, наступники тих вчителів, тобто умовно їхні «ідейні діти», на знак протесту проти утворення так званої «ЛНР» і політики русифікації аідмовилися працювати в школі.

Отже, не можна ліпити ярлик на весь регіон, бо маленькі оази й фортеці українства були і є скрізь. Це вже наше суспільство винне, що недооцінює роль особистості і недобачає таких острівців. А даремно. Як згадує Іван Михайлович, будучи малими, вони навіть не розуміли таких російських слів, як «кошка» («кицька»), «калітка» («хвіртка») тощо. Тож українська ніша там була, причому не така вже й маленька.

Коли Іван Захарченко служив на одному з аеродромів у Забайкальському військовому окрузі, то російською спілкувався лише з командирами. А з однополчанами — тільки українською! Бо це були переважно вихідці з Луганщини, з вищою освітою і всі володіли українською мовою. А коли у 1976-у вже викладав у Ровеньках, то учні чекали його на автобусній зупинці, а потім шанобливо брали улюбленого вчителя української попід руки і так усі разом ішли до школи.

Іван Захарченко — символ нескореної Луганщини. І не лише. Тепер він живе серед болгар Одещини, і місцевий краєзнавець та автор багатьох книжок Петро Узунов назвав його «Апостолом українства», який у нинішній, обпалений війною час, приніс українське слово у Буджацькі степи.

Сергій ЛАЩЕНКО.